До змісту
Уривки з книги про історію ДВРЗ. Частина 9
Ми звикли гордитися здавна,
Що всі ми – велика сім’я,
І тим, що історія славна,
І добре в заводу ім’я.
Здавалось, що ще вчора з усіх кінців великої країни з’їжджались до мальовничого куточка на околиці Дарниці муляри, теслярі для того, щоб зводити стіни вагоноремонтного заводу, а вже сьогодні з його конвеєрів сходить тисячі відремонтованих вагонів. Тоді в 1934 році про такі показники будівельникам і не мріялось. Але поряд з заводом виростали нові будинки. Школа, дитячі садочки, поліклініка, лікарня, магазини і найвідоміша в Києві потому – лазня.
А ще, були у пам’яті ті часи, коли від Поштової площі на ДВРЗ чмихав мініатюрний мототрамвайчик з двигуном внутрішнього згорання. Щоб завести цей вид транспорту доводилось водієві, а то навіть комусь з пасажирів, крутити своєрідну корбу – двигунчик зачмихав і трамвайчик рушає. На пасажирів чекало 8 роз’їздів, де зустрічалися вагони.
Потім проклали контактний дріт, і на ДВРЗ пішов справжній трамвай. І треба віддати заводчанам повагу, коли не було ані метро, ані тролейбусів, ані машин, вони умудрялися бути завжди точними. Зміна на заводі починалася о 7 годині ранку, а запізнення розцінювалося, як надзвичайний випадок.
Поряд з територією, де мало розміститися селище заводчан, розташовувався 14 – ий окремий саперний батальйон, 18 – ий дивізіон важкої артилерії, 9 – ий понтонний батальйон та інші підрозділи військових.
В районі нинішньої Машиністівської вже були пара гуртожитків паровозного депо, їдальня, клуб. Депо вже діяло на станції. Будівництво житла для будівельників почав Іван Тихонович Бабкін зі своєю бригадою, який потім отримав назву "Бабкін барак". А ось житло для заводчан мало бути далі від в’їзної арки на завод, північніше на п’ятсот метрів. Набирали теслярів і мулярів із сіл по лінії на Ніжин.
Розповідає у своїх спогадах Іван Федорович Рудь: "Нас з Кобищи приїхало чоловік сім та ще з Носівки. Виконроб Богачов нас записав і повів десь за кілометр від будки. Біля нинішнього будинку 4, по вулиці Волховській нас зупинив і каже: …тут буде перший будинок, де житимуть заводчани. Приступайте до роботи, спилюйте та корчуйте сосни".
"Так ми працювали неділю, приходилось поначалу їздити додому. До станції йти пішки, далі поїздом, приходив додому о 9 годині вечора, а о 4 – ій пора іти на поїзд, бо о 7 годині вже починалася робота. Нам видавали картки на харчування на цілий місяць, за якою можна було купити: хліба 800 г на добу на працюючого і 300 г на утриманця, 1 кг цукру, 2 кг крупів, по 500 г м’яса та жирів і 1 кг кондитерських виробів (пряників)".
Вербувальники, яких начальник будівництва Суслов направляв в різні області, привозили все нових і нових спеціалістів. Вже на осінь на будовах працювало більше 5 тисяч чоловік. Будівництво бараків йшло швидкими темпами, і до зими вже було збудовано 16 бараків, дві їдальні барачного типу, майстерню.
Бригадир Іван Бабкін на території нинішнього училища будує столярку і кузню, а поряд ще одну їдальню. Бригада М. Андронова по нинішній вулиці Алма-Атинській будували бараки під гуртожитки для заводчан. Вони справлялися досить таки хутко і якісно. Магазин, кулінарія їдальня, лазня все було під боком в одному місці. Ударників всі поважали, за їхню працю давали додатково талони на сніданок, обід та вечерю.
Транспорт складався з 300 підвод та 600 коней, 4–х вантажних півторатонних машин та 1 легкової "емки" - начальника будівництва. Коли ж було недостатньо житла, Південно–Західна залізниця поставила на коліях вагони для проживання, облаштувавши їх буржуйками.
Добрим словом згадують колишнього депутата, бригадира підсобниць жіночої бригади і просто мами Анастасії Яківни Бармашової, яка разом з чоловіком підіймала завод, а після завершення будівництва разом працювали на заводі.
В 1934 році від вокзалу станції Дарниця прокладені шосейну дорогу та одну колію під трамвай - з восьми роз’їздами, який відкрили в 1936 році. Вулиці планували рівними квадратами. Під фундаменти котловани копали вручну відразу під всі 63 будинки, і до зими 1934 року їх усі залили бетоном.
Прокладали комунікації під воду від артезіанської свердловини, почали підвезення цегли та дерев’яні балки перекриття. Опалення було пічне. Швидкими темпами зводилися стіни будинків. У вересні 1934 року першими в 12-ти будинках отримали квартири сімейні пари та ті, що мали дітей. Вони написали заяви, що залишаються працювати на підприємстві після завершення будівництва заводу.
Завод у цей час відвідав Секретар ЦК ВКП(б)У П.П.Постишев, він пройшов вулицями селища і зробив зауваження про прискорення робіт на будівництві житла. Деревообробний цех має дати додатковий ліс для перекриття поверхів будинків. Мешканці просили Павла Петровича пришвидшити вирішення питання транспортної доставки до Києва та на станцію Дарниця. На що Постишев пообіцяв протягом року прокласти трамвай та зробити зупинки приміських поїздів в районі заводу та селища.
І дійсно, невдовзі Південно–Західна залізниця облаштувала зупиночні платформи "Вагонбуд" і "Депо", а з 1 травня 1936 року було продовжено трамвай від станції Дарниця до селища ДВРЗ. В 1935 році всі житлові будинки були збудовані, але житла не вистачало, тому будують ще чотири бараки з кімнатами для нежонатих молодиків, і все ж 80 відсотків заводчан приїздили на роботу з навколо розташованих сіл.
Майже в центрі селища будується постійна лазня для всіх мешканців селища, яка невдовзі стала найбільш популярною у Дарниці. До того ж цей об’єкт не був зруйнований під час війни.
Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Історія Києва", "Завод" та "Бібліотека".