До змісту Неділя, 21.09.2025 20:12   

   До уваги читачів - уривки з історико-краєзнавчого видання "Освячений Дніпром", яке вийшло в світ у 2019 році з нагоди 50-річчя заснування Дніпровського району міста Києва. Книга передавалась у всі бібліотеки району.

---

Попередня частина (33)

   Попри певну економічну лібералізацію, прихований і явний опір українського селянства радянській владі не припинявся. Навесні 1932 року більшовики, занепокоєні перспективами виживання їхнього режиму в Україні, вдалися до впокорення республіки найжорстокішим і вже випробуваним методом – штучним голодом.
   Влаштовуючи Голодомор, керівник СРСР Й. Сталін ставив собі за завдання перетворити Україну на "правді зразкову республіку". Авторитетний дослідник Голодомору Джеймс Мейс упевнений, що радянський диктатор спланував на масове убивство українців, аби утвердити свою персональну владу.
   "Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу, знищити Україну як таку. Калькуляція дуже проста і вкрай примітивна: нема народу, отже нема окремої країни, а в результаті – нема проблем", – відзначав Д. Мейс.
   У деяких дослідженнях стверджується, що голод 1932–1933 років оминув великі міста, але документи з радянських архівів і спогади очевидців, свідчать про протилежне. Кияни, які вижили в ці страшні роки, пізніше згадували, що на вулицях міста тіла померлих лежали "як ганчір’я", їх прибирали спеціальні команди й вивозили для поховання у непримітні місцевості.
   Щоправда, ситуація в Києві була трохи кращою, ніж у селах, головним чином за рахунок спецпайків, які отримували працівники великих підприємств і радянські чиновники. Наприклад, партійним працівникам, енкаведистам, міліціонерам, залізничникам видавали такі продуктові набори: 800 грамів хліба на добу на працюючого і 300 грамів на утриманця, 4,4 кілограма м’яса на місяць та інші продукти.

   Пересічні мешканці міста отримували на добу по 300 грамів кукурудзяного хліба і по 200 грамів борошна, а робітники, відповідно, по 600 і 500 грамів. Крім того, на окремих державних підприємствах стратегічного значення їх забезпечували скромними обідами, хоч їх і не завжди всім вистачало. Дитячі установи отримували по 360 грамів хліба на дитину, учнів і студентів годували один раз на день у їдальнях при навчальних закладах. Тут теж харчів на всіх не вистачало, а норми видачі постійно зменшувалися.

   Проте на тлі тотального голоду навіть такі мізерні харчі виглядали справжньою розкішшю. Не дивно, що тисячі людей тікали із заблокованих Червоною армією сіл і прямували до Києва в надії заробити на шматок хліба. Вже в січні 1932 року більшовики зіткнулися з несподіваною проблемою – масовим напливом безпритульних та великою кількістю підкинутих дітей у віці від 1 до 4 років. Спеціальна комісія встановила, що 80% таких дітей із Київської області, з них 80% – дошкільнята 4–6 років.

   До чого треба було довести людину, аби вона вважала, що дитина, покинута на вулиці, має більше шансів вижити, ніж біля батьків? Важко уявити той психологічний стан, у якому перебували матері, котрі зважувалися залишити напризволяще у великому місті маленьких діточок у сподіванні, що станеться диво і їм вдасться вижити.

   Дива справді траплялися. Радянські чиновники вживали заходів, аби прибрати їх зі своїх очей – і живих, і мертвих. Так, протягом 1932 року з вулиць міста було забрано 4307 дітей, а в першому кварталі 1933 року – 4188. Їх розміщували у дитячих будинках та спеціально створених так званих "карантинах". Згодом їх вивозили з Києва в інші міста республіки та в Росію.

   У цих закладах дітям теж загрожувала смерть – від хвороб, голоду та антисанітарії. За нормами їм мали давати по 360 грамів хліба на добу, забезпечувати крупами та жирами. Насправді ж, вони отримували по 25% від норми круп, жири в "карантини" взагалі не надходили, а хліб невисокої якості давав досить примарні шанси на життя. Тому смерть у цих закладах була буденним явищем.
   Не всі діти навіть знали своє прізвище, тому часто радянські чиновники, реєструючи померлу дитину в документах вказували: "Невідома. Катерина 3 роки", "Невідомий. Петро 2 роки". Іноді такі записи не містили навіть імені померлої дитини.
   В акті обстеження одного з дитячих притулків, розташованого у пристосованому приміщенні на Вознесенському узвозі, чиновники Київської міськради відзначили, що 160 безпритульних розташовано у двох кімнатах кінотеатру, в яких немає освітлення і шибок на вікнах. Діти босі, роздягнені, брудні, нестрижені, завошивлені, частина лежить на брудній підлозі, частина – на суцільних нарах без постільної білизни. Повітря в приміщеннях важке, в кутках багато сміття і екскрементів.
   "Найкращий вихід – вивезти безпритульних за місто", – говориться в документі. Не дивно, що в таких умовах діти часто хворіли та помирали. Медики відзначали, що найбільше життів забирали висипний та черевний тиф, дизентерія, дифтерія та виснаження організму.

   У січні 1933 року Київська міська інспектура повідомляла: "…захворювання на висипний тиф зростає та загрожує перетворитися на епідемію. Стан боротьби з безпритульністю незадовільний, наявна велика кількість безпритульних на вулицях міста, що представляє поширення висипного тифу".

   Наприкінці 1932 року міський відділ освіти підготував довідку в якій, зокрема, наводилися такі облікові дані про безпритульних, які перебували під його наглядом: дітей із приміської смуги – 715 (17%), з Києва – 661 (15%), Київської області – 2054 (46%) та інших областей і республік – 877 (22%); з них дітей молодшого віку – 1796, старшого віку – 2515.

   Чиновники запропонували доволі прямолінійний спосіб для подолання проблеми безпритульних: заборонити селянам області вивозити своїх дітей у Київ і покласти персональну відповідальність за виконання заборони на голів сільрад і колгоспів області. Утім, аби припинити потік безпритульних, влада вжила і більш прагматичні дії: з осені 1932 року організувала спеціальні загороджувальні загони на залізничних станціях, які не пропускали дітей до Києва, загони міської міліції перекривали шосейні і ґрунтові дороги всім, хто не мав спеціального дозволу на в’їзд до міста.

   Люди все одно йшли у Київ в останній надії знайти спосіб вижити, але помирали в муках – під страхом смерті влада заборонила продавати харчі селянам. Так, у березні 1933 року Київський обласний відділ ГПУ звітував керівнику ГПУ УСРР, що в січні на вулицях міста підібрано 400 тіл, у лютому – 518, а за 8 днів березня – 248.

   Дослідники Голодомору констатують, що в 1932–1933 роках найбільше померло людей похилого віку та дітей, які не могли про себе подбати і були просто приречені на смерть. Пік смертей припав на першу половину 1933-го року. Так масово і швидко ніколи й ніде в світі люди не гинули. Найбільш смертоносним став червень. Сучасні дослідники встановили, що цього місяця від протиприродного голоду померло не менше 900 тисяч осіб.

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Історія Києва" та "Бібліотека".