До змісту Четвер, 19.03.2026 16:22   

   До уваги читачів - уривки з історико-краєзнавчого видання "Освячений Дніпром", яке вийшло в світ у 2019 році з нагоди 50-річчя заснування Дніпровського району міста Києва. Книга передавалась у всі бібліотеки району.

---

Попередня частина (37)

   Лівобережжя і Правобережжя, наразі об’єднані лише на папері, потребували реально спільного життєвого простору. Першу спробу вирішити це завдання зробила група архітекторів, до складу якої увійшли С. Матушевич, М. Терпугов та Д. Барабаш. Розроблений ними Генеральний план розвитку столичного Лівобережжя, розрахований на 10–15 років, Київська міська рада затвердила 7 серпня 1935 року.
   За задумом архітекторів їхній проект мав органічно поєднати обидва береги Дніпра, про що свідчили плани з використання Передмостової Слобідки. На її місці пропонувалося побудувати низку крупних об’єктів загальноміського призначення: виставкові павільйони, пасажі, невеликі торговельні заклади, гідропарк та будинки відпочинку.
   Промислові підприємства пропонувалося розмістити в межах спеціально визначених виробничих зон, п’ять з яких розташовувалися вздовж залізниці, а шоста простягнулася вглиб від берегової лінії Дніпра і призначалася для будівництва підприємств водного транспорту. Для їх виробничих потреб планувалося побудувати три канали. Крім того, частину узбережжя архітектори запланували відвести під зони відпочинку, яхт-клуби, елінги тощо.

   Для працівників фабрик і заводів передбачалося побудувати житлові масиви з чотири-п’ятиповерхових будинків на заліснених та віддалених від заливних низин ділянках. Новобудови мали забезпечити дах над головою 120–150 тисячам працівників та членам їхніх сімей. Соціально-побутові та освітні запити мали задовольнити 28 шкіл, 3 технікуми, 3 фабрично-заводські училища, 4 кінотеатри, 6 будинків культури, театр і музей. Адміністративно-господарський центр району планувалося розмістити у Старій Дарниці.
   Завдяки Голодомору радянська влада досягла ще однієї мети – спродавши за кордон відібраний силоміць український хліб, більшовики змогли накопичити значні кошти у держбюджеті. У ХХІ столітті ми вже позбавилися ілюзій – індустріалізація СРСР та його економічні успіхи виросли не на пустому місці.
   Безжальне пограбування підкорених народів, знищення мільйонів українців – ось на чому вибудовано хиткий фундамент комуністичної імперії. Під час другої п’ятирічки, яка розпочалася 1933 року, завдяки цим коштам вдалося прискорити процеси індустріалізації країни. Влада прагнула залучити до роботи на промислових об’єктах якомога більшу кількість вмотивованих працівників, водночас підвищивши продуктивність праці.

   Тут вона діяла за методом батога і калача: з одного боку було скасовано карткову систему, зросла заробітна платня і вводилися премії для "трудових рекордсменів", колгоспникам дозволили продавати надлишки врожаю, вирощеного в домашніх господарствах тощо. На противагу таким послабленням вводилася система жорстких покарань за відмову від роботи, прогули, брак, псування устаткування і верстатів. Подібні вчинки кваліфікувалися як підривна діяльність, за них карали арештами та ув’язненням.

   Саме з другої п’ятирічки ведуть свою історію більшість промислових гігантів Київського Лівобережжя, які становили основу економічної потуги радянської України. Одним із найперших таких підприємств став Дарницький вагоноремонтний завод. 11 червня 1935 року закладено перший камінь у його будівництво, площа заводу становила 22 тис. кв. метрів. За проектними можливостями він мав забезпечувати ремонт 12,5 тис. вантажних та 2,5 тис. пасажирських вагонів на рік.

   Першу чергу введено в експлуатацію 29 грудня 1935 року, того ж року запрацювали й Головні електромеханічні майстерні Південно-Західної залізниці. Наступного 1936 року в Дарницькому районі майже одночасно розпочалося будівництво ще декількох великих підприємств. У лютому стартувало будівництво фабрики "Київволокно" потужністю 3950 тон штучного шовку на рік.
   Витративши 68 млн крб, вже в листопаді 1937 року будівельники здали підприємство замовнику. Ще 146 млн крб було вкладено у Тонкосуконний комбінат з виробничою потужністю 10,3 млн кв м сукна на рік. Про масштабність проекту свідчить такий факт: на підприємстві працювало 8,5 тисячі робітників.
   Нові підприємства потребували потужного джерела енергоживлення, тож для вирішення цього завдання протягом 1936–1937 років зведено Дарницьку ТЕЦ потужністю 50 тис. кВт і вартістю 55 млн карбованців. У цей же період на Лівобережжі з’явився авторемонтний завод Управління шосейних доріг НКВС, а в Микільській Слобідці – цегельний завод потужністю 2 млн шт. цегли на рік та хлібокомбінат №5, який виробляв 60 тонн хліба на добу.

   Радянська влада здійснювала індустріалізацію й менш витратним шляхом – модернізацією старих підприємств. Так, за перші два роки другої п’ятирічки на фанерному заводі створено цех із виготовлення меблів, а на фабриці "Київволокно" – цех із виробництва арболітових плит. На лісозаводі з’явилися цехи з виробництва скипидару, а підприємство перейменовано на лісохімічний завод. У Кухмістерській Слобідці шпалопросочувальний завод переобладнали для випуску толі, а аналогічний завод у Микільській освоїв ще й виробництво асфальту.

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Історія Києва" та "Бібліотека".