До змісту Вівторок, 18.03.2025 18:08   

   До уваги читачів - уривки з історико-краєзнавчого видання "Освячений Дніпром", яке вийшло в світ у 2019 році з нагоди 50-річчя заснування Дніпровського району міста Києва. Книга передавалась у всі бібліотеки району.

---

Попередня частина (31)

   Керівники СРСР десятиліттями хизувалися, що змогли здійснити індустріалізацію країни без іноземних інвестицій. Однак мільярди рублів, витрачені на будівництво фабрик і заводів, більшовикам не впали з неба. Вони силою відібрали їх у громадян комуністичної імперії, в тому числі і в українців.

   Мільйони людей, перетворених на рабів і примушених до праці лиш за шматок хліба, вдовольнялися найнеобхіднішим. Невдоволених таким станом справ убивали, засилали в Сибір, саджали до в’язниць.

   "Законним" інструментом для пограбування селян радянська влада зробила так звану суцільну колективізацію – примусове створення великих колективних соціалістичних господарств на основі об’єднання селянських дворів.

   Нові господарські утворення отримали назву колгоспи й мали на меті встановлення тотального державного контролю за сільськогосподарським виробництвом. Українське селянство сприйняло ідею колгоспів як повернення кріпацтва, що в більшій мірі відповідало дійсності.

   Тодішні теоретики колективізації стверджували, що завдяки такій формі господарювання виробництво сільськогосподарської продукції виросте на 150 відсотків.

   Справою утворення колективних аграрних господарств більшовики переймалися від перших років приходу до влади, але селянство не поспішало підставляти шию під колгоспне ярмо. Однак у листопаді 1929 року лідер СРСР Й. Сталін вирішив втілити в життя цю ідею насильницьким шляхом.

   Не оминула лиха доля й Київський округ – тільки наприкінці 1929 року звідси на Крайню Північ було вивезено 729 куркульських сімей. Того ж року пленум ЦК ВКП (б) проголосив форсовану суцільну колективізацію, а 24 лютого 1930 року тогочасний перший секретар ЦК КП(б)У C. Косіор встановив жорсткі терміни повної колективізації в підрадянській Україні – до осені 1931 року.

   Для форсування процесу колективізації було створено спеціальну структуру – "Київ-колгоспцентр". Її перший успіх на Лівобережжі – утворення зимою 1930 року трьох колгоспів – "Червоне життя" у Бортничах, "Червоний молотар" у Вигурівщині та ім. 13-ї річниці Жовтня у Троєщині. Протягом року планувалося колективізувати ще 150 господарств у Вигурівщині, 50 у Воскресенській Слобідці, 153 в Осокорках і 132 на Позняках.
   Однак попри широкомасштабну агітаційно-пропагандистську компанію, селяни не виявляли бажання вступати в колгоспи. Тоді більшовики перейшли до більш жорстоких методів примусу. 1 лютого 1930 року уряд СРСР ухвалив постанову "Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільських господарств в районах суцільної колективізації і щодо боротьби з куркульством"», яка нібито узаконювала застосування терористичних заходів щодо непокірних селян.
   Почалася нова кампанія з розкуркулення, яка передбачала сегрегацію селян за класовими, соціальними та майновими ознаками, впровадження різних видів обмежень прав і свобод куркулів, застосування щодо них різних видів репресій, у тому числі й фізичне знищення. По всій Україні прокотилися акції із депортації селян за межі республіки. Зокрема, 8 березня 1930 року сотні розкуркулених сімей Київського і Білоцерківського округів загнали у холодні товарні вагони на станції Дарниця і відправили у Сибір.
   У відповідь на дії більшовиків Україною прокотилася чергова хвиля антибільшовицьких повстань, тільки в Київській окрузі було зафіксовано 62 випадки збройного опору.

   У серпні Київська міськрада вирішила знову прискорити процес примусової колективізації. З цією метою були утворені загони "уповноважених", які вирушили у рейд селами Лівобережжя. Одна із перших їхніх перемог – створення у вересні 1930 року колгоспу ім. Т. Шевченка, до якого увійшло 31 бідняцьке господарство з Осокорків та Червоного хутора.
   Цей факт широко використовувався для пропаганди, але особливого ефекту він не справив, бажаючих добровільно колективізуватися не побільшало. До січня 1931 року більшовикам вдалося створити ще два колгоспи – у Позняках "Імені 3-го року п’ятирічки" та "Червоний незаможник" у Воскресенській Слобідці, до яких увійшло, відповідно, 30 та 10 господарств. Загалом відсоток колективізованих господарств у Воскресенській Слобідці та Осокорках не перевищував 6%, а у Позняках становив 7,7 %.
   Зважаючи на такі плачевні результати, навесні більшовики посилили тиск на селян: самооподаткування та контрактація із добровільних перетворилися на обов’язкові податки. Теоретично у кожному конкретному випадку їх розмір визначала сільрада, враховуючи реальні статки односельців, але в 30-ті роки минулого століття сільське самоврядування перетворилося на інструмент для здійснення репресивних заходів щодо непокірних. Очевидне фіаско із залученням широких мас у колгоспи комуністи пояснили "підступами куркулів" та їхніх "підголосків", тобто усіх більш-менш заможних селян.
   Ворога було призначено, уповноважених – мобілізовано, розпочалася компанія з "ліквідації куркульства як класу", що стала прологом до Голодомору. До наших часів дійшли лише нечисленні відголоски акції на Лівобережжі. Нині відомо, що у березні 1931-го в Позняках розкуркулили 13 господарств, рішенням сільради їм виділили по 0,75 га землі та виселили за межі села, а в Осокорках у куркуля Пархоменка відібрали хату за несплату 900 крб податку із самооподаткування, хоча середній розмір ставки податку становив 50 карбованців.

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Історія Києва" та "Бібліотека".