До змісту Неділя, 29.06.2025 16:55   

   До уваги читачів - уривки з історико-краєзнавчого видання "Освячений Дніпром", яке вийшло в світ у 2019 році з нагоди 50-річчя заснування Дніпровського району міста Києва. Книга передавалась у всі бібліотеки району.

---

Попередня частина (32)

   Загалом у рамках колективізації в Україні більшовики експропріювали 200 тисяч селянських господарств, близько 1,5 мільйона куркулів із сім’ями було депортовано в Сибір та Крайню Північ. Ця цифра могла б стати й більшою, але весною 1931 року маховик репресій у Подніпров’ї дещо призупинила наймасштабніша за 339 років повінь та спровокований нею спалах інфекційних захворювань.

   Наприкінці березня унаслідок різкого потепління і сильних дощів у Дніпро почала швидко прибувати вода. Невдовзі дві третини території сіл Троєщина і Вигурівщина опинилися під водою, багато будинків Воскресенської і Микільської Слобідок потрапили в зону підтоплення. 19–21 квітня температура повітря знову різко підвищилася до +14 С і ситуація стрімко погіршилася.

   До 2 травня рівень води біля Києва досяг історичного максимуму – 8,53 м вище позначки умовного нуля. Стихія знесла Наводницький міст, пошкодила Русанівський. Дніпро розлився вшир на 12 кілометрів, вода затопила центральні вулиці Києва, під водним покровом опинилася більшість населених пунктів Лівобережжя. Із зони стихійного лиха було евакуйовано більше шести тисяч осіб. Мешканців Труханового острова та Слобідок рятувальникам доводилося знімати з дахів будинків.

   Велика вода спала лише наприкінці травня. Місто зазнало великих руйнувань, збитки від стихії становили понад 8 млн карбованців. Так у Передмостовій Слобідці було пошкоджено 326 будинків, що становило 86% від їх загальної кількості.

   Незворотні втрати селянських домогосподарств від стихійного лиха навіть радянських чиновників змусили дещо послабити тиск. Як свідчать документи, протягом 1932–1933 рр. рівень податкового навантаження на мешканців прибережних населених пунктів був значно нижчим у порівнянні з тими, які не постраждали від стихії. Наприклад, 1932 року план здачі картоплі для одноосібників Троєщини становив 4,3% від валового збору, у Воскресенській Слобідці та Позняках – 8,2%, Осокорках – 9,4%, Бортничах – 11,6%, Вигурівщині – 12,6%, у той час як у Княжичах та Гоголеві – 21,5%, а в Красилівці – 26,5%.

   Повінь загострила вкрай небезпечну санітарно-епідеміологічну обстановку: ще в грудні 1929 року медики констатували спалах епідемій черевного тифу та скарлатини на Київщині. На початку 1931 року ситуація критично погіршилася, у квітні в Осокорках, Позняках і Воскресенській Слобідці було розгорнуто тимчасові медпункти для обстеження населення, однак запобігти розростанню епідемій не вдалося. Вже 18 квітня в Осокорках медики зафіксували перших хворих на важку форму тифу – паратиф. Ані централізація заходів із надання допомоги хворим, ані компанії зі щеплення населення в приміській смузі не могли зупинити епідемії. Заклади охорони здоров’я міста не справлялися з напливом хворих. Всі лівобережні Слобідки, а також Бортничі і Позняки міська надзвичайна комісія вважала епіцентром епідемії.

   Згодом ситуацію погіршив штучний голод, організований більшовиками у 1932–1933 роках, відтак за офіційною версією зримих успіхів у боротьбі з тифом вдалося досягти тільки наприкінці 1933 року. Чиновники міськради заявляли, що подолати хвороби вдалося завдяки карантинним заходам, посиленням санітарної безпеки, зокрема через обов’язкове обстеження всіх помешкань силами «десятихатників», а також стовідсотковою госпіталізацією хворих. Ці абсолютно цинічні твердження спростовує низка сучасних досліджень про Голодомор. Насправді, в той жорстокий час хворі на тиф просто помирали. Епідемія пішла на спад зовсім з іншої причини – страшний Голодомор завершився, люди отримали доступ до їжі, тому і вижили. Проте тиф продовжував масово забирати життя мешканців регіону до першої половини 1934 року, а ще одна важка хвороба – скарлатина – аж до 1936 року.

