Неділя, 01.11.2015 22:12   

   У видавництві ТОВ "Юрка Любченка" нещодавно вийшла книга киянки Інни Росєвої під назвою "Проза і поезія". Розповідається в ній про Київ, і про життя в Києві - як воно виглядало спочатку очима дитини, а згодом юної дівчини та дорослої жінки.
   Один з розділів книги називається "Моя Алма-Атинська". З люб'язного дозволу авторки публікуємо цей розділ невеликими частинами.
   Уже з назви розділу зрозуміло, що йдеться в ньому про місцевість ДВРЗ, та про центральну вулицю цього колишнього заводського селища, яка до 1973 року мала назву Дарницьке шосе.
   Написано книгу, як вірно відмічено в передмові: "...простою, але доброю (що нині буває не так часто) українською мовою освіченої людини". Сподіваємось, що читачам вона сподобається.

---

   У березні 2006 року Віталій Кличко балотувався на посаду мера Києва. Він провів зустріч просто неба на нашій вулиці з мешканцями мікрорайону. Знаний боксер дивувався тим жахливим умовам, у яких опинилися аборигени цього маргінального куточку столиці. Я стояла у натовпі на відстані одного метра від кандидата і була згодна з його промовою, з усіма його жалями про наше околишнє життя і раділа перспективам, які мегазірка світового боксу малював нам в уяві щодо майбутнього життя мікрорайону. На виборах я голосувала за молодого, розумного і сильного чоловіка та фортуна пожартувала з нами, подарувавши «космічного» мера. Більше знаних гостей наша автодорога не бачила.

   Ні, вибачте. Коли постало питання у міській адміністрації щодо проведення до нас лінії метрополітену, тоді мер столиці, пролетівши на гелікоптері над нашим поселенням, заявив: «Для кого тут будувати метро? Для білочок та зайчиків?». Тож цей проект канув у Лету. Ще про одного знаного високопосадовця, який побував на цій вулиці, згадається нижче. Це – штрих до сучасної соціальної сторони вулиці.

   У похилому віці людина дедалі стає схожою на дитину, бо в неї забирають її найяскравішу «іграшку» – життя. Для того, щоб якось утримати якнайдовше цю «іграшку», і стають у нагоді згадки – людська вдячність тим теренам, де ми зростали. Коли я переїздила назавжди з «родового гнізда», де пройшло майже все моє життя, мене охопив біль, в серці защеміло і це почуття штовхнуло до писання, бо істинну оцінку речам даєш, коли їх втрачаєш. Тож на цій душевній хвилі дозволю собі запросити шановного читача на невеличку уявну подорож рідною для мене «магістраллю» життя.

   Ця вузенька вуличка на два ряди автомашин починається майже біля залізничного вокзалу «Дарниця» невеличким сквером, який її прикрашає з лівого боку. Потім підіймається на віадук, під яким проходять залізничні колії. Долаючи цю перешкоду, вона круто звертає, перетинаючи трамвайні колії, далі пряменько лягає вздовж приватних хатинок, збудованих після Другої світової війни, на які звисока споглядають новобудови; наближається до центру мікрорайону, де з лівого боку постає середня школа №103, а за нею триповерхові будинки, занесені у книгу архітектурної спадщини Києва.

   Побудовані споруди за проектом архітектора А. В. Добровольського 1949 року у стилі неокласицизму. «Композиції їх фасадів зроблені на контрасті стін і лоджій, на зіставленні фактури й тону цегли, каменю, дерева», – стверджує Л. Кудрявцев у книзі «Двадцять архітекторів, які будували Київ». Зводили їх полонені німці – це я добре пам’ятаю…

   Будинок по вулиці Дарницьке шосе, 40 (Адреса змінена у 1966 р. на Алма-Атинську, 101 – І.Р.) стояв за будівельним дерев’яним зеленим парканом. Німці вже звели три поверхи і стояли на незавершеному даху, гучно регочучи, вказуючи руками на вогонь, який зненацька охопив дерев’яні сараї на розі вулиці Рогозівської та Дарницького шосе. В сараях тримали дрова та вугілля, якими опалювали кухонні печі мешканці вулиці Волховської (газові плити у будинках були встановлені, коли був проведений газопровід Дашава-Київ).

   Я дивилася на людей у зелених строях без регалій і не розуміла, чому їм так весело, коли палає великим вогнищем майно людей. З під’їздів почали вибігати люди з відрами, з яких вистрибувала вода, наче хотіла скоріше хазяїна добігти до червоного півня і залити його.

   Вибігла і моя матуся і я запитала:
– Чому ці дяді так сміються?
– Це фашисти. – Коротко відповіла і висмикнула мене з дірки у паркані, крізь яку я споглядала за будівництвом дому. Було мені тоді чотири рочки…

Далі буде.

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегом "Історія Києва".