Неділя, 06.12.2015 17:48   

Частина 1

Частина 2

Частина 3

Частина 4

Частина 5

---

   Знову повернуся до тих доріжок, які мені простелила доля. …Документи із технікуму забрала і тут постало питання: «Що робити далі?». Перебрала інші учбові заклади і на жодному не зупинилася. Та якось під час перегляду «Вечірки» на очі потрапило оголошення: «Запрошуються на роботу швачки-мотористки». «Це для мене підходить» – подумала я і на другий же день опинилася на вулиці Героїв революції (зараз Трьохсвятительська, 4-Б), де розташувався швейний цех фабрики «Спортодяг». Паралельно я вступила до школи робітничої молоді, де заняття були змінні, як і робота – у дві зміни.

   Та не все так просто складалося з моєю робітничою професією. Одна справа, коли я шила для себе вдома на механічній машинці і зовсім інша справа – на електричній, та ще коли працюєш на одному процесі (пришивала манжети до рукавів), а перед тобою сидить фахівець і з швидкістю машини пришиває твої зроблені рукави до куртки, а ти не встигаєш ними забезпечити вчасно цю майстриню. Тоді вона обурюється, що я заважаю їй зробити норму і вона через мене мало отримає грошей. Я не ображалася на цих трудівниць – ударників компраці, бо сама хотіла скоріше стати такою ж майстринею, а тим паче, що з цього підприємства я могла вступити до інституту легкої промисловості на технологічний факультет (звичайно, закінчивши школу). Отож задля цього і залишалася часто після зміни, щоб надолужити свою норму. Коли принесла додому перші зароблені гроші – аж сорок п’ять карбованців, мама зойкнула:

   – Доню! Оце за цілий місяць твоєї праці ти отримала таку «велику суму»?! Ой, моя ти робітнице, – поцілувала мене і, згадавши батька, заплакала.

   – Мамо! Це ж тільки початок. Я далі буду заробляти більше, бо зараз числюся ученицею, – не здавалася я.

   На початку 60-х років, коли партія «торжественно заявила: нынешнее поколение советских людей будет жить при коммунизме», було обіцяно, що через двадцять років проїзд у транспорті стане безкоштовним. В 1961 році була знову здійснена грошова реформа і вартість проїзду у транспорті була такою: трамвай – 3 копійки, тролейбус – 4, автобус і метро – 5, фунікулер – 2 копійки. Тож мого заробітку вистачало і на дорогу (трамвай, фунікулер), і на обіди.

   Через три місяці мені дали другий розряд і я почала отримувати більше грошей. На зароблені гроші я замовила в ательє мод весняне пальто з чорного драпу – пряме, приталене, довжина нижче колін, англійський комірець. І аксесуари до нього: фетровий капелюх з полями, шовкове кашне, невеличка сумочка і до них шовкові рукавички, а також туфлі на високих підборах – сірого кольору. Тоді сірий колір не затьмарював мого молодого обличчя, яке тільки почало розквітати барвами. Це вбрання перетворило мене з підлітка на юну дівчину. Мама з захопленням дивилася на мене і казала сусідкам: «Доня вже виросла і стала схожою на наречену». «Господи, дай їй тільки доброго нареченого» – просила подумки. Взагалі я дотримувалася спортивного і класичного стилю в одязі та одного разу довелося змінити його на народний – хустку і гумові чоботи.

   Восени у мене була перша поїздка на колгоспні лани. Родичів на селі наша родина не мала, тому про сільське життя я знала з кінофільмів і книжок. В країні тоді був рух «місто допомагає селу». На підприємствах збирали «добровольців» і організовано вивозили у колгоспи збирати і заготовляти овочі на зиму. Потрапила і я в такий загін. Повезли нас до колгоспу у Броварський район. Наказали збирати, перебирати картоплю і закидати її у кагати – великі, облаштовані соломою, ями для зберігання овочів. Нам пообіцяли, що заробимо багато грошей, якщо зробимо свою норму – декілька кагатів засиплемо картоплею. Працювали з ранку до вечора, а ті кагати не хотіли наповнюватись. Два тижні погода нам сприяла, а потім завередувала і ми «забастували»…

   Цікавий момент стався тоді, коли вже в Києві отримували зарплатню. Ми не тільки не заробили щось, а навпаки – ми заборгували колгоспу гроші, начебто за обіди. Хоча харчувалися ми тією ж картоплею, що збирали. Таке було у мене перше знайомство з сільським життям. Мама тоді кепкувала з мене: «Ну і колгоспниця, ну і ударниця! Добре, що Галюшка вже працює і заробляє непогано, тож чотирьох нас прогодує. Ой, горе мені з вами – дівчатами». Звідки мамі було тоді знати про наймізерніші розцінки на збирання сільгосппродукції.

   Тож, після повернення з «відрядження», я з радістю поринула у своє міське життя. У роботі і навчанні промайнув ще один рік. Мені подобався наш жіночий колектив, який складався з майстринь різного віку – від юних до поважних. Знайшла я тут і подружок – двох дівчаток-киянок, бо працювали в цеху й дівчата з передмістя, які витрачали на дорогу до роботи по дві години в один бік. Я, хоч і в місті жила, теж витрачала майже годину на транспорт.

   Перша зміна починалася о сьомій ранку, тож о шостій сідала на 32-й маршрут трамваю, який їхав по мосту ім. Патона, потім по набережній і на Поштовій площі я виходила, далі підіймалася фунікулером, милуючись пейзажами над Дніпром. Йдучи Володимирською гіркою, яка завжди чарувала мене, спостерігала схід сонця над рікою і над містом, яке ще спало, тільки пташки гомоніли на деревах. Це враження від ранку наповнювало мене енергією на весь день. Парк я полюбила, він назавжди увійшов у моє серце. Другою святинею став парк Т. Г. Шевченка, де кожну весну і кожну осінь ми прибирали територію та саджали кущі і дерева.

Далі буде.

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегом "Історія Києва".