   Значні збитки від стихійного лиха, відсутність допомоги від влади і зовсім не райдужні колгоспні перспективи спонукали селян Лівобережжя залишати рільництво і влаштовуватися на роботу у великих промислових підприємствах Лівобережжя або ж на будівництво нових. Керівники фабрик і заводів охоче брали працівників із місцевих, оскільки їх не треба було забезпечувати житлом. На той момент статус робітника-пролетарія гарантував селянам ще й низку важливих пільг. Так, вони звільнялися від єдиного сільськогосподарського податку, а ставка внеску на самооподаткування, який спрямовувався на утримання шкіл, об’єктів культури та медицини, була вдвічі меншою, ніж для селян-одноосібників. Робітники мали також право на присадибну ділянку площею 0,15 га, їм дозволялося утримувати худобу і, що важливо, окрім заробітної плати на підприємствах вони отримували продовольчі картки. Для Києва і його околиць, де діяв нормований розподіл продуктів харчування, це був дуже вагомий аргумент на користь пролетаризації селян.

   Улітку 1931 року мешканці Лівобережжя почали масово вливатися в трудові колективи підприємств. Наприклад, м’ясокомбінат додатково прийняв 400 робітників. Люди йшли також на будівництво Наводницького моста, електромеханічних майстерень залізниці, автобронетанкового заводу та інших об’єктів.
   Утім, невдовзі селяни-пролетарі вкотре переконалися, що від радянської влади годі й очікувати чогось доброго. Восени податкові органи в чотири рази підвищили обов’язкові норми здачі м’яса, і першою під ніж пішла худоба саме тих, хто змінив селянську професію на робітничу. Навесні 177 власників лівобережних домогосподарств з числа робітників позбавили права орендувати сіножаті, а їхні землі передали стороннім організаціям. Так, на теренах Осокорківської сільради їхні ділянки відійшли до радгоспу "Круківський", Позняківської – радгоспу Наркомату земельних справ, у Воскресенській Слобідці – ватній фабриці та ортопедичному інституту.
   Локальна трудова міграція призвела до неочікуваних наслідків – ліквідації лівобережних колгоспів. Цей процес розпочався влітку 1931 року. Тоді першим припинив існування колгосп у Червоному хуторі. Не дочекавшись навіть нового врожаю, чоловіки покинули село і вирушили на заробітки, а жінки просто відмовилися працювати за трудодні.

   Голові колгоспу довелося навіть найняти людей для догляду за худобою на фермі. Влада вдавалася до різноманітних хитрощів, аби приховати цей факт: Червоний хутір приєднали до села Позняки, а колгоспне майно передали на баланс тамтешнього колективного господарства. Трохи згодом через брак робітників було ліквідовано колгоспи в тих таки Позняках та Воскресенській Слобідці, а їхнє майно передано колгоспам "Червоне життя" с. Бортничі та "Червоний молотар" с. Вигурівщина. У березні 1933 року президія Київського облвиконкому констатувала, що 90% мешканців села Воскресенська Слобідка фактично стали робітниками і працюють на промислових підприємствах Києва. Чиновники вирішили розформувати сільраду, а територію села включити до міської смуги Києва.

   На початку 30-х років радянська влада продовжувала експериментувати, витворюючи власну модель адміністративно-територіального устрою України, нехтуючи історичними традиціями, географічними умовами і навіть законами логіки. У лютому 1932 року президія ВУЦВК ухвалила постанову "Про утворення обласних виконавчих комітетів на території УСРР", згідно з якою республіку було поділено на п’ять областей. До складу Київської області увійшло 90 районів та 2 міськради (Київська та Житомирська), підпорядкованих безпосередньо області. Київщина перетворилася на гігантський регіон до складу якого входили території нинішніх Вінницької, Житомирської, Полтавської, Харківської, Черкаської та Чернігівської областей. Однак за півроку, в жовтні, відбулася нова територіально-адміністративна реформа й у складі Київської області залишилося 74 райони і 2 міськради.

   1932 року у селах, які входили до складу приміської смуги Києва, було створено 46 сільрад. На Лівобережжі функціонувало майже півтора десятка місцевих органів влади такого типу, зокрема, Воскресенсько-Слобідська, Вигурівська, Осокорківська, Троєщинська. Їхня чисельність була меншою від наявних сіл, оскільки деякі з них об’єднували одне-два села.

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Історія Києва" та "Бібліотека".