До змісту Середа, 14.08.2024 20:33   

   До уваги читачів - уривки з історико-краєзнавчого видання "Освячений Дніпром", яке вийшло в світ у 2019 році з нагоди 50-річчя заснування Дніпровського району міста Києва. Книга передавалась у всі бібліотеки району.

---

Попередня частина (30)

   1928 року радянська влада затвердила перший п’ятирічний план економічного розвитку країни, так звану п’ятирічку, яка дала старт прискореній індустріалізації СРСР. На підтримку цього плану ініціативні київські депутати запропонували створити на території Дарниці курортну зону для пролетарів. Очевидно, вони скористалися дореволюційним "дачним" реноме селища, але у радянської влади турбота про робітничий клас аж ніяк не була на першому плані, на Лівобережжя у них були інші види. Проблеми простолюду більшовиків не цікавили, вони не полишали ідеї здійснити світову революцію і для досягнення своєї мети створювали виробничу базу, необхідну для збільшення військової потуги. Україна посідала важливе місце у цих прагненнях, тому вже у першу п’ятирічку (1928–1933 рр.) на її території розпочалося будівництво машинобудівних, металургійних і енергетичних підприємств-гігантів. Уже на початку 30-х років було введено в експлуатацію найбільшу гідроелектростанцію в Європі – "Дніпрогес"», заводи-гіганти – Харківський тракторний завод і "Запоріжсталь".

   У першу п’ятирічку на Київському Лівобережжі також розпочалося декілька масштабних будівництв. Наявність значного людського ресурсу, потужного залізничного вузла та придатних для забудови територій дозволяли швидко звести великі промислові підприємства, налагодити виробництво, забезпечити їх постачання сировиною, а також організувати вивезення продукції. Ці фактори на багато років уперед визначили головний "фах" Київського Задніпров’я – промислове виробництво. Спочатку більшовики взялися за створення найважливішої складової великої промисловості – розгалуженої системи логістики. 1928 року розпочалася поетапна реконструкція та розбудова інфраструктури станції "Дарниця", а також зведення мостів через Дніпро.

   Відновлення зруйнованого поляками залізничного моста в досить короткі терміни здійснила організація "Військпроект 401". За 11 місяців від початку робіт, у листопаді 1929 року, міст було здано в експлуатацію. Його назвали на честь тодішнього голови Всеукраїнського центрального виконавчого комітету (ВУЦВК) Г. Петровського.

   Наступний етап – ремонт і модернізація паровозного депо. Він розпочався у грудні 1929 року й мав на меті збільшити можливості з обслуговування та середнього ремонту паровозів. Після введення в експлуатацію потужності депо забезпечували обслуговування 40 паровозів, які здійснювали вантажні перевезення від Дарниці до станцій Тетерів, Фастів, Ніжин, Яготин та маневрову роботу на станціях Дарниця, Київ-Петрівка, Яготин. За п’ятирічку вантажообіг станції "Дарниця" збільшився порівняно з 1926 роком у 4,5 разу і становив 1932 року 354,5 тис. тонн.

   Весною 1928 року Раднарком УСРР затвердив проект будівництва м’ясокомбінату на базі Дарницького "Холодильника", розроблений головним інженером тресту "Укрм’ясо" Є.Е. Крижанівським.

   Згідно з ним виробнича база підприємства давала можливість щодоби переробляти до 560 свиней, виробляти 360 пудів харчового й технічного сала, 300 пудів ковбаси, 200 пудів м’ясокісного туку. Комплекс споруд комбінату включав беконну, ковбасну та кишкову фабрики, салотопку, бійню, переобладнаний холодильник, відстійник для очищення стоків, деструкційний відділ, альбуміновий завод Шкірсиндикату, скотобазу, птахопереробні підприємства «Коопптах» і "Радпольторг", ендокринний цех з виробництва медпрепаратів тощо. Як підкреслювали офіційні представники радянської влади у публічних виступах, комбінат мав відповідати "останньому слову вітчизняної техніки".

   Будівництво розпочалося у липні 1928 року, невдовзі почала надходити і встановлюватися сучасна, але зовсім не вітчизняна техніка – компресорне обладнання німецької фірми "Борзіг", устаткування для виготовлення бекону датської компанії "Крістофорсен-Ларсен", комбайни для виготовлення ковбас американської фірми "Олбрайт-Кель".

   Платникам податків комбінат обійшовся у 3,25 млн крб, але підприємство швидко відробляло вкладені гроші. Вже 1931 року валовий обсяг випуску продукції становив 13,6 млн крб, а 1932-го – понад 27 млн карбованців.

