Середа, 27.04.2016 21:59   За матеріалами сайту Радіо "Свобода"

   Від. ред. "Ліски". Із шістьох учасників таємного перепоховання Ніни Миколаївни Грін, яке відбулося в 1971 році, троє народилися в квітні. Шістнадцятого квітня народилася Юлія Первова, завтра святкуватиме свій день народження Олександр Верхман, а 27 квітня народився Віктор Павленко. Саме йому присвячена наша сьогоднішня публікація, проілюстрована фотографіями зустрічі в Старому Криму 13 листопада 2011 року учасників тих подій.

---

   Олександр Гриневський, син висланого російським царатом у Вятську губернію поляка, приїхав до Одеси в шістнадцять літ. З тих пір душа його не знала спокою – був бродягою, матросом, рибалкою, поїхав на Урал і мив там золото, вернувся в Севастополь і був засудженим за соціалістичну агітацію, відбув покарання у в’язниці та трьох засланнях.

   Перше оповідання опублікував у 26 років – наклад було конфісковано. Але – відтоді Сашко Гриневський стає фахом літератором і під псевдонімом Олександр Грін створює свій світ. – Світ, відбитий у його прозі, як відбиваються зорі в дзеркалах замерзлих плес – красивий, холодний, неповторний.

   Від пафосного романтизму до чорного песимізму – світ героїв Гріна – ілюзорний і авантюрний, трагічний і оптимістичний, але наскрізь життєлюбний.

   Письменник помер у Старому Криму – містечку “квітів і румовищ” – у 1932 році, увійшовши тільки після смерті до сонму “святих світової літератури”. Містика його долі, почасти відбита у творах, оповиває цю долю й досі.

   Всієї правди про життя Гріна не знає ніхто. Але нові сюжети з’являються, відхиляючи темні штори небуття. Один з таких сюжетів стосується Ніни Грін – дружини письменника, його “Ассоль”.

   Це трапилося 23 роки тому на цвинтарі містечка Старий Крим. Потайки від всюдисущого на той час ока Комітету державної безпеки у ніч на 23 жовтня 1971 року була розрита могила Ніни Грін, вдови письменника Олександра Гріна.

   Цинкову труну з тілом покійної, яку керівництво КДБ за рік до того не дозволило поховати поруч з письменником, було перенесено в могилу письменника, а старій — вже порожній — могилі надано первинного вигляду, наче нічого й не відбулося.

   Про таємницю старокримського цвинтаря КДБ довідалося лише через рік і довго тримало її у секреті. Тільки 1990 року одна з учасників перепоховання — Юлія Первова — розповіла про неї на сторінках журналу „Юність”.

   Але вона так і не розкрила ані прізвищ інших учасників, за винятком Олександра Верхмана, ані того, яким чином у КДБ довідалися про перепоховання тіла вдови поета.

   У Старий Крим Олександр і Ніна Грін остаточно перебралися з Феодосії у листопаді 1930 року за рекомендацією лікарів, які підозрювали у письменника сухоти. Але не тільки стан здоров’я письменника змусив усю сім’ю їхати подалі від моря.

   1929 року щойно виданий роман Гріна “Та, що біжить по хвилях” був заборонений для розповсюдження по бібліотеках, надій на видання нових творів не було, тож у Старому Криму, де жити було порівняно дешевше, ніж у Феодосії, родина Гринів сподівався пережити фінансову скруту.

   Але 1931 року ситуація тільки погіршилася — в Криму розпочався голод, продукти видавали за картками, їжу вдавалося діставати в навколишніх селах тільки в обмін на золото та речі.

   Переживши голодну зиму 1931—1932 рр., вже важкохворий Олександр Грін почав шукати інше житло замість того, яке сім’я знімала. На початку червня 1932-го Ніна Миколаївна обміняла в двох монахинь золотий годинник, подарований їй колись чоловіком, на саманну хатку із земляною підлогою, зате з великою земельною ділянкою та садом.

