До змісту
Уривки з книги про історію ДВРЗ. Частина 10
Почалась весна. Партійна організація (секретар Володарський), профспілковий комітет (Кисломед), комітет комсомолу (Єфімов) у квітні на комуністичному суботнику закликали заводчан до участі в культурно–масових заходах. Молодь відгукнулась на цей почин, почали збирати металобрух. На виручені кошти купили баян, повний комплект струнного оркестру, більярдний стіл.
Веселою була гармонь Андрія Гальцева, вторив їй бубон Івана Фокіна, танцювали до півночі. Красиво танцювали Іван Шевчук та Ірина Андронова, у них вчилися ті, що вперше попали на танцювальний майданчик. У 1935 році до першотравня відкрили заводський клуб саме на місці нинішнього стадіону.
Закінчується оздоблення будинку клубу робітників-будівельників ДВРЗ
Великою подією на заводі став випуск багатотиражки "Трибуна стахановця", перший номер якої вийшов 15 серпня 1936 року, вона виходила через день і мала великий попит. Комсомольці розносили її по квартирах і цехах, у перервах читали і обговорювали статті на головні теми роботи заводських цехів, країни і міста. Це дало різкому зростанню партійно – масової, виховної роботи серед робітників заводу та мешканців селища. Редакція газети містилася на заводі - там, де тепер побутові кімнати інструментального цеху, і мала два друкарських верстати.
Першим головним редактором був товариш Ковальов, який швидко залучив широкий робкорівський актив з працівників заводу, і мене в тому числі. Мета редакції була сприяти роботі по мобілізації колективу заводу на виконання та перевиконання державного плану випуску з ремонту вагонів. Не забувала редакція життя мікрорайону. Кращими робкорами – активістами редакції були В. З. Серченя, М.Пасюк, О. Данілко, М.Прохніч, В. Олєйніков.
Група робкорів "Дарницького вагоноремонтника" (зліва направо): М.Ю.Оліфер, Д.П.Биков, В.Я.Алексєєнко, Г.С.Давиденко, В.З.Серченя, А.А.Сторч. Травень 1974 р.
У багатьох будівельників були діти, які вже мали йти до школи, але та ще не була збудована, тому комсомольці запропонували зробити суботники та вихід після зміни на зведення школи. Так до 20 серпня школа була готова. Завозили парти, зроблені у деревообробному цеху, класні дошки, столи та інше обладнання.
1 вересня 1936 року новобудова на далекій окраїні Києва відкривається - залізнична середня школа №11 станції Дарниця Південно–Західної залізниці. Першими учнями стали 140 дітей будівельників Дарницького вагоноремонтного заводу. Першим директором відділ освіти залізниці призначає Федора Михайловича Калиновського, завучем Євгена Максимовича Канюку, піонервожатою - Галину Хомівну Білойван.
Під час війни школа з заводом евакуювалася до Канашу, де директором став Олексій Данилович Павловський. Після повернення він очолював школу, відбудовував її, а в 1954 році був переведений у новзбудовану школу №42 на вулиці Лобачевського. В той же час, безперечним авторитетом користувався завуч школи – Борис Мойсейович Хандрос, який десятиліття проводив політику поваги до вчителів та батьків.
Так розпочалася історія нинішньої загальноосвітньої середньої школи №11, Дніпровського району у місті Києві. Необхідно сказати, що будівля школи залишилась досьогодні в такому ж стані, як була запланована. Вона має ошатний вигляд зі стрункими білими колонами і горельєфами на фронтоні, з широкими коридорами, просторими класами, великими вікнами й високими стелями. Сотні заводчан вчилися і закінчили школу у лісі та пішли далі ремонтувати вагони.
По завершенню робіт з будівництва заводу, коли він вже став на ноги, за ініціативи робітників було почато будівництво заводського клубу на 500 місць - він був там, де зараз стадіон. Після відкриття клубу започатковано роботу гуртків: хорового, драматичного, струнного оркестру та духового, також відкрита бібліотека. Великою популярністю користувався драматичний гурток, який здійснив вистави: "Сім’я Волкових", "Любов Ярова", "Наталка–Полтавка", "Розлом" та інші.
На жаль, клубу повезло найменше - під час бомбардування прямим влученням фугасної бомби його було зруйновано. Постраждало в період війни два десятки житлових будинків, які згоріли повністю, залишилися лише стіни. При відступі німці зруйнували лікарню, частково постраждала школа і два дитячі садочки, спалене повністю було підсобне господарство заводу з пекарнею та цехом розливу води. Їдальня була зруйнована від бомбардування в 1944 році.
З культурних закладів, як не парадоксально, залишилася танцювальна відкрита площадка, яка прослужила майже до кінця 1950-х років.
Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Історія Києва", "Завод" та "Бібліотека".