Сайт Л і с к и         Головна    Про сайт    Довідка   Архів новин   Гостьова   Пошук


До змісту 


Моя Алма-Атинська. Уривки з книги Інни Росєвої. Частина 8

Неділя, 20.12.2015 18:07   

Частина 1

Частина 2

Частина 3

Частина 4

Частина 5

Частина 6

Частина 7



   А в серпні 1964 року ми з Євгеном подали заяву на реєстрацію нашого шлюбу. І яким же було моє здивування, коли мій майбутній чоловік, вперше переступивши поріг нашої квартири, з’явився у формі старшого лейтенанта військово-повітряних сил. І вдруге він мене приємно здивував, сказавши, що ми їдемо за кордон – в Угорщину. Тож, у той день новоспечений офіцер у парадному синьому строї, який підкреслював його блакитні очі, з букетом квітів попросив у мами дозволу на наше одруження.

   Мама згодилася і перехрестила нас на щастя, на долю, на довгі роки щасливого подружнього життя. Вона подумки згадала свою молодість, коли виходила заміж теж за офіцера, та не судилося скласти з ним щасливої долі (Тут хочу додати, що у мене з мамою однаковий східний гороскоп: обидві народилися у рік Півня і майже в один день – вона 26 червня, я – 27. Тож і долі в нас майже однакові).

   Мама на хвилину замислилась, а тоді мовила:
– Будьте щасливі і бережіть одне одного. Євгене, то може ти розповіси нам, де готують таких красенів-офіцерів?
– Звісно, що вже можу, Антонідо Тимофіївно. Навчався у Васильківському авіаційному. Тож, поки ще не отримав диплома, повинен був знаходитися у казармі. А як я там міг всидіти, коли у мене було побачення з вашою донькою? Тож і ховався, коли на пляжі несподівано натрапили на моїх батьків. Отакі справи.
– Ну, ти просто герой. Недаремно Ніна тебе покохала.

   Через півроку я попрощалася зі своєю домівкою, двором і Батьківщиною та поїхала до чоловіка на довгих три роки. Це було перше розлучення з моєю вулицею на першому 20-тиріччі мого життя. Матуся, проводжаючи мене, плакала.
– Чого ти плачеш, мамо? – запитала, обіймаючи її.
– Ну як же, доню? Їдеш у незнайомий світ, хто там тобі допоможе, якщо щось станеться?

   Мудрість материнська передчувала можливу небезпеку, а я тоді такої мудрості ще не мала.
– Мамо, я все можу робити сама, ти ж мене всьому навчила. Та і чоловік допоможе. Все буде гаразд.
– Дай боже, дай боже. Ти ж тільки важкого нічого не підіймай.
– Ні, не буду. В Будапешті мене зустрічає Євген. Командир полку виділив йому машину, щоб він зручно довіз мене до гарнізону. Женя про це написав в останньому листі.
– Дуже добре. Хай, доню, тобі буде легка дорога. Ти ж пиши, щойно приїдеш.
– Обов’язково напишу.

   Проводжаючі залишили вагон «СВ», я зосталася сама у купе, і коли за вікнами промайнули останні вогники рідного Києва, зненацька заплакала і несподівано згадалося те, що сталося незадовго до весілля… …Хтось постукав у двері. Я відчинила і на порозі побачила… юнака у солдатському строї.
– Вітюша?! – серце закалатало, – Вітюнчику! – і вперше в житті кинулася юнакові на шию, припала до нього, а він уперше відчув мою ще дівочу щоку.
– Білченя! У мене буквально п’ять хвилин. Я проїздом через Київ, ублагав командира заїхати до тебе, сказав, що у мене термінова справа. На розі дому на мене чекає машина.
– Чому ти мовчав!? – невдоволено проказала.
– Ніно, рідненька моя, я так скучив за тобою. Я служу у прикордонних військах. Був бій, мене поранило в руку, я не міг писати і не хотів, щоб до тебе писали мої друзі. Я довго лежав у шпиталі, не хотів тебе лякати цим. Зараз їду у другу частину, недалеко від Києва. Ти не радієш мені?
– Вітюнчику! Що ти наробив!? Я ж гадала, що тобі більше не потрібна і тому я… виходжу заміж і виїжджаю за кордон. Через тиждень весілля. Вже все замовлено. Я запрошую тебе на реєстрацію, вона відбудеться у Центральному РАГСі на Печерську п’ятого січня об одинадцятій годині. Приїзди, Вітюша! Я ще не його, я належу собі, я буду тебе чекати, – шепотіла йому, тонучи у сльозах.
– Ти… виходиш… заміж!? – ледь вичавив із себе. Обличчя його враз потемнішало і погас вогник в очах. Він відштовхнув мене і вибіг, мов рятувався від скаженої.
– Вікторе! – кричала я в розпачі та солдат вже нічого не чув. На Алма-Атинській він вскочив у «бобік» і машина рвонула геть. Вся в сльозах і з розтерзаним серцем повернулася до кімнати, відчувши, що втратила його назавжди. Втратила щось велике, чому і назви тоді ще не знала і була безсила те втрачене повернути. Це були мої перші гіркі дівочі сльози. В душі все перевернулося, а думки зовсім не хотіли збиратися докупи. Я втратила вимір часу. В свідомості було лише одно слово «Вітюша». Усі почуття змішалися.

