До змісту Неділя, 19.04.2026 19:33   Джерело: "Дніпровець". Автор: Володимир Приходько

   До того як звели Будинок культури, осередком дозвілля вважався місцевий клуб, зараз у ньому розташований спортивний зал. Не було й стадіону, але футбольну команду ДВРЗ знали не тільки в районі, а й навіть у Києві. Грали на лузі, зразу за прилеглим до селища лісом. Витоптана серед високих трав ділянка і була за футбольне поле.

   Будували стадіон власними силами. Вечорами, після роботи на Заводі, і у вихідні дні. Відкривали його у серпні 1954 року, на День Залізничника, невдовзі після відкриття Будинку культури. Після гучних промов і вшанування тих, хто будував стадіон, відбувся товариський матч з київським "Динамо". Гості виявилися спритнішими – "4 : 3" на користь столичних динамівців.

   І наступні футбольні матчі завжди були велелюдними. Все було урочисто, як і належить на стадіонах такого ґатунку. Вихід футболістів на поле традиційно супроводжував "Футбольний марш", написаний, як свідчить музична енциклопедія, композитором Матвієм Блантером 1938 року, в тональності мі-бемоль мажор. Отже, музика перед матчем лунала доволі урочиста і водночас весела, що цілком відповідало і подіям, яким вона передувала, і часові.

   На протилежній від входу на стадіон стороні, між тополями, височіла синя будка з годинником і табло, з приставленою до неї драбиною. У будці хтось сидів і показував рахунок, виставляючи у віконце дощечки з відповідними цифрами. Після забитого м’яча – вся увага на табло. Якщо той рахівник часом помилявся, а це траплялося, і ставив у віконце не таку цифру або не тій команді, виникала реальна загроза злетіти з будки на землю, про що його попереджали вболівальники, які уважно дивились на віконце. Пізніше встановили електричне табло і відповідальним за показ рахунку став електрик. Помилок стало менше і погроз на його адресу вже не лунало.

   Навколо будки, на драбині й деревах, теж людно – сиділи там вихованці футбольної секції. Деякі з них таборилися одразу за воротами – подавали м’ячі.

   Хто приходив на стадіон з батьками, сидів на трибунах. Поважні гості, керівники Заводу, а може, й району, влаштовувалися на критій дерев’яній трибуні, під якою розміщувалися й переодягальні для спортсменів, звідки вони урочисто вибігали на поле. Ще нижче під трибунами жили собаки.

   Не менш людно на стадіоні було й узимку. З настанням морозів над воротами прилаштовували вивіску "Каток", з боків воріт відкривали білетні каси. За вхід з ковзанами – п’ять копійок, без ковзанів – три. Хоча плату за вхід без ковзанів невдовзі скасували. На катку не тільки каталися або дивилися на тих, хто катається, а й слухали музику, що лунала з "колоколів-динаміків". Прихильники хокею йшли до хокейного поля, що розташовувалося одразу за критою трибуною.

   "Каток", зазвичай, заливали тільки на бігових доріжках, але інколи ковзанку влаштовували й на футбольному полі. Тоді стадіон нагадував якийсь величезний мурашник, що не просто метушився, а організовано рухався. Хтось під музику методично відміряв кола стадіону, а хтось вдосконалював майстерність з фігурного катання.

   На бігових доріжках рухатися дозволялося тільки за годинниковою стрілкою, хоча більш відчайдушні рухалися проти, незважаючи на перестороги, що постійно лунали з "колоколів-динаміків". Застерігали "колоколи" і від їзди на бігових ковзанах, бо власники таких ковзанів, нахилившись ледь не до самого льоду, заклавши руки за спину, розсікаючи повітря й зухвало нехтуючи застереженнями, збивали з ніг новачків.

   Не дозволялося на льоду курити та вживати міцні напої, чого там ніхто і не робив. Для цього на стадіоні була "грєлка" – кімната для переодягання й обігріву, хоча ніякого підігріву там ніколи не було. А ковзани взували вдома або зверху на трибуні, там можна було взяти ковзани в прокат. Це коштувало десять копійок.

   Нагадували "колоколи-динаміки" й те, що дітям до шістнадцяти років можна перебувати на льоду тільки до двадцятої години. Після цього ми починали розходитися зі стадіону, шкутильгаючи на своїх ковзанах в напрямку домівок. В кого залишалися сили, йшли кататися на дорозі, чіпляючись за машини спеціальним гаком. Тоді сіль не сипали, і кататися на дорозі було не гірше, ніж на "катку".

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Історія Києва" та "Бібліотека".