Сайт Л і с к и         Головна    Про сайт    Довідка   Архів новин   Гостьова   Пошук


До змісту 


Моя Алма-Атинська. Уривки з книги Інни Росєвої. Частина 4

Неділя, 22.11.2015 20:08   

Частина 1

Частина 2

Частина 3



   Тепер перейду до «таємних» сторінок свого життя. Буду сповідуватися перед читачем у своїх «гріхах». Народилася я вже після війни у центрі міста, на пагорбах Печерська, а жила на лівому березі великого, чарівного, рідного Дніпра, бо в моєму житті були і Дунай, і Даугава, і Кама, на які заносила доля у молоді роки. Та заглиблюся більше у свій дитячий світ, бо, як кажуть психологи, «все наше подальше життя залежить від того, як пройшло наше дитинство».

   А дитинство починається зі школи і тут хочу розмістити Гімн мого рідного закладу, яким починається і закінчується навчальний рік. Написав його випускник цієї школи 1956 року Анатолій Довбня.

Шкільний ліричний вальс:

Під самими вікнами школи високії сосни стоять. Шумують зелені їх крони, хлоп’ята під ними галдять. Тривають перерви хвилини. І гамору в школі сповна. У платтячку нижче коліна ти знову стоїш край вікна.

Приспів: Школа край лісу, рідная школо! Такої ніде не знайти. Знаю – тебе не забуду ніколи – В моїм ти житті назавжди. Знаю – тебе не забудем ніколи. Ти в нашім житті назавжди.

Про кого там осторонь мрієш? Усмішка для кого твоя? На жаль, не для мене, що вдієш? Тому так засмучений я. Спливають перерви хвилини, І знову лунає дзвінок. Й на тебе я знов невідривно дивлюсь, і не чую урок.

Приспів.

А скоро для всіх нас прощальний останній дзвінок прозвучить. І радісно, й трохи печально – з тобою він нас розлучить. Закінчимо школу, і кожен своїми шляхами піде. А роки минуться –і, може, сюди із донькою прийдеш.

Приспів.

В життя оберемо дорогу, і, вірю, хто-небудь із нас набуде звання педагога і прийде до неї у клас. Не знаю, в хвилину якую, та в клас ми свій знов увійдем. Обнявши, когось поцілуєм, в скорботі когось пом’янем.

Приспів.

Шкільнії згадаються мрії. Я погляд твій теплий зловлю. Та мовити все ж не посмію, що й досі тебе я люблю. Хай грози нас всіх обминають, і тим у житті повезе, хто школу свою пам’ятає і рідне своє ДВРЗ.


   Душевні і щемливі слова цієї пісні. Прошу вибачення у автора за самовільну переробку формату вірша. Тепер, полишивши ліричну нотку, перейду до розповіді про сумну подію, яку пам’ятаю, мов це сталося вчора, хоча минуло вже півстоліття.

   …Урок ботаніки вчителька проводила на пришкільній ділянці, де показувала фази розвитку рослин. Після теорії запропонувала учням посадити маленькі паростки майбутніх овочевих. Ми з радістю взялися до роботи. А я з особливим натхненням, бо принесла на урок пророщену цибулю та картоплю. До ботаніки я ставилася з особливим пієтетом, бо мріяла вивчитися на біолога. Читала з цього напрямку науково-популярну літературу. Загадковий світ природи мене приваблював і захоплював і я сама проводила «дослідження» з рослинами, жуками, павуками, метеликами, що знаходилися у різних баночках під батареєю парового опалення у кімнаті та на кухні, а поночі по підлозі тупотів маленькими ніжками «вартовий» – сірий та колючий, з веселою мордочкою і допитливими оченятами їжачок Голка. Мама схвально ставилася до мого захоплення, бо бачила у доньці майбутнього вченого. Та не судилося.

   Це був кінець травня 1959 року. Стояв чудовий теплий сонячний день. Зеленоока та гомінка весна прощалася з нами, одягнувши у смарагдове вбрання дерева, кущі і галявини в усіх парках, садах і лісах, а на порозі в черзі вже стояло красне літечко, виштовхуючи зелену красуню весну гарячим повітрям. Настрій у всіх був підвищений у передчутті довгих канікул. Хлоп’ята на цій хвилі кепкували з дівчаток, штиркаючи їх словесними шпигачками, тож на учнівській ділянці лунав здоровий дитячий сміх. Ми не примітили, як до нашої викладачки, стрункої жінки середнього віку із каштановою косою навколо голови, під’їхав на велосипеді старшокласник і щось тихо їй оповідав.

