Улітку 1936 року в Старій Дарниці розпочалося будівництво регенераторно-гумового заводу з проектною потужністю 12 тис. тонн гумових виробів на рік. Планувалося, що вже за рік підприємство почне виготовляти з відпрацьованої старої гуми наступну продукцію: підошви, каблуки, велосипедні сідла, педалі тощо. Проте через цілком об’єктивні обставини терміни відкриття заводу довелося перенести.

   Справа в тім, що спочатку завод планували збудувати у Василькові, але потім рішення змінили. Довелося вносити зміни в проектувальну документацію, а це, своєю чергою, примусило підприємства постачальники затримати відправлення виробничого обладнання. У підсумку керівники проекту і ряд технічних працівників потрапили в категорію "ворогів народу" та "шкідників", зокрема був заарештований керівник "Гумбуду" Кричевський.

   1937 рік вважається початком періоду масових політичних репресій в СРСР, відомого в історії як "Великий терор". Однак, віддаючи данину історичній правді, слід зазначити: починаючи із захоплення України 1919 року, більшовики практично не припиняли практики терору і політичних репресій аж до розпаду СРСР. Сімдесят років поспіль "караюча рука революції" кидала на лаву підсудних різного роду "контрреволюціонерів", "шпигунів іноземних розвідок", "буржуазних націоналістів", троцькістів, священиків, "шкідників", куркулів та інших "неблагонадійних елементів". Це був цілеспрямований антиукраїнський терор перманентної інтенсивності, внаслідок якого сотні тисяч невинних людей потрапили за грати, були розстріляні, вивезені в Сибір чи Середню Азію.

   Відлік так званим "чисткам" 1937–1938 років дав оперативний наказ НКВС СРСР № 00447 "Про репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів" від 30 липня 1937 року. Наступного дня, 31 липня 1937 року, його затвердило Політбюро ЦК ВКП(б), таким чином Компартія стала повноправним учасником всіх злочинів, вчинених енкаведистами. Щоб надати формальної законності розправам над неугодними, в обласних центрах УРСР створювалися спеціальні позасудові репресивні органи – так звані "трійки" або "двійки", уповноважені ухвалювати міру покарання для "антирадянських елементів". Існувало дві категорії покарання, визначені тим таки наказом НКВС № 00447: перша – розстріл, друга – ув’язнення.

   "Великий терор" тривав 15 місяців і умовну офіційну "крапку" репресіям поставила спеціальна постанова Політбюро ЦК ВКП(б) від 17 листопада 1938 року. За даними дослідників "чисток", за цей час на території УРСР більшовики встигли винести обвинувачувальні вироки стосовно більш як 198 тис. осіб, з них близько двох третин було засуджено до розстрілу.

   У Київській області "революційне правосуддя" вершила "трійка", до складу якої входили такі собі Шаров, Кудрявцев і Гінзбург. Викриваючи різного роду "шпигунів", "диверсантів", "ворогів народу" енкаведисти активно застосовували тортури і психологічні знущання.

   Масові гоніння охопили всі регіони республіки і всі верстви суспільства. Звісно, репресивна машина не оминула й Дарницького району. На жаль, досі не встановлено більшість імен його пересічних мешканців, котрі стали жертвами "Великого терору". Серед тисяч прізвищ, оприлюднених 2006 року у виданні "Реабілітовані історією", їх нараховується лише кілька сотень. В основному це – працівники великих підприємств Лівобережжя.

   Серед них – чорнороб Дарницького м’ясокомбінату Яків Костенко, заарештований 13 листопада 1937 року через звинувачення у антирадянській агітації. Його провина полягала в тому, що він "не відвідував гурток з вивчення виборчого законодавства". За неї "трійка" при Київському обласному управлінні НКВС присудила йому 10 років виправних таборів. Якову Костенку не судилося вийти на волю – 12 серпня 1942 року він помер у Нижньо-Амурському концтаборі.

   Вантажник Дарницького м’ясокомбінату Ізраїль Фрайштут заарештований 15 грудня 1937 року за звинуваченням у "шпигунстві" на користь Німеччини. За версією слідчого, він нібито "передавав дані про обладнання та обсяги випуску продукції м’ясокомбінату". 19 січня 1938 року постановою "Вищої двійки" засуджений до розстрілу. Страчений 29 січня 1938 року.

