Моя Алма-Атинська. Уривки з книги Інни Росєвої. Частина 3

Неділя, 15.11.2015 16:03   

Частина 1

Частина 2

---

   Їдемо далі. Нас зустрічає ошатна будівля, оточена парком із майже столітніми соснами – Центр культури та мистецтв Дніпровського району міста Києва. Додам трохи історичної довідки про цей заклад. «У 1949 р. перший директор Мегеда К. Є. заклав капсулу будівництва – один карбованець. Перший поверх Будинку культури побудували полонені фашисти. Взагалі ж будівництво тривало протягом п’яти років методом народної будівлі (робітники ДВРЗ у вільний від основної роботи час приходили працювати разом із будівельниками).

   У травні 1954 року Маршал Семен Михайлович Будьонний перерізав стрічку і осередок культурно-мистецького життя розпочав свою діяльність, яка триває і донині... Чудовий Палац виконаний у монументальному стилі неокласицизму…», – пише газета «Дніпровські новини» (№17-18 від 2009 р., С.12). Ось така відома людина відкривала цю прекрасну будівлю.

   На жаль, архітектора цієї споруди з’ясувати не вдалося, бо ниточки архівних документів ведуть аж до… Харкова. Чому? Не буду переповідати сумні події тих років для Києва. Відомо, що головним архітектором міста в кінці 1950 року став Анатолій Добровольський.

   Зараз у Центрі працюють чотирнадцять творчих колективів та мистецьких гуртків, а також театр української традиції «ДЗЕРКАЛО», який очолює художній керівник Петранюк Володимир Іванович.

   А керує Центром високої культури директор Жеронкін Микола Миколайович. А далі, після середньої школи №11 (Алма-Атинська, 113), стелеться дорога до самого лісу і там розчиняється на вузькі стежини і стежечки, які ховаються у прадавньому і могутньому сосновому бору, стаючи природним кордоном великого міста. Цей ліс входить до урочища Пляхове, яке є частиною великого Биківнянського лісу. До цього таємничого бору, бо неодноразово в ньому несподівано вибухали гранати, що знаходилися в землі з часів Другої світової, ми ходили тільки гуртом: влітку – за ягодами, восени – за грибами, глодом, горіхами; взимку – каталися на лижах. Це – архітектурно-історичний вояж по моєму «бродвею», а яке ж було життя тамтешніх мешканців?

   Тож порину до першовитоків і почну з довідки: «До 1917 года киевское левобережье вообще не было киевским. Киев стоял на высоком правом берегу Днепра. А весь левый берег Днепра у Киева входил в состав Черниговской губернии и был сплошным массивом нетронутой природы, …в 1923 году левобережные территории были присоединены к Киевскому округу…», – пишуть А. Д. Безгін та С. П. Корецкий у дослідженні «Киев: колонизация левобережья». Як зазначалося у книзі Льва Кудрявцева: «В 1936-1938 рр. було розроблено і затверджено новий генеральний план столиці. Головна містобудівна ідея територіального розвитку Києва полягала в тому, що вперше передбачався розвиток міста на обох берегах Дніпра».

   А поселення наше «…виникло на початку 1930-х років як селище Дарницького депо (згодом – ДВРЗ). Найстаріша його частина розташована біля перетину вулиць Алма-Атинської та Волховської. Під час окупації німцями селище ДВРЗ було зруйноване,» – стверджують Л. Пономаренко та О. Різник у книзі про «Київ».

Далі буде.

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегом "Історія Києва".