До уваги читачів - уривки з історико-краєзнавчого видання "Освячений Дніпром", яке вийшло в світ у 2019 році з нагоди 50-річчя заснування Дніпровського району міста Києва. Книга передавалась у всі бібліотеки району.

Попередня частина (26)

   За виконання норм "продрозкладки" селян винагороджували дефіцитними на той час товарами, видавали по 3 фунти солі, 2 фунти гасу, 2 аршини мануфактури на кожного члена сім’ї. Однак ця "премія" виглядала насмішкою, оскільки продукти коштували значно дорожче.

   Не дивно, що така революційна економічна політика викликала спротив у середовищі українських селян. Так, у постанові Остерського повітового продкому, датованій 3 січня 1921 року, зазначалося, що "у деяких місцях повіту трапляються випадки бандитських і куркульських виступів".

   У цьому документі також міститься вказівка брати заручників із числа заможних громадян і, у разі продовження заворушень, розстрілювати їх. Вигадана у Кремлі "продрозкладка" насправді була системою насильницького викачування продовольства з українського села під загрозою застосування зброї.

   Показовою є ситуація, в якій опинилися мешканці приміських лівобережних Слобідок, котрим крім "продрозгортки" довелося сплачувати ще одну данину. За наказом Київського губпродкома від 7 червня 1921 р. усі власники корів Передмостової, Микільської та Кухмістерської Слобідок мали віддавати щотижня по 1/4 відра молока від кожної корови на користь міста.

   Для стовідсоткового обліку власників корів чиновники зобов’язали селян до 10 червня отримати охоронні грамоти на тварин у заготвідділі, причому у наказі зазначалося: "усі винні у невиконанні даної постанови будуть притягнуті до суду Ревтрибуналу, а корови, на які відсутні охоронні грамоти, будуть конфісковані".

   Лише 10 вересня 1921 року в справу втрутився НКВС і окремим наказом за №2978 роз’яснив, що ці населені пункти є територією Чернігівщини й не повинні віддавати продукти на користь Києва.

   Жорстокість і цинізм більшовицької влади призвели до збройного спротиву українського селянства, яке із запілля активно підтримували отамани. 1921 року по всій Україні було зафіксовано 1957 фактів збройних нападів на представників радянської влади, які носили яскравий антибільшовицький характер.

   Опір, як відомо, було придушено, але саме завдяки йому радянська влада злякалася масштабного повстання, відтак і послабила тиск на українців. Попри все українські отамани не припиняли запеклий опір більшовицькій владі до 1925 року, а окремі загони навіть до 1928-го й 1930-го.

   Врешті-решт, аби втримати владу, більшовики пішли на вимушені поступки – оголосили НЕП, розпочали українізацію, надали Україні статус автономної республіки в складі Союзу.

   На зміну політиці "військового комунізму" навесні прийшла "нова економічна політика". Всеросійський Центральний Виконавчий Комітет і Рада Народних Комісарів скасували "продрозкладку", натомість вводився податок на продукти сільського господарства на рівні близько 20% чистого продукту селянської праці, що вдвічі зменшувало податкове навантаження.

   Тимчасове повернення радянської влади до більш-менш цивілізованих, хоч і в обмеженому вигляді, ринкових відносин, сприяло відновленню виробництва, розвитку кооперативного руху і навіть притоку іноземних інвестицій. Селяни змогли покращити свій матеріальний стан, краще зажили і робітники-пролетарії. Так, у разі виконання селом наряду на картоплю на 70% люди отримували премію сіллю з розрахунку 3 фунти на сім’ю до 5 душ, 5 фунтів на сім’ю з 10 душ. Третину виробленої продукції фабрик і заводів більшовики дозволили обмінювати на продукти харчування, водночас збільшилася й норма преміювання кращих працівників – з 1,5 до 2,5 пуда зерна або хліба на місяць.

   Нова економічна політика більшовиків стосувалася й отримання прибутків із великих промислових підприємств за рахунок приватного капіталу, але за радянськими правилами. Так, низка підприємств Лівобережжя запрацювала у кооперативному чи артільному форматі. Наприклад, у власність Всеукраїнської спілки споживчої селянської кооперації "Сільський господар" перейшов лісопильний завод Поліщуків у Кухмістерській Слобідці; шкірзавод Дзеванковського у Микільській Слобідці взяла в оренду виробнича артіль; у Дарниці при "Холодильнику" почала працювати артіль і заготівельний пункт.

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Історія Києва" та "Бібліотека".