Сайт Л і с к и         Головна    Про сайт    Довідка   Архів новин   Гостьова   Пошук


До змісту 


Моя Алма-Атинська. Уривки з книги Інни Росєвої. Частина 7

Неділя, 13.12.2015 16:41   

Частина 1

Частина 2

Частина 3

Частина 4

Частина 5

Частина 6



   І ось настала весна 1964 року. Я закінчила десятий клас робітничої школи. Залишився ще один рік – одинадцятий. Була субота, 24 травня. До мене зайшла приятелька, яка мешкала поруч із моїм домом – струнка, красива дівчина: білявка з довгим хвилястим волоссям, яке підкреслювало світло-блакитні очі. Вона теж працювала і вчилася у ШРМ, тож іноді просила, щоб я допомогла їй розв’язати задачку чи написати твір.

   В той день вона запросила мене відвідати танцювальний вечір. Я не ходила на такі вечори, бо вони мене не приваблювали. Хоч я вже залишила танцювальний гурток, бо ж працювала і вчилася й сумувала по тому дівочому колективу і по тих танцях, та танці на міських майданчиках мене не захоплювали.

Тож Лідії М……..й кажу:
– Ні, я не піду. Не хочу туди йти. Мені там нецікаво.
– Підемо, – наполягала дівчина, – я познайомилася з одним юнаком, а в нього є друг-однокласник, тож вони обидва будуть нас чекати.
– Ти вже за мене все вирішила?
– Так, вирішила. То підеш, чи ні?
– Не піду.
– Ніно, я тебе благаю! Сьогодні вирішується моя доля. Ти мені потрібна для компанії. Дуже прошу тебе – підемо!
– Ну, гаразд. Тільки на одну годину, не більше, бо я втомилася за тиждень і хочу відпочити (тоді ми працювали шість днів і був один вихідний).
– Так ми ж і відпочинемо, танцюючи! – зраділа моя Афродіта.

   Це була моя помилка: послухалася сліпо іншої людини, хоч і знайомої. На вечорі ми протанцювали більше двох годин. Кружляли у вальсі, у спокійному танго, а також у стрімких ча-ча-ча і румбі. Додому йшли пішки по шпалах. По дорозі юнаки нарвали нам великі букети бузку, провели нас до самого під’їзду. Коли зайшла додому, мама ще не спала, бо чекала на мене і тихо запитала:
– Що це за квіти?
– Подарував хлопець, я танцювала з ним на вечорі.
– Який хлопець? – жахнулася, – Ти ще мала, щоб дружити з хлопцями, –занепокоєно додала і знову стурбовано запитала, – Чим він займається?
– Він десь навчається, але я не запитала, де саме. Я і не думаю з ним дружити. Це був тільки один вечір, – відповіла наївно. – Він не в моєму смаку. Молода людина, а штани носить, як у старого дідуся – широкі, – додала з претензією, а потім критично зауважила: – Він навіть вальс не вміє танцювати.
– Ой, доню-доню, дивись мені, – суворо наказала, відчувши щось своїм серцем, бо юнак дівчині так просто квіти не дарує.

   Вже у ліжку я згадувала день, що минув, і Ліду М. Вона недаремно так мене вмовляла, бо Борис М…..в, з яким вона познайомилася, дійсно був того вартий. Навчався він в інституті фізкультури та спорту, займався гімнастикою. Брюнет атлетичної статури мав чорні з лукавинкою очі і прекрасні риси обличчя. Забігаючи наперед, скажу, що невдовзі Ліда і Борис одружилися і прожили щасливе сімейне життя, маючи двох діточок. На жаль, Борис не так давно пішов у засвіти. Царство йому Небесне. А коли після трьох років подружнього життя ми зустрілися вже сім’ями, Борис проголосив:

– Жека, нам з тобою дуже пощастило з дружинами, – обіймаючи свою половинку, продовжив. – Я ж недаремно тобі казав, що тільки на Алма-Атинській живуть найкращі дівчата Києва.
– Так, Боб, повністю з тобою згоден.