Ганна Георгіївна подивилася у мій бік, потім покликала:
– Ніно! Іди-но до мене! – я підійшла. – Моя люба, – пригорнула до себе, – ти можеш вже зараз йти додому. Сашко тебе відвезе.
– А чому? – запитала, нічого не підозрюючи.
– Так треба. На тебе чекають вдома.

   Відмовившись від місця на рамі, яке так ввічливо запропонував спортсмен, я сіла на багажник. Цей учень жив у нашому дворі, будинки наші стояли поруч, на цій же вулиці, де знаходилася школа, і їхати було всього п’ять хвилин. Дорогою Сашко мовчав і мовчки зупинився біля мого під’їзду. Я теж його ні про що не запитувала, бо до цього хлопця ставилася неприязно, але подякувала йому за комфортну «доставку».

   – Коли що потрібно буде, звертайся до мене. Я завжди тобі допоможу. – сказав юнак, очі якого світилися доброзичливістю. Та я ніколи цим не користалася. То був перший і останній раз, коли я сіла на його велосипед.

   Зайшла до квартири, відчула щось недобре – була якась могильна тиша. Відкрила кімнатні двері – усі родичі і сусіди сидять засмучені і ніхто не говорить.

– Що сталося, мамо? – кинулася до неї у передчутті чогось дуже лихого.
– Ой, доню-донечко! Осиротіли ми – помер наш тато! Раптово, на роботі! – ледь промовила вона крізь стогін і тут усі разом заголосили, заридали…

   То були в моєму житті перші тяжкі випробування. Я вперше зустрілася зі смертю і побачила її у закритих назавжди рідних очах. Вона віяла холодом і моя душа заклякла, оціпеніла і здерев’яніла. Я вся сховалася у глибокій глибочині своєї душі. Батька привезли уже в труні на другий день і стояла ця труна в кімнаті, а ми біля неї сиділи по черзі – хто скільки міг. Рідне обличчя стало чужим, незрозумілим і далеким. Мама весь час ридала і голосила: «На кого ж ти нас залишив?! Як же ми будемо без тебе жити?! Ой, горе-горенько, лихо-лишенько, як же далі жити?». Я весь час мовчала, приголомшена таким горем. Хоча в країні тоді була атеїстична ідеологія, та народ потайки від влади і хрестив дітей, і ховав людей, запрошуючи служителів церкви Божої. Тож і нашу оселю вони не обминули.

   Я з подивом на це дивилася, та всім єством відчувала, що це щось глибоко таємне і сильніше за людину і цьому треба тільки коритися, бо дитячий розум цього ще не може збагнути. На третій день вранці траурні мелодії заполонили наш двір – грав духовий оркестр. Народу зібралося багато. Труну несли на руках шестеро чоловіків. Попереду них молоді люди кидали свіжі квіти. Пройшли частину вулиці Алма-Атинської, потім встановили труну на вантажівку з відкритими бортами, а люди посідали у автобуси і на малій швидкості траурна процесія поїхала до кладовища…

   За ті три дні я подорослішала і завчасно попрощалася з дитинством: треба було вже самій дбати про своє подальше життя, бути серйозною і відповідальною перед собою. В той час навчання у старших класах було платним, а мама офіційно не працювала, бо вже мала поважний вік і хвороби, яких ще додалося після поховання батька. За сестру Зою поручився класний керівник Леонід Абрамович (прізвища не пам’ятаю) та заступник директора по учбовій частині Борис Мойсеєвич Хандрос.

   Зої залишалося два роки до закінчення школи. А сестра Галина закінчувала фабрично-заводське навчання при Дарницькому шовковому комбінаті. Вона пропрацювала ткалею на цьому підприємстві до пенсійного віку.

   Мама займалася надомовою працею: плела шкарпетки, рукавички, мережива і все це продавала на толкучці. «Толкучка»– так у ті часи звалися базари, де місцеві мешканці продавали і купували речі нові й уживані на невеличкій території, стоячи. Тому ходили з місця на місце і штовхалися, щоб пройти. Таких базарів у Києві було два – один на правому березі, другий – на лівому. Туди й їздила моя матуся, а радше йшла пішки, перетинаючи залізничні колії, щоб продати свій товар і купити ниток чи вовни для подальшого творіння.

