Моя Алма-Атинська. Уривки з книги Інни Росєвої. Частина 7
І ось настала весна 1964 року. Я закінчила десятий клас робітничої школи. Залишився ще один рік – одинадцятий. Була субота, 24 травня. До мене зайшла приятелька, яка мешкала поруч із моїм домом – струнка, красива дівчина: білявка з довгим хвилястим волоссям, яке підкреслювало світло-блакитні очі. Вона теж працювала і вчилася у ШРМ, тож іноді просила, щоб я допомогла їй розв’язати задачку чи написати твір.
В той день вона запросила мене відвідати танцювальний вечір. Я не ходила на такі вечори, бо вони мене не приваблювали. Хоч я вже залишила танцювальний гурток, бо ж працювала і вчилася й сумувала по тому дівочому колективу і по тих танцях, та танці на міських майданчиках мене не захоплювали.
Тож Лідії М……..й кажу:
– Ні, я не піду. Не хочу туди йти. Мені там нецікаво.
– Підемо, – наполягала дівчина, – я познайомилася з одним юнаком, а в нього є друг-однокласник, тож вони обидва будуть нас чекати.
– Ти вже за мене все вирішила?
– Так, вирішила. То підеш, чи ні?
– Не піду.
– Ніно, я тебе благаю! Сьогодні вирішується моя доля. Ти мені потрібна для компанії. Дуже прошу тебе – підемо!
– Ну, гаразд. Тільки на одну годину, не більше, бо я втомилася за тиждень і хочу відпочити (тоді ми працювали шість днів і був один вихідний).
– Так ми ж і відпочинемо, танцюючи! – зраділа моя Афродіта.
Це була моя помилка: послухалася сліпо іншої людини, хоч і знайомої. На вечорі ми протанцювали більше двох годин. Кружляли у вальсі, у спокійному танго, а також у стрімких ча-ча-ча і румбі. Додому йшли пішки по шпалах. По дорозі юнаки нарвали нам великі букети бузку, провели нас до самого під’їзду. Коли зайшла додому, мама ще не спала, бо чекала на мене і тихо запитала:
– Що це за квіти?
– Подарував хлопець, я танцювала з ним на вечорі.
– Який хлопець? – жахнулася, – Ти ще мала, щоб дружити з хлопцями, –занепокоєно додала і знову стурбовано запитала, – Чим він займається?
– Він десь навчається, але я не запитала, де саме. Я і не думаю з ним дружити. Це був тільки один вечір, – відповіла наївно. – Він не в моєму смаку. Молода людина, а штани носить, як у старого дідуся – широкі, – додала з претензією, а потім критично зауважила: – Він навіть вальс не вміє танцювати.
– Ой, доню-доню, дивись мені, – суворо наказала, відчувши щось своїм серцем, бо юнак дівчині так просто квіти не дарує.
Вже у ліжку я згадувала день, що минув, і Ліду М. Вона недаремно так мене вмовляла, бо Борис М…..в, з яким вона познайомилася, дійсно був того вартий. Навчався він в інституті фізкультури та спорту, займався гімнастикою. Брюнет атлетичної статури мав чорні з лукавинкою очі і прекрасні риси обличчя. Забігаючи наперед, скажу, що невдовзі Ліда і Борис одружилися і прожили щасливе сімейне життя, маючи двох діточок. На жаль, Борис не так давно пішов у засвіти. Царство йому Небесне. А коли після трьох років подружнього життя ми зустрілися вже сім’ями, Борис проголосив:
– Жека, нам з тобою дуже пощастило з дружинами, – обіймаючи свою половинку, продовжив. – Я ж недаремно тобі казав, що тільки на Алма-Атинській живуть найкращі дівчата Києва.
– Так, Боб, повністю з тобою згоден.
Після того 24 травня букети квітів в моїй кімнаті з’являлися мало не щодня. Зовні в тому юнакові нічого особливого не було. Тільки очі – великі і блакитно-лазурові, як море у сонячний тихий день, їх прикривали великі чорні вії. Чорні ж, різко окреслені красиві брови оберігали цю голубінь, – ну прямо-таки Ален Делон і не менше. Чорне хвилясте коротко стрижене волосся видавало, що хлопець причетний до якоїсь державної служби. А ще був природою обдарований великим почуттям гумору.
