Тег AREA, атрибут coords


Сайт Л і с к и               Головна      Про сайт     Архів новин     Флора/Монітор     Вебкамера 

Уривки з книги про історію Дніпровського району столиці. Частина 7

Понеділок, 29.06.2020 12:20   

   До уваги читачів - уривки з історико-краєзнавчого видання "Освячений Дніпром", яке вийшло в світ у 2019 році з нагоди 50-річчя заснування Дніпровського району міста Києва. Книга передавалась у всі бібліотеки району.


Попередня частина (6)


     З історії Київського Лівобережжя. Козацька доба: за волю і віру

   У першій половині ХVІ століття в українському суспільстві виокремився новий потужний стан – козацтво. Молода, буйна сила справила неабиякий вплив на подальший розвиток нашого народу, в тому числі й Київщини. Одним із перших козацьких ватажків став згаданий раніше шляхтич Євстафій Дашкевич, який мав значні землеволодіння на Київському Лівобережжі, відомі як «земля Остафіївська». Політичне і правове визнання козацтва польською владою як нового соціального стану стало реальністю після створення війська реєстрових козаків. Це відбулося 1572 року згідно з універсалом короля Сигізмунда II Авґуста. За реєстровиками закріплювалася низка вольностей – прав і привілеїв, що вирізняли їх з-поміж інших верств тогочасного суспільства.

   Систематичне приниження українського населення та вірних православної церкви з боку Речі Посполитої викликало природний спротив. 1591 року спалахнуло перше велике антипольське козацьке повстання під проводом Кшиштофа Косинського. Козацьке військо швидко розросталося, поповнювалося селянами й міщанами. Невдовзі під його контролем опинилися Брацлавське та Київське воєводства і навіть київський замок. У червні 1592 року повстанці, підтримувані міщанами та тутешніми селянами, почали облогу київської фортеці. «Козаки низові по кілька рот на місто і на замок київський надходили і гармати, які ліпші, порох і всю стрільбу ґвалтом побрали», писав у листі до короля київський воєвода князь Костянтин Острозький.

   Після загибелі ватажка козаків К. Косинського у травні 1593 року повстання згасло. Проте вже у вересні Подніпров’я знову охоплено заворушеннями, спровокованими знущаннями київського воєводи над захопленими в полон козаками-переговорниками. Козацьке військо оточило Київ і почало облогу, але вона тривала недовго – намовлені поляками кримські татари напали на Січ та зруйнували її. Ця звістка змусила січовиків повернутися на Запорожжя, взявши з київського воєводи викуп – 12 тисяч злотих. У історичних джерелах знаходимо свідчення про перебування у цей час повстанців і на теренах Київського Лівобережжя. Так, у середині вересня 1593 року, навпроти Либідського перевозу в Осокорках, отаборився чотиритисячний загін козаків, котрі вимагали від київської влади покарати винних у смерті своїх побратимів.



   Черговий виток кривавого протистояння між католиками і православними спровокувала Берестейська унія, ухвалена 1596 року. Невдовзі після цієї події шість єпархій Київської митрополії прийняли положення унії, а під опіку унійного митро-полита потрапили Софійський кафедральний, Михайлівський Золотоверхий, Микільсько-Пустинський та Видубицький монастирі з усіма маєтностями.

   15 грудня 1596 року король Речі Посполитої Сигізмунд ІІІ видав універсал про введення в дію положень цієї угоди на території всієї держави, прого-лосивши уніатську церкву обов’язковою для всього православного населення України. Більш того, відповідно до цього документа, всі православні церкви та їх власність належало передати уніатам. Фактично Православна церква опинилася поза законом на території Речі Посполитої. Православні ієрархи активно боронили свою власність, в тому числі й правовим шляхом. Наприклад, збереглися документи того періоду – багаторічний судовий процес Києво-Печерського монастиря проти Домініканського кляштору щодо прав на село Дарниця.

   Утім, уніатська експансія особливо не заважала київським монастирям збільшувати свої земельні статки. Зокрема, у списку володінь Києво-Печерського монастиря в цей період значилися міста Васильків і Радомишль, більш як півсотні хуторів, сіл, слобідок, величезні угіддя, в тому числі й дарницькі млини.