   Мама отримувала пенсію за батька, але вона була такою мізерною, що її вистачало лишень на тиждень, а треба було щось їсти до кінця місяця та й одягатися і не у будь-що, а у доброякісне і модне. Тож я придбала книжки та журнали і почала старанно займатися в’язанням та шиттям, бо ази цього мистецтва ми проходили ще в п’ятому класі поза шкільною програмою на уроках «Домогосподарства». Вони були для дівчаток, а для хлопчаків велось теслярське та слюсарне діло у шкільній майстерні, де їх навчали заводські фахівці. Засвоївши цю «науку» – вона мені давалася легко, – плела шапочки, кашне, светри, кофти. З пошиття одягу виходили пристойні сукні, спідниці та блузи, а також жіночі брюки, які тільки входили у моду серед дівчат.

   Пам’ятаю, як до якогось нового року готувався вечір у школі і мене включили у програму із сольним виступом. Співала я пісню «Мій краю», акомпанувала на роялі однокласниця, яка паралельно вчилася у музичній школі (Людмила М….к, померла у 2001 році). Для цього номеру я зшила блузку із тонкого білого батисту і довгу спідницю із чорної легкої тафти на взірець а-ля Людмила Гурченко з фільму «Карнавальна ніч». Тож мої успіхи з пошиття одягу були пристойні, бо вже собі зшила модне, легеньке коротеньке пальтечко.

   Тут хочу додати кілька слів з історії своєї школи та навчання у ній. У той далекий, ще до Другої світової війни час, «йшлося інтенсивне промислове будівництво на лівому березі Дніпра, що посприяло утворенню в 1935 році Дарницького району міста Києва», – як писали вищезгадані автори у книзі «Киев: колонизация левобережья». (У 2001 році, у зв’язку з адміністративною реформою, лівий берег Києва було поділено на чотири райони: Харківський, Дарницький, Дніпровський, Деснянський. Вулиця Алма-Атинська відійшла до Дніпровського району, який ще у 1969 році був виділений із Дарницького – І.Р.).

   Серед інших підприємств запрацював і Дарницький вагоноремонтний завод. А недалеко від заводу у зеленій зоні біля лісу 1936 року постала школа. Фасад триповерхового будинку оздоблено двома рядами пілонів з обох боків, а на третьому поверсі між пілонами ліпні візерунки із життя школярів: одні діти танцюють, інші грають з м’ячем. Споруда виконана у стилі неокласицизму. На жаль, прізвища архітектора також не вдалося з’ясувати. Відомо, що в 1936-1938 рр. у розробці генерального плану столиці брали участь архітектори В. Заболотний, М. Гречина, О. Зінченко, А. Матушевич, П. Юрченко та інші. В 1940-1941 рр. Заболотний обіймає посаду головного архітектора міста. Тож, залишаю долю зодчих і повертаюся до своєї.

   У першому класі наша найулюбленіша вчителька Катерина Прокопівна підписувала зошити для домашніх робіт так: «…средняя школа №11 г. Киева Юго-Западной железной дороги станции «Дарница». Школа була російськомовна, але з другого класу ми вивчали і українську мову та літературу. На першому році навчання я була дуже скута у спілкуванні, хоча навчалася добре. Діти гасали на перервах по коридорах, а я боялася відійти від дверей класу (про причини такої поведінки буде йтися розмова нижче). Згодом нерішучість і полохливість зменшилися, а далі й зовсім зникли, – принаймні, так виглядало ззовні. У четвертому класі нас приймали до шкільної піонерії. Згоди у батьків на це не запитували, бо вважалося, що всі «за». Проходило це дійство у теперішньому Будинку вчителя на Володимирській вулиці, а тоді там був музей «вождя всіх народів». Звісно, що настрій був святковий і дуже відповідальною була та мить, коли старші учні пов’язували «галстук» нам – юним піонерам. Це підвищувало тебе у власних очах і ти вже був не просто школяриком, а належав до організації і мав, як дорослий, певні забов’язання перед суспільством, у якому ти жив і в першу чергу забов’язаний був «вчитися, вчитися і вчитися». І ці вимоги виховували у дитячій душі риси майбутньої особистості.

   А в класі нас розмежували на ланки і мене вибрали ланковою. Я була відповідальна за успішне навчання у «своїй» ланці, а також за випуск класної стіннівки і за суспільно-політичну інформацію, яка проводилася у класі по понеділках.


Учні школи №11
Середня школа №11, 7 клас, 1960 рік. Авторка книги - у другому ряді зліва.

   Зараз опишу випадок, котрий залишив слід у пам’яті про батька. Татка я любила, бо він був турботливим батьком і дуже допомогав мені у навчанні і в побутових справах. Та одного разу він мені відкрився з невідомої сторони.