Він зустрічав мене з роботи і ми гуляли Володимирською гіркою. Зустрічав і після першої зміни і після другої, тож додому часто повертався пішки. Якось ми пішли на танці, що відбувалися на літньому майданчику біля нашого Будинку культури.
Після вечора Євген – так його звали, провів мене до під’їзду і пішов. На другий день не з’явився на побачення, прийшов уже через три дні.
– Що трапилося, Женю? – запитала насторожено.
– Вже все гаразд.
– А що було?
І під моїм тиском він розповів:
– Коли тебе довів додому, пішов потім на трамвайну зупинку. Ще не дійшов до неї, як на мене накинулися декілька хлопців. Тож згадав прийоми самбо, та хтось-таки зачепив мені трохи обличчя, – з хвилину подумавши, якось підозріло запитав. – З ким ти зустрічалася до мене?
– Ні з ким. Не було у мене ніякого хлопця. Ти перший, – відповіла ствердно.
А перед очима постав спогад… Закінчила сьомий клас, настало літо. Я всі літні канікули проводила вдома. До піонертабору їхати не хотіла, бо згадувала, як після першого класу мене відвезли на відпочинок до Боярки: через тиждень батьки приїхали провідати мене, а я їх зустріла гіркими сльозами і благала, щоб мене звідти забрали. Тато пішов до директора вирішити це питання і повернувся вже з моєю маленькою дерев’яною валізкою, котру він змайстрував для мене сам. Тут додам, що батько у вільний від роботи час займався теслярською справою і це у нього виходило дуже добре.
Тож і це літо планувала ходити до водойми, що за лісом. Вибігаю зі своєї квартири у під’їзд, а назустріч – юнак. Ми мало не зіткнулися лобами. Він – чорнявий, високе чоло, красиві брови, великі сірі очі, припухлі трошки вуста, ямочка на підборідді, високий, стрункий, у білих брюках, білих черевиках і чорній сорочці. Я – у рожевому платтячку, яке сама пошила; на голові зав’язане у «хвіст» довге каштанове волосся – безтурботне дівчисько. На другий день він чекав на лавочці біля під’їзду і, коли я вийшла у справах, підійшов, ввічливо запитуючи:
– Дозвольте з Вами познайомитися?
– Так, – відповіла сором’язливо.
– Віктор П…….ко, перейшов у десятий клас.
З першої хвилини він мені сподобався. Його голос, культурна мова, поважне до мене ставлення – все це було іншим світом, ніж той, який панував у нашому учнівському середовищі. Він кожен день чекав мене на цій лавочці. Ми розмовляли про шкільне життя, про свої захоплення. Віктор грав у шкільному драматичному гуртку, мріяв про вступ до театрального закладу. Коли набридало сидіти на лавочці, йшли прогулятися до клубу, до школи, а потім поверталися до невеличкого парку біля нашого дому.
Парк між вулицями Макаренка, Лазо та Волховською на ДВРЗ. 1960-і роки
Парк був малий та в ньому працювали два басейни: один – великий і високий із фонтаном, другий – низький, де купалася малеча. Були у парку ще альтанки, а також багато лавочок, які ховалися у кущах дивовижної жовтої акації. А ми каталися на дерев’яних округлих гойдалках-човнах, у які вміщувалися чотири людини, та на каруселі, котру комусь треба було розгойдувати. (Ця карусель ще досі «жива», а від парку вже нічого не залишилося).
Іноді Віктор запрошував на кіносеанс, а іноді йшли до водойми, яка зараз зветься «Берізка» (входить до Київського комунального підприємства «Плесо»). Та куди б ми не пішли, «кавалькада» велосипедистів повсюдно супроводжувала нас, бо були то хлопці з нашого двору та з мого класу. Вони пильно стежили за нами. Тоді я казала Віктору: «Ми не самі. Нас охороняють». Віктор на це тільки посміхався, бо ті хлопці були молодші за віком від нього. Іноді вони вигукували: «Жених и невеста объелися теста…». І були недалекі від істини, бо родичка мого нового друга і моя мама при зустрічі зверталися одна до одної таким незвичним для мого слуху словом «сваха».
