Історія в фотографіях. Історія в віршах

Неділя, 14.07.2013    

   Хто хоч трохи цікавився історією ДВРЗ - колишнього селища Дарницького вагоноремонтного заводу - не міг проминути довоєнну фотографію, на якій видно будинки вздовж тодішнього Дарницького шосе (нині Алма-Атинська вулиця), трамвай (до війни ходив по лівій стороні вулиці), та чийсь легковий автомобіль.

   Та чи дійсно "чийсь"? Легкових автомобілів у тридцяті роки було небагато, тим більше на околицях. Можна з певністю сказати, що фотограф довгенько чекав, доки в кадрі не з'являться одночасно і трамвай, і автомобіль. З такою ж певністю можна припустити, що цей автомобіль було закріплено за директором Дарницького вагоноремонтного заводу. А водієм директорського автомобіля працював у ті роки Василь Довбня - батько випускника 11-ї київської школи, поета, члена Національної спілки журналістів України Анатолія Довбні.
   Однак перші спогади Анатолія, який народився 26 листопада 1938 року, пов'язані не з батьковим автомобілем, і взагалі не з Києвом. Відлік його спогадів розпочався на станції Люботин під Харковом, де маленький хлопчик, опинившись далеко від батьків, зустрів війну на руках стареньких дідуся й бабусі. Вибухи бомб, тривожні нічні сполохи, запахи від згарищ - ось що запам'яталось, а згодом знайшло відображення у його віршах.

   Дитина війни, Анатолій Васильович Довбня пише не лише про воєнне лихоліття. Перша збірка його поезій називається "Школа у леса, школа родная" (2008 р.) та присвячена рідній 11-й школі станції Дарниця Південно-Західної залізниці, зараз - середня школа №11 Дніпровського району м.Києва.
   Назви інших збірок полковника міліції у відставці, ветерана органів внутрішніх справ говорять самі за себе: "Мамина вишня" (2010), "Академия на марше" (2011), "Наші" (серія "Рубіж пам'яті"). Світлій пам'яті дружини Лідії Павлівни присвячена книга віршів "Ромашки білі на камінь чорний"...

   Хоч тепер Анатолій Васильович і не живе на ДВРЗ, однак часто буває тут, не минаючи ні рідної школи, ні бібліотеки колишнього заводського Будинку культури, ні знайомих з дитинства вулиць та будинків. А в віршах Анатолія Довбні оживає дитинство й юність, робота на заводі, юнацька дружба і перше кохання.

        О, той танок,
        Та музика п'янка.
        В моїй руці лежить
        Твоя рука...

        Те сяєво очей.
        Той ніжний помах вій...
        І серце рветься із грудей.
        Весна в душі моїй!

        О, та щаслива мить!
        Та музика п'янка.
        В твоїй руці тремтить
        Моя рука...

---

Доповнення від читача Володимира

«Торгівельним центром з продажу промислових товарів вважався універмаг, що містився в одному з найстаріших будинків ДВРЗ, побудованому ще до війни. Місце для універмагу обрали вдало, поруч зупинка трамвая, через що в магазині постійно ходили люди, уважно розглядаючи щодня одні й ті самі пальта або костюми, що висіли там не один рік, знаючи наперед, що купувати їх не будуть, поглядаючи при цьому у вікно, чи не підійшов часом трамвай до зупинки. При появі трамвая швидко з універмагу вискакували.    Цей універмаг, на відміну від решти магазинів, вже тоді застосовував прогресивні методи залучення покупців. Пропонувалися там послуги з розкрою тканин. Набрав на піджака або сукню і зразу розкроїв за своїм смаком. Вдома залишалося тільки зшити. Мабуть, зручно. Якийсь час в універмазі стояв автомат, кинувши в який п’ятнадцятикопієчну монету можна було отримати порцію одеколону на голову, зайшовши сюди після “бані” або перукарні. При цьому демонстрували неабияку спритність, бо одеколон вилітав швидко, за декілька секунд, треба було встигнути підставити під ті бризки голову і заплющити очі. Поки призвичаїлись до того автомату, він вийшов з ладу, але звичка заходити до універмагу саме за одеколоном лишилася.    У цьому ж будинку поруч з універмагом з одногу боку розташовувалася книгарня, з іншого – поштове відділення. В книгарню заходили рідко, звідти не було видно трамвая, а на пошту забігали, кинути листа у поштову скриньку. З поштового відділення виходили листоноші з величезними сумками, заповненими газетами і журналами, які тоді мешканцями ДВРЗ передплачувалися, бо це заохочувалося. За передплату видавали талони на придбання книжок – класиків світової літератури. Наявність таких книжок на полицях в квартирах означала, що там живуть не тільки небайдужі до літератури люди, а й такі, що мають зв'язок в певних колах, які розподіляють ті книжки».

Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегом "Історія Києва", "Пишуть читачі" та "Будівлі ДВРЗ".