   Якось, готуючись до щотижневого часу інформації разом із татом і переглядаючи газету «Правда», запитала батька – Олександра Андріяновича, котрий був 1901 року народження, запитала безапеляційно, мов суддя: – Тату, а ти у 1917 році був на стороні більшовиків? – я була впевнена у стовідсотковій позитивній відповіді. Запитала по-дитячому наївно, не розуміючи, що збурила найглибинніші куточки батьківської душі. Підняла на поверхню те, що здавалося вже давно віджитим і забутим (це був 1957 рік – країна готувалася відзначати 40-річчя Жовтня).

   Батько, внутрішньо злякавшись мого тону, подивився уважно на мене, і в глибокій задумі, не кваплячись, запитав мене насторожено:
– Це тобі, доню, для чого потрібно?
– Та ні для чого. Ми зараз по історії вивчаємо революцію 1917 року і мені просто цікаво, за кого ти воював? – безклопітно відповіла.
– Доню, я тобі відповім, але про це ти нікому не кажи – ні одній душі. Згодна? – підійшов до мене шкутильгаючи, бо мав протез на правій нозі і, з полегшенням у душі, поцілував мене в голову.
– Згодна, – в моєму єстві розлилися теплі хвилі батьківської любові.
– Я не був більшовиком. Я боровся проти них і знаходився у партії соціал-демократів, до якої входили меншовики та інші антибільшовицькі угрупування.

   Більше батько нічого мені не додав. Мабуть, вважав, що я ще дуже мала для таких балачок. А через два роки він помер і таємницю своєї молодості забрав із собою. Згадала я цю розмову з ним вже в часи незалежності, коли сама увійшла до лав народно-демократичної партії. Пробула там недовго, бо народною та партія виявилась лишень за назвою. А як я до неї потрапила, то вже буде інша історія.

   Та повернуся до своїх шкільних років. Три терміни поспіль – п’ятий, шостий, сьомий класи мене обирали старостою нашого учнівського колективу. В сьомому класі вже всіх «заганяли» до комсомолу. В ті часи ми не тільки вивчали ази різних наук, а й удосконалювалися фізично і духовно. Дарма, що не вистачало підручників: один підручник був на три школяра.

   Та була гордість за свою країну, яка стояла на порозі відкриття Космічної ери. Серце переповнювала радість, коли ми вперше побачили, як над Києвом пересувалася повільно небосхилом маленька срібляста цяточка, передаючи на Землю сигнали про своє існування: «Пі, пі, пі…». А могутній голос Левітана в цей час сповіщав: «Говорит Москва! Работают все радиостанции...» – четвертого жовтня 1957 року було запущено перший штучний супутник Землі. А 12 квітня 1961 року світ дізнався про першого космонавта, яким був Юрій Гагарін – наш співвітчизник. Яких це коштувало витрат – це вже інше питання. Зараз ми знаємо, що все працювало на «оборонку», залишаючи мізерні відсотки в бюджеті на народне господарство.

   Все ж, отримуючи те «мізерне», працівники народної освіти робили на місцях дива. На їх ентузіазмі трималася вся позакласна робота з учнями. У нашій школі діяли різні гуртки художньої самодіяльності, спортивні секції, гуртки народно-прикладних мистецтв. Діяв чудовий шкільний хор, а також оркестр народних інструментів, де грали на домрі.

   Я була учасником шкільного хору, а на уроках співу вивчали нотну грамоту, яку чудово викладав наш керівник хору Степан Іванович Ружицький – вже досить похилого віку людина, віддана своїй справі, що своєю енергією запалювала нас – юних. Займалася я також у легкоатлетичній секції – бігала на короткі дистанції. Ходила ще до танцювально-балетної групи, яка була при Будинку культури нашого заводу. Та одного разу керівник Анатолій Чайковський – молодий, стрункий, гарний – сказав мені: «Або танці, Ніно, або спорт, бо ці два види діяльності не сумісні. Вони тільки шкодять один одному».

   Я подумала і вибрала танці – це було ближче до моєї душі. Танцювальний колектив займав перші місця в оглядах художньої самодіяльності. Пам’ятаю, як для танцю «Вальс-берізка» нам замовляли «пачки» – довге, біле капронове вбрання з декількох спідниць та пуанти у майстерні нашого Київського театру опери та балету ім. Т. Г. Шевченка. Ми два рази їздили на індивідуальну примірку і були такі щасливі, що будемо виступати на сцені оперного у такому вбранні, як у справжніх балерин. За цей вальс наш колектив отримав теж перше місце, а кожному учаснику було вручено Грамоту від профкому заводу за активну участь у художній самодіяльності (ця грамота чудом залишилася ще й досі).

