До змісту Неділя, 21.04.2024 18:18   

   До уваги читачів - уривки з історико-краєзнавчого видання "Освячений Дніпром", яке вийшло в світ у 2019 році з нагоди 50-річчя заснування Дніпровського району міста Києва. Книга передавалась у всі бібліотеки району.

---

Попередня частина (29)

   У вересні 1925 року керівництво окрвиконкому ухвалило рішення, згідно з яким Кухмістерську та Воскресенську Слобідки було віднесено до категорії поселень сільського типу, а Микільську Слобідку – до міського. За три місяці, в грудні 1925 року, президія Київського окрвиконкому вирішила зарахувати до останньої категорії Кухмістерську Слобідку, Стару й Нову Дарницю й підпорядкувати їх виконавчому комітетові Київської округи. Сільради у Позняках і Воскресенській Слобідці залишилися в підпорядкуванні Броварського райвиконкому, а Передмостова Слобідка остаточно включена до складу Києва. Друга половина 20-х років позначилася цілеспрямованою інтеграцією мешканців Лівобережжя у суспільний простір Києва. Проте влада реагувала на цю тенденцію постфактум та іноді досить непослідовним способом. Так, у березні 1926 року райцентр Броварського району перенесено до Великої Димерки, й район отримав нову назву – Велико-Димерський. Проте вже невдовзі зі складу району було виведено декілька населених пунктів і підпорядковано Києву.

   Зрозуміло, що у вкрай мілітаризованому радянському суспільстві розвитку інфраструктури артилерійського полігону теж приділялася велика увага. Наприкінці 1923 року розквартирований тут важкий артилерійський дивізіон змінив місце дислокації, а на його місце прибув артилерійський полк 15-ї стрілецької Сиваської дивізії. Командування Українського військового округу виклопотало у Київської міськради рішення підвести до розташування Дарницьких таборів електромережу, відтак і цей військовий об’єкт значно підвищив навчальні можливості. Інфраструктура полігону й надалі використовувалася для підготовки курсантів, створеної на той час 5-ї Київської артилерійської школи та Одеської школи важкої артилерії.

   У повоєнній Україні в обігу перебувала величезна кількість найрізноманітніших грошових знаків: царські рублі, рублі російського Тимчасового уряду, гривні часів Центральної Ради, карбованці УНР, валюта іноземних держав, радянські рублі, гроші окремих областей, міст, національних громад і навіть підприємств та організацій. Подібне розмаїття призвело до того, що на початку 20-х років частка грошей у розрахунках за оплату праці становила не більше п’яти відсотків.

   Грошова реформа, яка розпочалася 1924 року, внормувала ситуацію, а запровадження 1925 року єдиного сільськогосподарського податку – зростанню зацікавленості селян у результатах своєї праці. Попри те, що селянські господарства району 1925 року оподатковувалися за високим – четвертим – розрядом п’ятирозрядної шкали оподаткування та з огляду на близькість великого ринку збуту, серед мешканців Київщини виявилося чимало охочих вести власне господарство на Лівобережжі.

   У підсумку, чисельність населення у селах задніпровських околиць зросла на 13% у порівнянні з дореволюційним періодом. Так, у 1925–1926 роках у Воскресенській Слобідці мешкало 1057осіб, у Старій та Новій Дарниці – 2768 осіб, Микільській Слобідці – 4608 осіб, Кухмістерській Слобідці – 977 осіб, Передмостовій Слобідці – 4822 особи.