   Поряд із цивільними підприємствами виростала й військова інфраструктура. Так, неподалік від м’ясокомбінату 1928 року було споруджено виробничу базу "Воєнбуду", організації, яка провадила будівництво оборонних споруд лівобережного сектору Київського укріпрайону, а у березні 1932 року військові будівельники розпочали зведення Автобронетанкового ремонтного заводу № 7 та робітничого селища для його працівників (Рембази).
   1930 року Раднарком УСРР ухвалив рішення про будівництво на Лівобережжі фабрики з виробництва штучного шовку. Необхідне обладнання планувалося закупити також за кордоном. Слід зауважити, що попри цілком мирну назву, подібні підприємства випускали продукцію військового характеру, зокрема, вибухівку.
   Саме зважаючи на цю обставину, західні країни заборонили продаж більшовикам необхідного обладнання. Загалом з цієї причини було заблоковано будівництво ще 17 підприємств, пов’язаних із виробництвом продукції військового або подвійного призначення.

   Протягом 1928–1932 років у лівобережних населених пунктах відбулася модернізація низки середніх і дрібних підприємств, а також створення нових виробничих об’єктів. Приміром, на лісозаводі, розташованому в Микільській Слобідці, запрацював цех з виробництва синтетичної камфори потужністю 300 т на рік, завдяки новому обладнанню значно наростив обсяги перероблення деревини лісозавод ім. Ф. Яровенка у Кухмістерській Слобідці, а фанерний завод взагалі став одним із кращих підприємств Києва за результатами п’ятирічки.

   Стрімкий розвиток промисловості та доступність сполучення з Правобережжям й надалі сприяли швидкому зростанню чисельності населення на Задніпров’ї. Особливо помітною ця тенденція була у Дарниці, яка за п’ятирічку перетворилася у найбільший населений пункт Лівобережжя. Уявіть, лише: 1928 року в селищі мешкало 2866 осіб, а 1932-го вже 8228. Новим мешканцям бракувало житла, шкіл, закладів торгівлі та інших зовсім простих соціальних благ. На той час усі дачні будинки були викуплені або "націоналізовані", підприємства будували для своїх працівників гуртожитки та бараки, які більше скидалися на військові казарми. Проте це не вирішувало проблеми. Заможніші громадяни як могли стягувалися на індивідуальне будівництво і влада їм прагматично не заважала. Вже 1932 року в Старій Дарниці було 407 приватних домоволодінь, а у Новій – 242

   Згідно з переписом населення 1931 року в міських населених пунктах Київського Лівобережжя мешкало 19175 осіб, з них на Трухановому острові – 2404 особи, у Передмостовій – 928. Більшість мешканців зараховували себе до робітничого класу, хоч і мали домогосподарства. Водночас на Лівобережжі функціонувало 11 дрібних підприємств і два великих – фанерний завод і м’ясокомбінат.

   За час першої п’ятирічки з цивілізаційних благ Лівобережжю від радянської влади дісталися лише лінія дротового радіо, прокладена до Дарниці (1928 рік); кінотеатр, влаштований у приміщенні клубу Передмостової Слобідки (1929 рік) та телефонна станція на 50 номерів (1930 рік).

   У той же час за десять років правління радянська влада так і не спромоглася навести лад в адміністративно-територіальному облаштуванні Києва та його околиць. Станом на початок 1931 року в місті утворилося декілька паралельних мереж управління по лініях міліції, судових органів, охорони здоров’я, фінансового забезпечення, споживчої кооперації, комунального господарства тощо. Навіть у середині підрозділів адміністративних органів утворилося по декілька районувань, зовсім не пов’язаних між собою.

   У травні 1931 року влада в чергове заповзялася розв’язати цю проблему. На засіданні президії київського міськплану чиновники ухвалили рішення про створення нових макрорайонів шляхом уточнення і встановлення нових меж існуючих мікрорайонів за низкою критеріїв. Зокрема, було вирішено, що мікрорайон має включати конгломерат домоволодінь з не менш як 6000 мешканців.

   Для організації більш ефективної роботи з населенням було утворено чотири райони – Ленінський, Петрівський, Жовтневий і Сталінський, у межах яких місцеві установи здійснювали свої повноваження. Проте, як показало життя, й ця адміністративна реформа виявилася нежиттєздатною. За три роки комуністам довелося знову перекроювати карту міста.

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Історія Києва" та "Бібліотека".