   Через економічну конкуренцію між православними монастирями часто спалахують міжусобиці, про що, наприклад, свідчить судовий позов, який у березні 1605 року висунув архімандрит Києво-Печерського монастиря Єлисей Плетенецький проти ігумена Микільської обителі Рафаїла з братією. У ньому йшлося про спробу перепорядкування «имения Дарницкого».



   Річ Посполита, яка розцінювала унію як перехідний етап до повного покатоличення України невійськовим шляхом, мимоволі каталізувала об’єднавчі процеси в православно-му середовищі й отримала багаторічну релігійну боротьбу. Українське суспільство змогло згуртуватися під тиском спільного ворога й нарощувати йому відсіч. На захист Православ’я усе частіше виступало козацтво. Учасники чергового масштабного антипольського повстання 1594–1596 років на чолі з С. Наливайком проголосили, що виступають не лише на захист вольностей, а й «віри православної». Його трагічні колізії не оминули й Києва.

   У квітні 1596 року на місто, яке перебувало під контролем козаків-повстанців, рушив з великим військом польський гетьман Станіслав Жолкевський. Розуміючи, що Київ не вдасться відстояти, козаки переправилися на лівий берег Дніпра, де облаштували міцні позиції. Поляки не відважилися на небезпечну переправу, а вирішили дочекатися підмоги. Тим часом козаки отримали звістку, що з Білорусі на з’єднання полякам прямує литовське військо. Повстанці вирішили покинути свої позиції, а щоб прикрити відступ, у таборі залишили сотню кіннотників і розпочали переговори з С. Жолкевським, щоб затримати його в Києві та виграти час для маневру. Очевидно, отримавши інформацію про те, що на лівому березі залишилося небагато козаків, поляки все ж вирішили здійснити переправу, однак запорозькі човни, які напередодні піднялися вверх по Дніпру, під орудою січового отамана К. Підвисоцького несподівано напали на ворога. Протягом трьох днів козаки не давали жовнірам С. Жолкевського переправитися на лівий берег, сутички тривали і на дніпровських островах, і у прибережній смузі.

   В умовах політичної нестабільності й перманентного загострення міжконфесійних конфліктів почастішали випадки привласнення православними священиками церковного майна. Старші ієрархи не завжди могли цьому запобігти, відтак прихожани перебирали на себе функцію управління церковним майном. Так, 1611 року київський міський уряд встановлює прямий патронат над Києво-Подільською церквою Воскресіння Христового, призначаючи ктиторами власних урядників. Із цього часу міська громада стає фактичним розпорядником землі та доходів з неї, насамперед розташованих у Воскресенській Слобідці.



   Захист віри і нації від польської експансії відбувався не лише збройною силою, а й культурним спротивом. Голов-ним чином саме задля цієї мети 1615 року було засновано Київське Богоявленське братство. Це товариство здійсню-вало діяльність за рахунок коштів і добровільних пожертвувань братчиків: кращих представників української шлях-ти, духівництва, міщан, ремісників і купців. У 1615–1616 роках коштом братчиків засновано Братський монастир та школу при ньому (майбутня Києво-Могилянська академія). Вступ до братства гетьмана П. Сагайдачного з усім Військом Запорозьким надав йому великої політичної ваги. Товариство перетворилося на могутній осередок національно-визвольного руху й культурного відродження. Спираючись на допомогу козацтва, Київське братство розгорнуло активний спротив полонізації краю, стало значною перешкодою для запровадження унії в Україні.

   Його перший великий успіх – участь у відновленні православної церковної ієрархії, ліквідованої внаслідок проголошення Берестейської церковної унії 1596 року.

   1620 року єрусалимський патріарх Феофан на прохання братчиків і козацького гетьмана Петра Сагайдачного висвятив для Київської православної митрополії митрополита Іова Борецького та нових єпископів, що дало поштовх до реального відновлення православної Київської митрополії та повернення контролю над маєтками монастирів. Крім того, Київське братство отримало від Феофана статус самоврядної одиниці (ставропігії), незалежної від київського митрополита. Наполегливість братчиків, посилена козацькими звитягами, врешті-решт призвела до визнання керівництвом Речі Посполитої Православної Київської митрополії.