   У підсумку, чисельність населення у селах задніпровських околиць зросла на 13% у порівнянні з дореволюційним періодом. Так, у 1925–1926 роках у Воскресенській Слобідці мешкало 1057осіб, у Старій та Новій Дарниці – 2768 осіб, Микільській Слобідці – 4608 осіб, Кухмістерській Слобідці – 977 осіб, Передмостовій Слобідці – 4822 особи.
   Попри природний потяг до рільництва і можливість заробити спродажем сільськогосподарської продукції, не всі господарства змогли витримати податковий тиск, який щороку зростав. Зрештою, для більшості мешканців Лівобережжя за основне джерело заробітків слугувала робота на промислових підприємствах, а нові податки вони не вважали справедливими. До їхнього невдоволення додалися проблеми з обліком податківців, які виникли внаслідок низки непослідовних адміністративно-територіальних змін. Відтак восени 1926 року було ініційовано черговий перегляд міських меж, у результаті якого Микільську та Кухмістерську Слобідки, Стару Дарницю та Дарницьке лісництво було включено до селітебно-будівельної смуги Києва.
   1 лютого 1927 року постановою Президії ВУЦВК Стара та Нова Дарниці, Микільська та Кухмістерська Слобідки остаточно приєднано до Києва, а 8 березня Київський окрвиконком підпорядкував ці населені пункти Київській міськраді. У підсумку вони потрапили в сферу відповідальності правобережних районів міліції – Ленінського, Солом’янського та Святошинського. Сільрада Воскресенської Слобідки отримала статус подвійного підпорядкування, а школа – міський – № 117.
   Поселення, які не увійшли в межі міста, у вересні було включено до складу Київського району (з центром у Києві), утвореного в результаті розформування Гостомельського, Будаївського та Велико-Димерського районів. Внаслідок цього укрупнення площа району становила 1074 кв. кілометрів. Однак це адміністративне новоутворення не отримало власного розпорядчого органу й підпорядковувалося виконавчому комітетові Київської округи. Станом на 1928 рік у приміській смузі склалася цікава ситуація: як свідчать документи, в той час на Правобережжі діяло вже 26 колгоспів і одна сільськогосподарська комуна, а на Лівобережжі – жодного

   1927 року стали очевидними нові прорахунки у районуванні Києва. Чиновники міськради встановили, що 10 міліцейських районів не здатні забезпечити ефективне обслуговування населення. Наприклад, через непродумане встановлення меж районів, зокрема посередині вулиць, що спричиняло подвійне підпорядкування вартових міліціонерів, або ж закріплення за однією вулицею правоохоронців від двох районів.
   Часто траплялися паралельні назви вулиць, а будинки в Новій і Старій Дарниці, Микільській, Передмостовій і Кухмістерській Слобідках було хаотично пронумеровано, що спричиняло низку незручностей і для громадян, і для чиновницького апарату.
   Крім того, віддаленість Старої і Нової Дарниці від Ленінського району зумовила появу неофіційного Слобідського міліцейського підрайону на чолі з помічником начальника району. Комісія міськради знову вирішила перемалювати мапу Києва – встановити нові межі районів з їх детальним описом, офіційно затвердити Слобідський підрайон, впорядкувати назви вулиць та нумерації будинків у Новій та Старій Дарниці, Микільській, Передмостовій і Кухмістерській Слобідках, а також створити новий план міста, до якого включити приєднані до Києва передмістя.
   У результаті нового перерозмежування Микільська і Кухмістерська Слобідки, Стара та Нова Дарниця опинилися у складі Ленінського району міліції (нині – Печерський район міста).

   Більшість мешканців Задніпров’я хоч і працювала на промислових підприємствах, проте не полишала вирощування городини та худоби як для власних потреб, так і на продаж. Головним чином, селяни отримували доходи з молочарства, продаючи продукцію власного виробітку в Києві, або здаючи сировину споживчим товариствам за 2–3% доходу.
   Багато хто заробляв фурманством, перевозячи вантажі від залізниці, або деревину зі складів біля Дніпра до лісозаводів. Так, 56,4% мешканців Воскресенської Слобідки мали у своєму господарстві коней, яких використовували для приватних заробітків. Існували й інші стабільні джерела доходу, зокрема, лозоплетіння, яке процвітало в усіх прибережних селах.
   Наприклад, у тій же Воскресенській Слобідці в артілі "Червоний пролетар" працювали представники 80% домогосподарств, а в Осокорках плели кошики у 206 домогосподарствах з 509. Крім того, у всіх селах, не покладаючи рук, працювали артілі із заготівлі деревини та виготовлення столярних виробів з неї, забезпечуючи потреби промислового будівництва і приватного сектору.

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Історія Києва" та "Бібліотека".