Побачення    Після того 24 травня букети квітів в моїй кімнаті з’являлися мало не щодня. Зовні в тому юнакові нічого особливого не було. Тільки очі – великі і блакитно-лазурові, як море у сонячний тихий день, їх прикривали великі чорні вії. Чорні ж, різко окреслені красиві брови оберігали цю голубінь, – ну прямо-таки Ален Делон і не менше. Чорне хвилясте коротко стрижене волосся видавало, що хлопець причетний до якоїсь державної служби. А ще був природою обдарований великим почуттям гумору.
   Він зустрічав мене з роботи і ми гуляли Володимирською гіркою. Зустрічав і після першої зміни і після другої, тож додому часто повертався пішки. Якось ми пішли на танці, що відбувалися на літньому майданчику біля нашого Будинку культури.
   Після вечора Євген – так його звали, провів мене до під’їзду і пішов. На другий день не з’явився на побачення, прийшов уже через три дні.
– Що трапилося, Женю? – запитала насторожено.
– Вже все гаразд.
– А що було?

   І під моїм тиском він розповів:
– Коли тебе довів додому, пішов потім на трамвайну зупинку. Ще не дійшов до неї, як на мене накинулися декілька хлопців. Тож згадав прийоми самбо, та хтось-таки зачепив мені трохи обличчя, – з хвилину подумавши, якось підозріло запитав. – З ким ти зустрічалася до мене?
– Ні з ким. Не було у мене ніякого хлопця. Ти перший, – відповіла ствердно.

   А перед очима постав спогад… Закінчила сьомий клас, настало літо. Я всі літні канікули проводила вдома. До піонертабору їхати не хотіла, бо згадувала, як після першого класу мене відвезли на відпочинок до Боярки: через тиждень батьки приїхали провідати мене, а я їх зустріла гіркими сльозами і благала, щоб мене звідти забрали. Тато пішов до директора вирішити це питання і повернувся вже з моєю маленькою дерев’яною валізкою, котру він змайстрував для мене сам. Тут додам, що батько у вільний від роботи час займався теслярською справою і це у нього виходило дуже добре.

   Тож і це літо планувала ходити до водойми, що за лісом. Вибігаю зі своєї квартири у під’їзд, а назустріч – юнак. Ми мало не зіткнулися лобами. Він – чорнявий, високе чоло, красиві брови, великі сірі очі, припухлі трошки вуста, ямочка на підборідді, високий, стрункий, у білих брюках, білих черевиках і чорній сорочці. Я – у рожевому платтячку, яке сама пошила; на голові зав’язане у «хвіст» довге каштанове волосся – безтурботне дівчисько. На другий день він чекав на лавочці біля під’їзду і, коли я вийшла у справах, підійшов, ввічливо запитуючи:
– Дозвольте з Вами познайомитися?
– Так, – відповіла сором’язливо.
– Віктор П…….ко, перейшов у десятий клас.

   З першої хвилини він мені сподобався. Його голос, культурна мова, поважне до мене ставлення – все це було іншим світом, ніж той, який панував у нашому учнівському середовищі. Він кожен день чекав мене на цій лавочці. Ми розмовляли про шкільне життя, про свої захоплення. Віктор грав у шкільному драматичному гуртку, мріяв про вступ до театрального закладу. Коли набридало сидіти на лавочці, йшли прогулятися до клубу, до школи, а потім поверталися до невеличкого парку біля нашого дому.

Парк між вулицями Макаренка, Лазо та Волховською на ДВРЗ
Парк між вулицями Макаренка, Лазо та Волховською на ДВРЗ. 1960-і роки

   Парк був малий та в ньому працювали два басейни: один – великий і високий із фонтаном, другий – низький, де купалася малеча. Були у парку ще альтанки, а також багато лавочок, які ховалися у кущах дивовижної жовтої акації. А ми каталися на дерев’яних округлих гойдалках-човнах, у які вміщувалися чотири людини, та на каруселі, котру комусь треба було розгойдувати. (Ця карусель ще досі «жива», а від парку вже нічого не залишилося).

   Іноді Віктор запрошував на кіносеанс, а іноді йшли до водойми, яка зараз зветься «Берізка» (входить до Київського комунального підприємства «Плесо»). Та куди б ми не пішли, «кавалькада» велосипедистів повсюдно супроводжувала нас, бо були то хлопці з нашого двору та з мого класу. Вони пильно стежили за нами. Тоді я казала Віктору: «Ми не самі. Нас охороняють». Віктор на це тільки посміхався, бо ті хлопці були молодші за віком від нього. Іноді вони вигукували: «Жених и невеста объелися теста…». І були недалекі від істини, бо родичка мого нового друга і моя мама при зустрічі зверталися одна до одної таким незвичним для мого слуху словом «сваха».

