До змісту
Уривки з книги про історію Дніпровського району столиці. Частина 35
До уваги читачів - уривки з історико-краєзнавчого видання "Освячений Дніпром", яке вийшло в світ у 2019 році з нагоди 50-річчя заснування Дніпровського району міста Києва. Книга передавалась у всі бібліотеки району.
Викладені у "Національній книзі пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні" спогади тодішніх мешканців Києва та його передмість доносять нам сотні жахливих історій про цей жорстокий час. Так, Олена Черніїша, 1924 року народження, яка в 30-і роки мешкала з родиною на Дарниці, розповіла наступне: "У 33-му році, мені було вісім років… Пам’ятаю один випадок. Тата і мами не було в той час у хаті, вони вийшли надвір. У цей час зайшов мужчина, він був вже опухлий від голоду, селянин. І в кухні взяв кусок хліба. Ухватив, вискочив надвір… і з’їв той хліб, і там же помер… Мама каже: "Він довго не їв, його шлунок був настільки зголоднілим, а цей хліб не був чистим, він був не із житньої муки, в ньому були різні домішки. І це йому нашкодило. Напевно, – каже, – розірвався той шлунок, і тепер вмирає".
Розповідаючи про страшний голод у лівобережних передмістях Києва, Марія Косач 1922 року народження із села Троєщина загадувала про таке: "Коли був голод 1932–1933 рр., мені було 10 років. Було ще два брати. Мати й батько працювали в колгоспі. Їм там давали на обід юшку з одною галушкою (щипане тісто) і шматочком хліба. Незважаючи на те, що мати працювала на фермі, молока ми не бачили, бо своїх корів відвели в колгосп… Ходили до школи не щодня, бо було далеко, а не хватало сили. А деякі діти вмирали по дорозі до школи. По селу їздила підвода і забирала мертвих, бо у живих не було сили нести їх до кладовища. На кладовищі була викопана величезна яма, у яку складали померлих. Зараз від неї і знаку нема... За час голодовки кладовище настільки розрослося, що відкрили ще одне, яке знаходилося на Хуторі, тепер це район універсаму "Дніпро".
Мешканка масиву Вигурівщина–Троєщина Варвара Терещенко розповіла таку історію: "Робили ми важко в колгоспі, але дуже бідували. Мали слабенького від голоду сина. Бачили, що скоро помре. Тоді знайшли в Києві нашого односельця, який працював лікарем, і умовили його покласти сина в лікарню. Там же дітей хоч як небудь годували. Коли приходила провідувати, то він діставав з-під подушки тонесенький шматочок хліба і віддавав мені, щоб з’їли з батьком. Ми вижили, а його врятувати так і не вдалося. Увесь вік перед очима у мене отой шматочок хліба, яким дитина рятувала нас".
Під час Голодомору Марія Іванівна Булах разом із сім’єю мешкала у Микільській Слобідці. "Мені було 7–8 років. Наша сім’я складалася з восьми людей. Дуже голодували. Батько працював на залізниці. Давали юшку – мисочку на день. Мама лежала хвора, опухла. Я була найстарша, допомагала батьку. Люди лежали скрізь мертві і їх ніхто не забирав. Проте, дякуючи батьку, ми вижили. Хліба не їли зовсім. Міняли одежу на їжу", – згадує вона.
Сім’я Галини Дмитрівни Афанасьєвої (Хоменчук), яка народилася 1921 року, пережила Голодомор на Трухановому острові. У голодні роки їй найбільше запам’яталися страшні образи напівживих селян, які наводнили Київ: "Особливо великий наплив голодуючих виник весною 1933 року. Опухлими людьми й живими скелетами були заповнені всі сквери й вулиці міста. Пам’ятаю, що особливо багато таких живих трупів було на Подолі, на вулицях Верхній і Нижній Вал, де стояли широкі лави, на яких юрмилися сотні цих нещасних. Там вони сиділи, лежали й помирали. Кожного ранку вулицями міста їздили підводи, на яких разом із візником був спеціальний підбирач трупів. Разом із тими, хто вже віддав Богу душу, підбирали й живих, в яких ще теплилося життя. Мертвих і ще живих звозили до церкви, що знаходилася на Хоревій, 3, в якій складували нещасних. Навколо цієї церкви вирили широкий і глибокий рів, в який періодично скидали трупів, якими наповнювалася церква. Поступово цей рів по мірі заповнення трупами зрівнювався із землею. Отже, відвідувачі цієї церкви, напевне, нині і не здогадуються, що вони топчуться по сотнях трупів, яких 1933 року прийняла земля".
Новітні дані свідчать, що під час другого Голодомору найбільше постраждали Київська та Харківська області (понад 50% від загального числа смертей), проте точну кількість загиблих встановити нині неможливо. За різними оцінками в період 1932–1933 років у Києві від голоду померло від 54 до 100 тисяч осіб. Більшість із них становили селяни, які прибули до Києва з інших регіонів, за ними йшли мешканці передмість, а найменше жертв було, власне, серед киян. У Київській області жертвами геноциду стали від 284 тисяч до півмільйона безвинних людей, лише 1933 року область втратила 185 тисяч сільського населення і 35 тисяч міського. У виданні "Реабілітовані історією" зазначається, що найбільше випадків канібалізму зафіксовано саме в Київській області, а це свідчить: Голодомор тут лютував найсильніше. Деякі села вимерли повністю, у багатьох – більш як половина мешканців, а "звільнені" таким чином домогосподарства заселяли російськими селянами, завезеними із Центральної та Західної частин РСФСР. Так, станом на грудень 1933 року в Україну було завезено 329 ешелонів таких "переселенців" – понад 117 тисяч.
Достеменних статистичних даних про втрати України від Голодомору й донині не існує, що вже й говорити про ціну, яку заплатило Київське Лівобережжя на цих скорботних жнивах. На жаль, свідчень сучасників Голодомору теж маємо небагато: ті, хто вижив, намагалися забути про цей безпросвітній жах. Радянська влада теж воліла приховати свій злочин, а нинішні наступники лідерів червоної імперії теж не прагнуть визнати перед світом брутальний злочин своїх попередників.
За два роки до Голодомору з України "вичавили" стільки зерна, скільки дали разом всі хліборобні регіони європейської Росії. Вчені з Інституту демографії зазначають: у 1932–1933 роках помер кожен восьмий мешканець України, більшу частину загиблих становили діти, особливо від одного до трьох років.
В опублікованій на початку ХХІ століття роботі "Хрестоматія досліджень геноциду" американський юрист Семюел Тоттен і австралійський історик Пол Бартроп зазначають, що "в Україні впродовж 1932–1933 років було заморено голодом від 5 до 7 мільйонів селян, більшість із яких були етнічними українцями. Штучний радянський голод виник унаслідок того, що уряд Сталіна вилучив увесь урожай і навіть засоби виробництва харчових продуктів. У даному випадку величезна кількість смертей була результатом ідеологічно спланованого соціального винищення. Мета була знищити так званих куркулів, однак фактично мішенню став кожен, хто підтримував українізацію (український націоналізм, свободу, вираження своєї культури), включно з найбіднішими. Супроводжувала цю поведінку насильницька інтеграція різних релігійних і національних груп до наявної радянської політичної структури в умовах насильницької русифікації".
Це справді наймасштабніша трагедія не лише в історії України, а й усього людства. Злочин, вчинений більшовиками, виявився найжахливішою зброєю масового знищення та соціального поневолення українського селянства. Він підірвав самі основи його життєдіяльності.
Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Історія Києва" та "Бібліотека".