За місяць ми дуже здружилися та надійшла пора юнакові їхати додому – у Кишинів. Його батько був військовослужбовцем, а приїздив він у Київ до своєї рідної тітки. На прощання він мені сказав: «Ти моя Мавка Лісова». Там – у Молдові – він мене не забув: почалося листування протягом довгого року. А потім оглушив звісткою – замість «театралки» випадає служба в армії. Я його заспокоїла, написавши, що буду виглядати тільки його.
Невдовзі почали приходити листи із солдатським штемпелем, яких я дуже чекала. В одній із поштівок солдат написав мені вірша Костянтина Симонова «Жді мєня». Я знала цей вірш напам’ять ще з п’ятого класу, але мені приємно було читати ці рядки з Вікторового листа. Епістолярні стосунки протяглися ще рік, а потім листи раптово припинилися. Я не знала причини, подумала, що стала йому не потрібна. Я не знала, у яких військах він служив і де. Звернулася до його родичів – наших сусідів:
– Тітко Нюро, чи приходять Вам листи від вашого небожа Віктора?
– Так, приходять. А що таке?
– Та нічого, вибачте.
Її ствердна відповідь розчарувала мене і думка, що я йому не потрібна ще глибше в мені прижилася. Без його кореспонденції прошелестіли тихенько, мов сумуючи, листочки, зірвані з календаря, всі чотири пори року. І я почала його забувати…
– Так, ти перший. Ні з ким я не зустрічалася, – повторила якось вже нерадісно, але згадане не стала Євгену переповідати, бо була впевнена, що з Віктором все покінчено. І з’ясувала історію з побиттям Євгена, що трапилася у нашому подвір’ї. Виявляється то Сашко К….в зібрав компанію і хотів провчити Женю, щоб той забув дорогу до мене. Та Євген не злякався і тим мене причарував до себе. А Сашкові я наказала:
– Це я буду вирішувати, кому забути дорогу, а кому ні. А тобі раджу не стовбичити цілодобово біля мого під’їзду на своєму «велику». «Охоронець»! – кинула зневажливо.
– Ніно, за тобою ж «сохнуть» усі хлопці з нашого двору, а ти вибрала якогось «чужинця».
– А що, в нашому дворі є хлопці? – саркастично запитала. – Що ці хлопці зробили для нашого двору? І турнік, і фігурки для гри у «городки», і парканчики для огорожі зеленої зони – все це робив мій татко, а ви що зробили? – кинула йому докір і побігла додому.
– Ну, ти вже зовсім нас за людей не вважаєш! – образившись, крикнув мені навздогін Шура-Сонечко, бо обличчя у нього було плескате, кругле і завжди усміхнене, ще й волосся у нього було руде.
Тим часом літо дарувало нам теплі промені сонця і ласкавий Дніпро вабив до своїх прохолодних хвиль. До нашої компанії приєдналися мої сестри Зоя і Галя зі своїми парубками, які згодом стали їхніми чоловіками і з якими вони прожили довге життя.
Гуртом їздили на пляжі Венеціанського, Труханового та Долобецького островів. Одного разу йшли пляжем Гідропарку, шукаючи, де б нам зупинитися. Раптом бачу: Євген знітився та ховається за мене. Та це йому погано вдалося, бо з однієї компанії, що сиділа на білому пісочку, його люб’язно гукнула повна жінка:
– Євгеша, іди-но до нас!
Опустивши голову, мій друг підійшов до них і представив усіх нас, а потім і усіх їх нам:
– Мій батько – Микола Степанович, моя мама – Віра Іванівна.
– Дуже приємно! – відповіли ми усі разом.
Його батьки запросили нас до свого «столу» і стали пригощати домашніми стравами. Ми з радістю накинулися на їжу. Хочу з пошануванням згадати свою свекруху. Вона готувала найсмачнішу їжу у світі. Може за це і любив її так палко мій свекор, який готовий був зробити для неї все, що вона тільки забажає. За все своє життя я не бачила такого чуйного і відданого ставлення до своєї дружини, як у Миколи Степановича до Віри Іванівни. Він тільки не зміг замість неї вмерти і пережив її на п'ятнадцять років. За останнім наказом своєї дружини усю свою спадщину свекор передав своїй доньці, хоча та навіть і не пам’ятає, де могили її батьків. Бог їй суддя.
Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегом "Історія Києва".