   У культурному піднесенні Києва початку XVII ст. важливу роль відіграв митрополит Петро Могила. Очоливши Київську митрополію 1633 року, він приділяв велику увагу впорядкуванню церковного життя, яке занепало за роки польського правління. Його здобутки добре відомі: заснування школи і друкарні при Києво-Печерському монастирі, видання численних богословських праць, відбудова зруйнованих ще монголо-татарами соборів Успенського та Святої Софії, церкви Трьох Святителів і Спаса на Берестові. За його управління значно розширилися маєтності київських монастирів на Лівобережжі. Крім того, історики з’ясували, що його неофіційна митрополича резиденція знаходилася на лівому березі Дніпра, біля озера Тельбін (прим. ред Ліски: в тексті книги помилка, правильна назва озера - Тельбин), про що опосередковано свідчить історія з купівлею села Позняки.



   У XVII столітті родина намісників головного храму Київської митрополії на прізвище Паньковичі незаконно передала у приватну власність декілька земельних наділів і сіл митрополії. Щоб повернути відчужене майно, київський воєвода разом із представниками митрополита розпочав судову тяжбу з Паньковичами. Мабуть, на певному етапі справа зайшла у глухий кут, відтак Петро Могила просто придбав одне із сіл – Паньковщину – за власний кошт. Сплатив за нього 4000 злотих і відразу ж передав у власність церкви на потреби православного просвітництва. Згодом П. Могила перейменував село, назвавши його Позняківщиною.

   У документі тих часів, за підписом генерального возного Андрія Висковського, містить-ся зауваження, що «його світлість (П. Могила. – Авт.) проживав поруч із Позняківщиною», а отже він добре знав цю місцевість. Очевидно, що мова йде про заміську резиденцію ми-трополита, призначену для відпочинку, оскільки добре відомо, що будинок Петра Могили, у якому він постійно мешкав, знаходився поруч із Софійським собором. Задніпровська ж резиденція, за визначенням сучасників П. Могили, – на березі озера Тельбин, ближчому до Дніпра.

   Для митрополита було надзвичайно важливим і принциповим, щоб його дарування назавжди залишилося у власності Києво-Могилянського колегіуму. Про це свідчить його духовний заповіт, датований 1 січня 1647 року, в якому він просить свого рідного брата та інших можливих спадкоємців за будь-яких обставин залишити «фільварочок Позняківщину» у власності братчиків. Він також заповідає монастирю 4000 злотих на випадок виникнення судових спорів. Вчинок митрополита виявився напрочуд далекоглядним: 1671-го та 1686-го рр. монастир у силу різних обставин залишався без засобів на існування, і Позняки якийсь час були чи не єдиним джерелом доходів для ченців і викладачів Києво-Могилянського колегіуму.

   Перша половина XVII століття відзначилася значним посиленням процесів полонізації України. Польський король Сигізмунд ІІІ заповзявся остаточно покатоличити східні воєводства Речі Посполитої, не шкодуючи для досягнення мети ані військової сили, ані політичного тиску на українську шляхту. Здавалося, що йому вдасться реалізувати цей план: за півстоліття польського правління на Київщині та в інших воєводствах майже не лишилося впливової української шляхти, здатної очолити спротив. У цей час на широку політичну арену вийшло козацтво, яке оголосило себе захисником православної віри, що в ті часи означало й захист прав і свобод посполитих, на які вела наступ велика і дрібніша польська шляхта. Агресивна політика Речі Посполитої призвела у 1620–1630 роках до цілої серії козацьких повстань і, відповідно, жорстоких акцій з їх придушення.


Уривки з книги про історію Дніпровського району столиці

   Весною 1630 року польський уряд направив у каральний похід проти козаків 12-тисячне військо на чолі з коронним гетьманом С. Конєцпольським. Поляки форсували Дніпро під Києвом, але на лівому березі потрапили у засідку козаків і сам С. Конєцпольський мало не попав у полон. За місяць, діставши підмогу, польські загони знову перетнули Дніпро, але вже під Переяславом. Саме поблизу цього міста відбулася двотижнева запекла битва, у якій козацькі війська на чолі з гетьманом Тарасом Трясилом отримали перемогу над ворогом, а відтак і взяли під свій контроль практично усе Подніпров’я. Налякана козацькими військовими успіхами, польська адміністрація масово покидала Київщину, козаки повертали православні храми і маєтки у власність вірян


   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Історія Києва" та "Бібліотека".



Вам була корисна ця стаття?

Можете додати свій коментар
Щоб змінити слово на інше (якщо букви важко розпізнати), клацніть на малюнку

Ваше ім'я:         Слово з малюнка:  

Коментар (до 1000 символів, тільки текст, гіперпосилання недопустимі):