До змісту
Уривки з книги про історію Дніпровського району столиці. Частина 36
До уваги читачів - уривки з історико-краєзнавчого видання "Освячений Дніпром", яке вийшло в світ у 2019 році з нагоди 50-річчя заснування Дніпровського району міста Києва. Книга передавалась у всі бібліотеки району.
Із перших днів панування над Україною радянська влада заповзялася цілеспрямовано знищувати об’єкти релігійного призначення. Ще 1 червня 1921 року у складі Наркомату юстиції УСРР було створено так званий "ліквідаційний відділ", який виступав інструментом реалізації антирелігійної політики Москви. Пізніше ця справа перейшла під опіку органів НКВС, які ініціювали низку репресій проти священнослужителів, поступово закривали усі релігійні заклади перетворюючи їх, у кращому випадку, на музеї та клуби, а в гіршому – у стайні, зерносховища та в’язниці. Чимало визначних пам’яток історії й архітектури – церков, синагог і молитовних домів комуністи просто знищили, розібравши їх буквально по камінчику. Дуже часто вони банально розпродували елементи розібраних церков – цеглу, дошки, покрівлю дахів, нібито для збору коштів на будівництво нових підприємств.
"Войовничі атеїсти" Сталіна знищили більшість унікальних храмів Києва: Михайлівський Золотоверхий монастир, Трьохсвятительську церкву, церкву Богородиці Пирогощі, Богоявленський собор, Воскресенську церкву на Подолі, Благовіщенську церкву-дзвіницю Кирилівського монастиря, храми Миколи Доброго, Різдва, святої Ольги тощо.
На "вирішальний штурм" українського православ’я більшовики свідомо пішли в останні місяці Голодомору, маючи на меті не лише фізичне, є а й духовне знищення народу. На початку 1934 року, у зв’язку з підготовкою до перенесення столиці Радянської України з Харкова у Київ, вони приступали вже й до розбирання церков на цеглинки, умисно ліквідуючи безцінні шедеври культури світового рівня.
Руйнування стали масовими, набули більшої цілеспрямованості. Під приводом "соціалістичної реконструкції" чинна влада здійснювала справжній культурний геноцид щодо архітектури міста, перетворюючи його неповторне обличчя на "індустріальний пейзаж" радянської промзони. Внаслідок таких дій у другій половині 30-х років у Києві та в передмістях використовувалися за призначенням лише 12 із 130 православних храмів, зведених до 1917 року.
Культові споруди Лівобережжя також не оминула лиха доля. Церкву Святої Єлизавети, зведену в 1909–1910 роках на Трухановому острові, було закрито 26 березня 1934 року рішенням міськвиконкому через нібито небажання парафіян її утримувати власним коштом. Приміщення храму передали у розпорядження телефонної станції й пристосували під гуртожиток для її працівників. Цей храм остаточно знищили інші окупанти – німці. Готуючись зупинити наступ радянських військ на лінії Дніпра, восени 1943 року фашисти спалили поселення на Трухановому острові, а разом із ним і церкву. До речі, фундамент храму частково зберігся і нині його неважко віднайти у чагарниках острова.
Церкву святителя Іоана Рильського та Святої великомучениці Варвари, збудовану 1909 року у Передмостовій Слобідці, більшовики закрили 1935 року. Храм, до якого ходило понад 10 тисяч парафіян, комуністи вирішили віддати "під гуртожиток робітників, які будують на Слобідці школу". Будівлю церкви також знищено німцями восени 1943 року.
Дерев’яну Миколаївську церкву в Микільській Слобідці, споруджену на мурованому фундаменті 1880 року, більшовики намагалися закрити ще 1927 року. Тоді її хотіли перетворити на ветеринарну амбулаторію, але місцева громада завадила планам комуністів. У грудні 1935 року, згідно з рішенням міськради Києва, храм було розібрано, а з його залишків збудовано школу. (Існує версія, що Миколаївська церква збереглася аж до 1961 року, однак насправді ця інформація стосується наступниці знищеного храму — церкви, відкритої 1941 року в пристосованому приміщенні та знищеної влітку 1961 року. – Авт.).
Церкву Різдва Богородиці, збудовану в Кухмістерській Слобідці 1886 року на місці православного храму XVIII ст., закрито 1936 року. Саму будівлю "войовничі безбожники" не знищили, пристосувавши її для власних потреб. Восени 1941 року, коли німецькі війська захопили Київ, на прохання вірян церкву було відкрито, проте за два роки німці ж її і спалили.
Церкву святителя Феодосія Чернігівського у Новій Дарниці, зведену у 1908–1909 рр., закрито наприкінці 1935 року. Дерев’яний, обкладений цеглою храм, був рідкісним зразком використання українських необарокових форм у культовій архітектурі кінця XIX – початку XX століття. За спогадами сучасників, ще 1937 року унікальна споруда використовувалася як фізкультурний зал для робітників м’ясокомбінату. Проте за декілька років і це приміщення також було зруйновано.
Слід зазначити, що всі документи затверджувані радянськими чиновниками стосовно знищення або закриття церков, носили гриф "таємно" або "цілком таємно". Частину з них було віднайдено та розсекречено лише в часи незалежності України.
Завдяки роботі істориків нині стала відомою трагічна доля настоятеля сільської церкви Воскресіння Христового, яка належала громаді Воскресенської Слобідки. 1903 року настоятель храму отець Олександр Русанович ініціював будівництво нової церкви Воскресіння Христового, яку було зведено до 1907 року. На початку 30-х років більшовики закрили церкву, вилучивши приміщення із громадської власності й пристосувавши його для задоволення власних потреб. Настоятель храму отець Олександр помер під час Голодомору навесні 1933 року, а будівля церкви проіснувала до 1939 року. Після закриття у ній поперемінно функціонували різноманітні розважальні заклади – клуб і навіть... цирк. Будівлю церкви Воскресіння Христового остаточно знищили німецькі окупанти восени 1943 року.
Загалом у 1933–1936 роках в УСРР було зачинено або знищено приблизно 75–80% церков, тобто на 18–20 % більше, ніж в інших республіках.
Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Історія Києва" та "Бібліотека".