   У «Вечірньому Києві» з цього приводу була стаття і світлини, на яких ми перекидаємо довгі, білі, прозорі шарфи одна одній у русі по колу. Вальс – це танець душі. Вся любов, що у тебе є, вихлюпується в рух і разом із чарівною мелодією ти пливеш у просторі, випромінюючи всі найпрекрасніші свої почуття. Вальс – танець любові – любові до світу, любові до життя, любові до людини. Вальс – найулюбленіший мій танець.

   Тож шкільне життя вирувало різнобарвними кольорами і сумувати було ніколи. А коли випадала вільна година, йшла до бібліотеки за творами письменників-фантастів. У той час якраз вийшов фільм «Людина-амфібія», від якого ми шаленіли. Головні актори – Вертинська та Коренєв – були неперевершені і ми були закохані в них. В той період я збирала фотознімки акторів радянського кіно. У мене було їх чимало.

   В ті роки велася пропаганда дружби між народами соціалістичного табору. До школи принесли адреси з різних країн. Бажаючи могли взяти декілька адрес. Я взяла адресу дівчинки з Чехословаччини – Божки Керумової. Листувалися ми з Боженою довго – до серпня 1968 року. Ми описували своє шкільне життя і місто, в якому жили, а в конверти вкладали невеличкі презенти, сувеніри та світлини своїх родин.

   Звісно, що також я читала класичні твори українських, російських та зарубіжних авторів. Загалом до художньої літератури ставилася спокійно, не роблячи для неї винятку. Хоча одну подію тих років згадала раптово, коли вийшла моя перша публікація у газеті в наші часи (2009 р.).

   …У шостому класі, коли розпочався новий шкільний рік, наш класний керівник і вчитель російської мови і літератури Любов Миколаївна Моргуненко запропонувала написати твір на вільну тему. Я написала про дружбу між дівчатами – про свою подругу Світлану К….к. Цей твір, як найкращий, педагог зачитала перед усім класом. Я не витримала цього і в сльозах вибігла у коридор. Я писала про найпотаємніші свої почуття, а їх виставили на показ. Це був перший і останній твір у шкільні роки, який привернув увагу вчителів. На цьому моя «творчість» згасла і я про неї забула. Художню літературу продовжувала читати, бо вірила, що це збагачує духовний світ, вчить життю, а науково-популярні видання підвищують інтелектуальний рівень, розвивають логіку. Та іноді трапляються випадки, коли всі твої знання раптом «блокуються» і ти дієш всупереч усякій логіці, піддаючись не знати чому і те «незнане» веде тебе не знати куди. Гадаю, що в таких випадках діє «стоп-кран» підсвідомості.

   Ось що одного разу я вчинила. Після восьмого – випускного – класу подала документи до вступу в будівельний технікум. Чому? По кресленню у мене була відмінна оцінка і наш вчитель Володимир Іванович Примаков казав, що мені треба поступати на архітектурний факультет. Хоча я тоді і співала гарно (долала високі ноти у пісні «Соловейко», яку тоді виконувала на сцені нашого оперного Белла Руденко), і танцювала гарно, та все ж вважала, що я не досить доросла до артистичних закладів, тому подалася до будівельників.

   Добре здала перший і другий іспити, а на третій раптом вирішила не йти. Мене вмовляли всі: і викладачі, і абітурієнти, особливо Аркадій, який не хотів вчитися без мене у технікумі. (Він за характером був екстравертом, тож від його балаканини я просто «гинула»).

   Та я наполягла на своєму і свідоцтво забрала. Я злякалася того, що буду вчитися, а потім і працювати здебільшого серед чоловіків. Ну то й що? Чоловіки теж люди, хоча і бувають винятки. Це тепер я сама себе запитую, а тоді в мене не було запитань, бо діяла я підсвідомо і ця підсвідомість мене захищала. Від кого чи від чого? Ще одні спогади.

Далі буде.


   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегом "Історія Києва".


Вам була корисна ця стаття?

Сергей 23.11.2015 13:13
Очень интересно читать.Спасибо,ждем продолжения.

Можете додати свій коментар

Щоб змінити слово на інше (якщо букви важко розпізнати), клацніть на малюнку

Ваше ім'я:         Слово з малюнка:  

Коментар (до 1000 символів):