До змісту
Уривки з книги про історію Дніпровського району столиці. Частина 6
До уваги читачів - уривки з історико-краєзнавчого видання "Освячений Дніпром", яке вийшло в світ у 2019 році з нагоди 50-річчя заснування Дніпровського району міста Києва. Книга передавалась у всі бібліотеки району.
1569 року згідно з Люблінською угодою Велике князівство Литовське об’єдналося з Королівством Польським у єдину федеративну державу – Річ Посполиту. У межах цього державного новоутворення українські землі було поділено на Руське, Белзьке, Подільське, Волинське, Київське та Брацлавське воєводства. Для трьох останніх воєводств на деякий час було збережено дію Литовського статуту й офіційний статус руської мови. Позитивний наслідок акту – Люблінська унія спричинила пришвидшену інтеграцію центральних українських земель і місцевої знаті до західноєвропейської політико-соціальної спільноти. Негативний – агресивна політика полонізації, яку здійснювали нові правителі стосовно корінного населення як еліти, так і простолюду, супроводжувалася жорстким економічним тиском, упослідженням за релігійною та національною ознакою.
Протягом короткого терміну Київське воєводство цілковито опинилося під польською владою. Польські чиновники і знать, які поступово займали усі найважливіші посади в органах судочинства, магістратах, перебрали під свій контроль усі сфери життя місцевого населення. На всій території Лівобережної України запроваджується польське законодавство. Внаслідок польської експансії значно посилився процес закріпачення селянства. Особливої гостроти набули питання віри і мови: повсякчас зростали утиски православного люду, польська мова почала домінувати в усіх сферах економічного та суспільно-політичного життя. У власній країні українців принижували і переслідували: силоміць перетворювали на кріпаків, карали без суду, забороняли будувати православні церкви, обіймати державні посади, навчати грамоти, вільно селитися в містах, а також вступати у ремісничі цехи.
Незважаючи на значні утиски з боку польської адміністрації, на спільний корінь проблем, у середині київської громади також посилювалося протистояння. Так між містом і православними монастирями, які володіли значними маєтками на Київському лівобережжі, десятиліттями не припинялися суперечки економічного характеру.
Монастирі постійно намагалися розширити власні володіння за рахунок земель міста, часто – агресивним способом, здійснюючи економічний і фізичний тиск на міщан. Розв’язання конфліктів між обома сторонами ускладнювалося тим, що попри політично-конфесійні колізії Речі Посполитої монастирі завжди знаходили у владі впливових заступників своїх прав. Наприклад, стараннями ігумена Києво-Печерського монастиря свята обитель отримала у власність землеволодіння вздовж південного берега озера Тельбин поруч із Неводницьким перевозом. Невдовзі тут виросло монастирське село Кухмістерська Слобідка.
В історії збереглося чимало документальних свідчень про ці непрості стосунки. Наприклад, протягом ХVІ – ХVІІ століття тривала суперечка за право на користування лісами і пущами довкола Києва. Згідно з привілеєм короля Казимира від 1494 року, за київськими міщанами визнавалося право на заготівлю деревини в лісах навколо міста.
Монастирі, яким належала більшість довколишніх лісів, у гонитві за додатковими прибутками домоглися обмеження прав киян: 1529 року король Сигізмунд І заборонив брати дерево без дозволу в панських та монастирських лісах довкола Києва. На цьому протистояння не припинилося. 1566 року, в результаті багаторічної тяжби, кияни змогли отримати дозвіл від короля Сигізмунда ІІ Августа брати ліс для будівництва на відстані трьох миль навколо Києва, а ще за 15 років вільну зону для міщанських вирубок збільшено до п’яти миль.
Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Історія Києва" та "Бібліотека".