   Тут 30 червня біля ліжка Гріна зібрався консиліум лікарів, який поставив страшний діагноз — рак шлунку й легенів. На цьому ліжку письменник і помер 8 липня 1932 року. Поховали його на старокримському цвинтарі, що розкинувся на пагорбі Кузґун-Бурун.

   Через два роки Ніна Миколаївна вийшла заміж за феодосійського лікаря Петра Нанія, давнього друга сім’ї Грінів. На гонорар від видання “Фантастичних новел” вона звела новий будинок поруч із старим, в якому була створена меморіальна кімната письменника. Завдяки зусиллям Ніни Миколаївни Народний комісаріат освіти СРСР запланував відкриття 1942 року музею Олександра Гріна, але війна перекреслила ці плани.

   За кілька місяців до початку війни матір Ніни Миколаївни заслабла на душевну хворобу, й вдова письменника боялася, що німці розстріляють хвору, як це вони нерідко робили в таких випадках. До того ж Ніна Миколаївна розлучилася з другим чоловіком і залишилася без засобів до існування.

   У квітні 1943 року вона пішла працювати коректором у німецьку типографію, а ще за кілька місяців погодилася редагувати “Офіційний бюлетень Старо-Кримського району”, який видавала окупаційна влада.

   По смерті матері, яку поховали в 1944 році поруч з Гріном, Ніна Миколаївна перебралася до Одеси, звідки її вивезли на примусові роботи до Німеччини. Коли ж повернулася восени 1945-го в Старий Крим, вона була арештована й засуджена на 10 років таборів за співпрацю з окупантами.

   Додому жінка дісталася лише влітку 1956-го, але в будинку, який вона звела двадцять років тому, оселився перший секретар райкому компартії товариш Іванов, а в тому, де помер письменник, партієць тримав кури.

   Почалася боротьба за повернення будиночка та створення музею. Лише після переїзду Іванова до Сімферополя вдова Гріна нарешті в’їхала в будинок, одну з кімнат якого вона перетворила на меморіальну.

   Ніна Миколаївна Грін померла 27 вересня 1970 року в Києві, на руках близької знайомої Юлії Первової. Влада не дозволила поховати її біля чоловіка, мовляв, зрадниця Батьківщини не гідна лежати поруч з радянським письменником.

   Зауважимо, що за життя Олександра Гріна та ж влада радянським письменником його не визнавала й друкувати забороняла. Реабілітували Ніну Миколаївну лише 5 грудня 1997 року.

   На початку жовтня 1970-го року її прах, привезений з Києва Юлією Первовою та Олександром Верхманом, було поховано на Старокримському цвинтарі метрів за сімдесят від могили письменника.

   Але друзів не полишала думка виконати останню волю небіжчиці — перепоховати її між могилами чоловіка й матері. Годі було й думати зробити це офіційно, тому перепоховання провели потайки від КДБ у день народження Ніни Миколаївни 23 жовтня 1971 року.

   Маємо нагоду почути продовження сюжету про незвичайне перепоховання Ніни Грін – прообразу “Ассоль” і дружини легендарного Олександра Гріна. Далі – Володимир Бойко з одним із учасників тих подій – Віктором Павленком.

   Володимир Бойко. Історія з перепохованням набула розголосу лише у 90-х роках, та до останнього часу прізвища всіх її учасників були невідомі. Юлія Первова забрала із собою в небуття цю таємницю, а архіви КДБ досі недоступні для дослідників.

   Лише наприкінці 2003 року вдалося встановити прізвища ще трьох сміливців, які перенесли труну Ніни Грін до могили письменника, й зустрітися з одним з них – учителем історії в кримському селищі Наукове, де розташована Кримська астрофізична обсерваторія Національної академії Наук, Віктором Павленком. Ось що він розповів.

   Віктор Павленко. Народився я в Сімферополі. Під час навчання в школі збирав твори Олександра Гріна, статті про нього. 1968 року вступив на історичний факультет Кримського педагогічного інституту і в один з осінніх днів поїхав у Старий Крим.