   За місяць ми дуже здружилися та надійшла пора юнакові їхати додому – у Кишинів. Його батько був військовослужбовцем, а приїздив він у Київ до своєї рідної тітки. На прощання він мені сказав: «Ти моя Мавка Лісова». Там – у Молдові – він мене не забув: почалося листування протягом довгого року. А потім оглушив звісткою – замість «театралки» випадає служба в армії. Я його заспокоїла, написавши, що буду виглядати тільки його.

   Невдовзі почали приходити листи із солдатським штемпелем, яких я дуже чекала. В одній із поштівок солдат написав мені вірша Костянтина Симонова «Жді мєня». Я знала цей вірш напам’ять ще з п’ятого класу, але мені приємно було читати ці рядки з Вікторового листа. Епістолярні стосунки протяглися ще рік, а потім листи раптово припинилися. Я не знала причини, подумала, що стала йому не потрібна. Я не знала, у яких військах він служив і де. Звернулася до його родичів – наших сусідів:
– Тітко Нюро, чи приходять Вам листи від вашого небожа Віктора?
– Так, приходять. А що таке?
– Та нічого, вибачте.

   Її ствердна відповідь розчарувала мене і думка, що я йому не потрібна ще глибше в мені прижилася. Без його кореспонденції прошелестіли тихенько, мов сумуючи, листочки, зірвані з календаря, всі чотири пори року. І я почала його забувати…

Інна Росєва

  
– Так, ти перший. Ні з ким я не зустрічалася, – повторила якось вже нерадісно, але згадане не стала Євгену переповідати, бо була впевнена, що з Віктором все покінчено. І з’ясувала історію з побиттям Євгена, що трапилася у нашому подвір’ї. Виявляється то Сашко К….в зібрав компанію і хотів провчити Женю, щоб той забув дорогу до мене. Та Євген не злякався і тим мене причарував до себе. А Сашкові я наказала:
– Це я буду вирішувати, кому забути дорогу, а кому ні. А тобі раджу не стовбичити цілодобово біля мого під’їзду на своєму «велику». «Охоронець»! – кинула зневажливо.
– Ніно, за тобою ж «сохнуть» усі хлопці з нашого двору, а ти вибрала якогось «чужинця».
– А що, в нашому дворі є хлопці? – саркастично запитала. – Що ці хлопці зробили для нашого двору? І турнік, і фігурки для гри у «городки», і парканчики для огорожі зеленої зони – все це робив мій татко, а ви що зробили? – кинула йому докір і побігла додому.
– Ну, ти вже зовсім нас за людей не вважаєш! – образившись, крикнув мені навздогін Шура-Сонечко, бо обличчя у нього було плескате, кругле і завжди усміхнене, ще й волосся у нього було руде.

   Тим часом літо дарувало нам теплі промені сонця і ласкавий Дніпро вабив до своїх прохолодних хвиль. До нашої компанії приєдналися мої сестри Зоя і Галя зі своїми парубками, які згодом стали їхніми чоловіками і з якими вони прожили довге життя.

   Гуртом їздили на пляжі Венеціанського, Труханового та Долобецького островів. Одного разу йшли пляжем Гідропарку, шукаючи, де б нам зупинитися. Раптом бачу: Євген знітився та ховається за мене. Та це йому погано вдалося, бо з однієї компанії, що сиділа на білому пісочку, його люб’язно гукнула повна жінка:
– Євгеша, іди-но до нас!

   Опустивши голову, мій друг підійшов до них і представив усіх нас, а потім і усіх їх нам:
– Мій батько – Микола Степанович, моя мама – Віра Іванівна.
– Дуже приємно! – відповіли ми усі разом.

   Його батьки запросили нас до свого «столу» і стали пригощати домашніми стравами. Ми з радістю накинулися на їжу. Хочу з пошануванням згадати свою свекруху. Вона готувала найсмачнішу їжу у світі. Може за це і любив її так палко мій свекор, який готовий був зробити для неї все, що вона тільки забажає. За все своє життя я не бачила такого чуйного і відданого ставлення до своєї дружини, як у Миколи Степановича до Віри Іванівни. Він тільки не зміг замість неї вмерти і пережив її на п'ятнадцять років. За останнім наказом своєї дружини усю свою спадщину свекор передав своїй доньці, хоча та навіть і не пам’ятає, де могили її батьків. Бог їй суддя.

Далі буде.


   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегом "Історія Києва".


Вам була корисна ця стаття?

Можете додати свій коментар

Щоб змінити слово на інше (якщо букви важко розпізнати), клацніть на малюнку

Ваше ім'я:         Слово з малюнка:  

Коментар (до 1000 символів):