   Робітник Дарницького м’ясокомбінату Тиміш Черненко, звинувачений в "антирадянщині" та "шпигунстві", засуджений "трійкою" до розстрілу. Вирок виконано 15 грудня 1937 року, місце поховання – невідоме.

   Машиніст паровозного депо станції Дарниця Микола Коничківський потрапив у жорна НКВС за звинуваченням у "шкідництві". Постановою НКВС СРСР і Прокуратури СРСР від 21 грудня 1937 року засуджений до розстрілу. Вирок виконано 25 грудня 1937 року, місце поховання досі не встановлено.

   А от робітникові депо станції Дарниця Мусію Денисенку, арештованому на цій же підставі, можна сказати пощастило. 5 листопада 1937 року "трійка" при УНКВС Київської області дала йому "лише" 10 років позбавлення волі.

   Значних втрат зазнали й залишки місцевої інтелігенції. Так, мешканець "Шовкобуду", 60-річний вчитель середньої школи № 129 Вольдемар Бремпель був звинувачений у "шпигунстві" та "шкідництві" і заарештований 3 січня 1938 року. Згідно з Постановою Особливої наради при НКВС СРСР від 7 лютого 1938 року за № 37, отримав вирок – "розстріл".

   Працівник контори побутового обслуговування Рейнгардт Гейнтке потрапив до в’язниці 13 серпня 1937 року. Його звинуватили у шпигунстві на користь Польщі, нібито він "передавав дані польській розвідці про нові назви вулиць міста Новоград-Волинська". 14 жовтня 1937 року "вища двійка" засудила його до розстрілу.

   Більше інформації збереглося про засудження керівників району та великих підприємств. Наприклад, сучасні дослідники знайшли чимало документів про засудження першого секретаря Дарницького райкому партії Леоніда Ільховського. Він був заарештований "як активний учасник троцькістської контрреволюційної організації", його звинуватили й у підтримці "шкідників" і навіть у "підготовці замаху на товариша Кагановича". 9 вересня 1937 р. в Москві Військова колегія Верховного Суду винесла ухвалу про розгляд справи в Києві виїзною сесією. Судове засідання відбулося за відсутності захисту та без виклику свідків, Ільховський був засуджений до розстрілу, а вирок виконаний того ж дня.

   Другого секретаря Дарницького райкому КП(б)У Якова Столбуна заарештовано 26 липня 1937 року. Збереглися протоколи тривалих і виснажливих допитів, під час яких він дав свідчення про участь у неіснуючій таємній троцькістській організації. 14 жовтня 1937 року вироком Військової колегії Верховного Суду СРСР Я.І. Стовбуна засуджено до розстрілу.

   Серед багатьох, чиє життя трагічно обірвалося в часи репресій, був і Феодосій Іванович Слюсаренко – один із перших керівників Дарницького вагоноремонтного заводу. Його заарештували 29 липня 1937 року, за дві доби після жорстоких допитів він "зізнався" в участі у "троцькістській шкідницькій організації" та в роботі на японську розвідку. Восени 1937 року виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду на закритому судовому засіданні визнала ідейного комуніста і відданого більшовика винним у зраді Батьківщині, участі в антирадянських організаціях, терористичних акціях і диверсіях й засудила до вищої міри покарання. Ф.І. Слюсаренка розстріляли 20 листопада 1937 року.

   Начальника автобронетанкового ремонтного заводу № 7 М.М. Лісицина заарештували 4 січня 1938 року. Попри те, що він мав кілька урядових нагород, в тому числі й орден Червоного Прапора, отриманий 1919 року в 17-річному віці, йому теж довелося повною мірою скуштувати "революційної законності". На момент арешту будівництво очолюваного ним заводу було завершено. За версією слідчого, вина М.М. Лісицина полягала в тому, що він перевитратив бюджет, виділивши гроші на стенд для випробовування двигунів, що не передбачалося кошторисом. За таке "шкідництво" 17 вересня 1938 року його засудили до страти.

   За даними Українського інституту національної пам’яті, внаслідок репресій 1937–1938 років на території УРСР постраждало 198918 осіб, з них більше чверті – вихідці з Київщини.

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Історія Києва" та "Бібліотека".