   Зайшов у двір будинку письменника. Двері були відчинені, й на кроки з хати вийшов Петро Микитович Буїнцев — киянин, людина трагічної та цікавої долі. Три роки тому він пішов з життя, а тоді йому було вже 50, з яких 19 був у сталінських таборах.

   У ті часи Петро Микитович працював у Коктебелі асенізатором у Будинку творчості, приїздив у Старий Крим на вихідні і був, по суті, хазяїном у домі, бо дружив з Ніною Миколаївною, вдовою письменника.

   Наступного року він познайомив мене з її київськими друзями — Юлією Первовою та Олександром Верхманом. Але найбільшою подією того року було моє знайомство з самою Ніною Миколаївною, яка ще за життя перетворилася на легенду.

   Тоді ж я довідався, що радянська влада звинувачувала її у співробітництві з німцями під час війни. Але Первова й Буїнцев це категорично відкидали.

   По смерті Ніни Миколаївни Первова й Верхман занотовували розповідь про обставини її кончини, про те, як кримська влада кілька днів не давала дозволу на поховання біля могили свого чоловіка, а саме про це вона прохала в своєму заповіті.

   Оповідання про ці події я, не маючи можливості розмножити текст, надиктував на магнітофон, а запис поширив серед шанувальників творчості Олександра Гріна.

   Юлії Первовій належала ідея перепоховати покійну всупереч забороні КДБ. Незадовго до того вона познайомила мене в Сімферополі з Віктором Падалком, який вчився у Вищій профспілковій школі і також був шанувальником творчості Гріна.

   За місяць до перепоховання Первова повідомила, що в ньому погодився взяти участь і Фелікс Россельс, син відомого на той час літературознавця. Я запросив свого друга дитинства Миколу Турчанінова.

   Увечері 22 жовтня 1971 року ми зустрілися в Старому Криму на автостанції. Олександр Верхман приніс інструменти — кирку, лопати тощо. На кладовищі ми розділилися — троє, у тому числі я, копали яму біля могили Гріна, двоє розкопували могилу Ніни Миколаївни, Первова стояла на сторожі.

   Копали вночі без ліхтариків, землю зсипали на поліетиленову плівку, щоб не залишати слідів. Пішов дощ, але швидко припинився й ми встигли все зробити до ранку.

   У новій могилі на глибині біля метра був величезний камінь. Труну Ніни Миколаївни довелося два рази витягувати та підчищати землю. Через камінь вона опинилася сантиметрів на 10 нижче від труни Гріна. Вони лежали практично в одній могилі. Це були такі містичні хвилини...

   Минув рік. У липні 1972-го, тільки-но закінчивши університет, мене забрали в обласне управління КДБ. Допитував мій однофамілець Павлєнко. Доки мене там тримали, вдома був проведений обшук — без санкції прокурора, без порушення справи, без понятих. Знайшли плівки із записами пісень самодіяльних авторів, купу самвидаву. Але найголовніше — знайшли мої щоденники, куди я занотував все про перепоховання.

   Другий допит через чотири дні почався фразою: “Прочитали ми твої щоденнички, гробокопачу”. Потім я дізнався, що гебешники їздили на цвинтар і щупом перевіряли, чи справді порожня колишня могила Ніни Миколаївни.

   Мене звинуватили в поширенні антирадянської літератури і плюндруванні могили. Але довести факт поширення літератури КДБ не вдалося, а справу про перепоховання “спустили на гальмах”.

   Володимир Бойко. Після того як працівники кримського управління КДБ дізналися із щоденників Віктора Павленка про перепоховання вдови письменника, на допити почали тягати всіх причетних до тієї акції. Друзі звинуватили Віктора в необережності, що призвело до викриття. Компанія розпалася, але ніхто засуджений не був, “органи” обмежилися “профілактичними” бесідами.

   1990 року Віктор Павленко звернувся до КДБ з проханням повернути йому вилучені щоденники. Офіційної відповіді він так і не дочекався, а на словах йому повідомили, що архіви не збереглися.

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегом "Iсторія".

0

8

Вам була корисна ця стаття?