Інна Росєва
Інна Росєва

   Через три роки він з’явився на п’ять хвилин, щоб знову зникнути з мого обрію назавжди. За ті три роки із підлітка я виросла у молоду людину і разом зі мною виріс і змінився мій світ. У цьому новому моєму світові з’явився Євген. Він був моєю опорою і надією, вірою у щасливе майбутнє. Я не прислухалася до найглибиннішого шепоту свого серця, а діяла за логікою розуму.

   …У серпні ми з Женьою пішли подавати заяву до РАГСу, та у нас її не прийняли – відмовили.
– Чому? – запитали обоє здивовано.
– У вас не вистачає п’яти днів до повного місяця, – відповіла категорично служниця амурних справ.
– Що ж нам робити? – розгублено запитали.
– Приходьте, коли у вас буде більше вільного часу.
– А залишити нашу заяву у вас можна до того терміну, коли я приїду у відпустку?
– Можна. І ви будете перші на черзі.

   Так ми і зробили. У вересні Євгена проводжали великою компанією на вокзалі (бо ж їхав за кордон!), а в грудні цією ж компанією зустрічали його. Він виблагав у начальства дострокову відпустку. Тож наша заява пролежала чотири повних терміни! У мене було достатньо часу, щоб подумати. А щоб я ні про кого іншого більш не думала, Євген писав мені листи кожен день, навіть на день приходило по три конверти: вранці, вдень і ввечері. Я приходила з другої зміни, а на столі мене вже чекали листи Жені. І так щодня – всі чотири місяці. Це при тому, що цей офіцер не дуже був охочий до епістолярного жанру. І тут знову спрацювали закони підсвідомості: «Він – захисник Батьківщини, а отже захистить і мене».

   Чому я не відмовилася вдруге подавати заяву? У визначений час Діва чекала свого Лицаря. Він не прийшов. Замість нього прийшов дощ – це були його сльози і вона все зрозуміла: до минулого вороття нема – перед нею відчиняється Нова Брама, а за нею – незнаний, таємничий і привабливий світ. Ввечері на її вулиці грали весільні музики – їх чули три дні, – а під весільним серпанком у нареченої бриніли сльози на очах. Чи були це сльози щастя? Після першої шлюбної ночі вона прокинулася вже Жінкою і в її лоні зародилося нове життя, та вона про це ще нічого не відала… Не відала і не здогадувалася, що її чекає велике щастя, яким Господь нагородив її – ЩАСТЯ МАТЕРИНСТВА, яке буде їй світити, давати силу і наснагу все життя.

   P.S. У шановного допитливого читача може виникнути запитання, чому я закінчила школу аж у 20 років. Пояснюю. По-перше. Коли мені виповнилося сім років, батьки надумали поїхати провідати своїх родичів аж у Забайкаллі. У тата був безкоштовний квиток на залізничний транспорт на сім’ю (один раз на рік). Тож вони взяли мене із собою.

   Пам’ятаю, коли їхали повз сучасну Ленінградську площу (в ті роки вона називалася КП – Контрольний Пункт, через який йшли війська на захід в часи війни), то в центрі її стояв пам’ятник Леніну та Сталіну, які сиділи на лавочці, поклавши один одному руки на плечі. А поруч з цим монументом стояла регулювальниця у військовій формі з маленькими червоними прапорцями у руках, вказувала звільнений напрям. Через рік того пам’ятника вже не було: його знесли за одну ніч у березні 1953р.

Ленінградська площа. 1958 рік
Ленінградська площа. 1958 рік. Вигляд з нинішнього проспекту Воз'єднання. Автобус (той, що ближче) виїжджає з проспекту Миру.

   Тож, на вокзалі сіли у потяг, що рушав до Москви, де зробили пересадку, їхали до Уралу, потім до міста Чити. Згадується зупинка біля озера Байкал – це загадкове маленьке море, у якому в саму найпекучішу спеку вода завжди холодна-холоднюча. До брата моєї мами ми доїхали без перешкод, а коли поверталися, у нашому вагоні була дівчинка, хвора на кір, і вже по приїзді додому мене звалила з ніг висока температура. Батьки сполошилися, бо на другий день я була вся червона від маленьких цяточок. Це сталося напередодні першого вересня. Поки я прийшла до тями, поки пройшов карантин, то минуло близько двох місяців.

   Матуся глянула на мене і винесла вердикт: «Ти така маленька і слабка після хвороби, то залишайся ще на рік вдома». Так у мене був відібраний один рік навчання. Тут принагідно хочу додати ще таке. Після моєї хвороби матуся злякалася за моє здоров’я та вирішила мене і Зою охрестити. За хрещену взяла свою подругу тітку Павліну.

   Я пам’ятаю цю невеличку церкву – вона стояла поруч із залізничною станцією «Дарниця». Компартія тоді продовжувала боротися з «ворогом народу» – релігією, тому культова споруда у кінці 50-х років була за ніч знесена. Зараз на її місці впорядковано пам’ятну плиту воїнам, загиблим під час визволення Києва 1943 року, а також хрест загиблим залізничникам. І плита, і хрест розташовані поруч із новою спорудою приміського вокзалу «Дарниця», на вулиці Привокзальній (збудований у 2007 р.).

   По-друге. Коли помер батько, я хотіла влаштуватися на роботу. Та мене не приймали, бо була неповнолітня. Пішла до ШРМ, там теж не взяли, бо не працювала. Замкнене коло. Поки влаштувалася на роботу, пройшов рік. Отак і набігло два роки. І це ще не все. Треба ж було мені вийти заміж, щоб аж в Угорщині, у військовому гарнізоні, маючи вже вагітність чотири місяці, здавати іспити на атестат зрілості. Таким було довгим моє навчання і такими були перші двадцять років мого життя.

   Хочу висловити подяку всім вчителям школи №11 – невтомним трудівникам нелегкої виховної праці, та моїм особисто вчителям, побажати їм здорового довголіття і вічно пам’ятати тих, хто вже в іншому світі. Здоров’я і творчих здобутків моїм однокласникам і Царства Небесного тим, хто так рано відійшов від нас.

   Особлива подяка робітникам бібліотеки Центру культури і мистецтв та службовцям бібліотеки №5 Дніпровського району за пошук необхідної інформації. Дякую читачеві, якому вистачило терпіння пройти зі мною цю мемуарну Ukrainian street – Алма-Атинську, яку я висвітлила на цих сторінках під своїм кутом зору пересічного громадянина.

17.03.2011. Київ

Інна Росєва
   Дякую Сергію Соколову, редактору сайту "Ліски", за оприлюднення на ньому моїх спогадів і за високий професіоналізм в їхньому оформленні.
   Бажаю колективу редакції подальших творчих успіхів, здійснення задумів і щастя в особистому житті!

   З повагою і великою пошаною - Інна Росєва


   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегом "Історія Києва".


Вам була корисна ця стаття?

Інна 06.01.2016 10:49
Сьогодні день народження Василя Стуса. Його вірші читайте в онлайн-бібліотеці.

Інна Росева 31.12.2015 18:51
Вітаю читачів та редакцію сайту з настанням ось-ось вже Нового 2016 року! Бажаю всім опівночі загадати найпотаємнішу мрію, і вона обов`язково здійсниться протягом року! Успіху, натхнення і віри у свої сили! Миру, щастя, любові!

З повагою, ваша Інна Росєва

Можете додати свій коментар

Щоб змінити слово на інше (якщо букви важко розпізнати), клацніть на малюнку

Ваше ім'я:         Слово з малюнка:  

Коментар (до 1000 символів):