До змісту Четвер, 02.03.2023 18:34   

   До уваги читачів - уривки з історико-краєзнавчого видання "Освячений Дніпром", яке вийшло в світ у 2019 році з нагоди 50-річчя заснування Дніпровського району міста Києва. Книга передавалась у всі бібліотеки району.

---

Попередня частина (23)

   На початок літа війська УНР вели успішні бої проти більшовиків. Військове угруповання Директорії чисельністю у 41 тис. багнетів, в тому числі й підрозділи Української Галицької армії, розвивали наступ, наближаючись до Києва із заходу. На схід від Києва Червону армію тіснили ударні частини Добровольчої армії.
   Над радянськими військами нависла реальна загроза оточення, але більшовики вирішили оборонятися – довкола Києва будувалися укріпрайони, було оголошено загальну мобілізацію чоловіків віком від 18 до 40 років.
   Перші бої на підступах до Києва відбулися 22 серпня, за три доби противники зіткнулись у двобої за Дарницю, яку обороняли комендантський та 55-й залізничний полки, а також бронепотяг "Таращанець". У результаті жорстоких п’ятиденних боїв більшовики, зазнавши величезних втрат, були змушені відступити.
   30 серпня 1919 року з’єднання Української Галицької армії та армії УНР звільнили Київ від більшовиків. Однак наступного дня їхні тимчасові союзники – Добровольча армія білогвардійців, примусила українські війська залишити місто. Мало того, росіяни захопили в полон 300 бійців УГА й помістили у Дарницький табір.
   Однак на допомогу галичанам прийшов славнозвісний отаман Зелений (Терпило) – він визволив їх із неволі та переправив на правий берег Дніпра у район Трипілля, поблизу якого дислокувалися головні сили його загону.
   Панування денікінців, які боролися за збереження "єдиної і неподільної Росії", запам’яталося киянам "білим терором" – розстрілами мирних громадян, пограбуванням містян, репресіями стосовно прихильників української незалежності, забороною українських видань, організацією єврейських погромів у Микільській Слобідці, відновленням російсько-імперських правоврядних норм включно з районуванням міста.
   14 жовтня 1919 року більшовики знову захопили Київ, проте не змогли вибити білогвардійців із Дарниці та Слобідки. За два дні червоноармійців було викинуто з Києва, але ненадовго.
   Минуло два місяці, й війська Країни Рад знову захопили Київ. 10 грудня червоноармійські підрозділи вийшли на Лівобережжя Дніпра, але форсувати річку не поспішали – усі мости були під надійним захистом білогвардійців, потужні укріплення на правому березі утримували значні сили денікінців.
   Проте в ніч на 16 грудня значні сили більшовиків зуміли перетнути Дніпро по тонкому льоду в районі Передмостової Слобідки

   За кілька днів після того, як більшовики захопили Київ, а саме 19 грудня, радянська влада проголосила створення Української Соціалістичної Радянської Республіки зі столицею у Харкові. Київ, який був столицею УНР, для більшовиків залишався губернським центром.
   У перші ж дні після захоплення міста більшовики відновили власні адміністративні органи управління: 19 грудня 1919 року створено Київський губревком, 20 грудня – Київський губпартком та шість райпарткомів (Міський, Печерський, Подільський, Солом’янський, Шулявський і Деміївський), у січні 1920 року – Київську Раду народного господарства, відновлено районування по комунах, запроваджене 1919 року.
   Відповідно до вказівок уряду Радянської України в місті активізувався процес націоналізації: протягом 1920 року в Києві і губернії було націоналізовано близько 500 підприємств.
   На Київському Лівобережжі повноваженнями зі створення тимчасових органів влади – ревкомів – здійснював Чернігівський губревком. Однак, побоюючись загострення самостійницьких настроїв серед населення і не дуже довіряючи своїм чиновникам-українцям, Раднарком устами адміністративно-територіальної комісії НКВС, заборонив будь-які зміни адміністративно-територіального устрою без його санкції.
   Проте у цьому правилі існували винятки – націоналізовані підприємства, розташовані на Лівобережжі, залишилися у підпорядкуванні Київського раднаргоспу, що дозволило радянським партійним органам на законних підставах проводити роботу у населених пунктах, де розташовувалися ці підприємства. Крім того, за межами впливу Чернігівського губревкому опинилися станція "Дарниця", яка підпорядковувалася відділу військових перевезень Південно-Західної залізниці, а також Слобідський райком, що входив до складу Київського губкому КП(б)У.
   Користуючись своїми повноваженнями Чернігівський губревком 29 грудня 1919 року утворив Микільсько-Слобідський волосний ревком, у січні 1920 року переформований у волвиконком. У сферу його відповідальності входили Воскресенська, Микільська, Кухмістерська Слобідки, Троєщина, Вигурівщина, Старі Позняки, Нові Позняки, Осокорки, Бортничі, Вишеньки та Гнідин.
   Побоювання радянських чиновників стосовно лояльності українців новій владі мали неабиякі підстави. Багато мешканців Київщини її на дух не сприймали і підтримували отаманський рух, який збройною силою чинив опір новій владі. Так, на Лівобережжі (Остерщині, Козелеччині, Броварщині) активно діяв загін отамана Д. Ромашка.
   1920 року більшовицькі газети скаржилися, що через його "банду" представники радянської влади бояться з’являтися в тутешніх селах без збройної охорони. На початку 1920 року загін Д. Ромашка нападав на радянських активістів у Броварах, Гоголеві, Русанові, а навесні разом із отаманом Ангелом підтримував селянські повстання у Зазим’ї, Літках, Требухові, спровоковані спробою більшовицьких комісарів реквізувати коней на потреби армії.

   Зима 1919–1920 років принесла киянам і мешканцям околиць чимало випробувань – через дефіцит провіанту та палива, епідемії людей загинуло більше, ніж за роки громадянської війни. У січні 1920 року в Микільській Слобідці у приміщенні земської лікарні, більшовики влаштували "1-у радянську лікарню" на 20 ліжко-місць, в якій перебували, здебільшого, хворі на висипний тиф. Однак ані цей заклад, ані більші київські медзаклади не могли надати допомогу всім, хто її потребував.

   24 квітня об’єднані сили УНР та Польщі (20 тис. польських і 15 тис. українських вояків) розпочинають бойові дії проти більшовицької влади в Україні. Форсувавши річку Збруч, якою проходила лінія кордону, союзні війська швидко просувалися вперед. Вже за тиждень було звільнено Житомирську область, Бердичів, Козятин і Білу Церкву. 5 травня вони наблизилися до Києва, дивізіон легкої кінноти без бою зайняв Куренівку, а наступного дня польський кавалерійський патруль з’явився в Пущі-Водиці.

   Військові підрозділи Червоної армії покидали місто поспіхом, у бої не вступали. Сутички відбулися тільки на мостах через Дніпро з ар’єргардними частинами, які прикривали відхід. 1-а Дивізія Легіонів полковника Стефана Домб-Бернацького перейшла річку і зайняла плацдарм на Лівобережжі, зламавши спротив підрозділів противника, які захищали залізничну інфраструктуру в районі Дарниці. За декілька днів більшовики відповіли на свою поразку "скромним" бомбардуванням – їхній аероплан скинув по одній бомбі на військовий склад у Дарниці та на Ланцюговий міст, практично не завдавши шкоди.

   7 травня союзники вступили в Київ. За спогадами сучасників, кияни не надто емоційно відреагували на їхній прихід, оскільки за три воєнних роки це була п’ятнадцята зміна влади. Поляки, які відсунули в бік українських союзників і встановили одноосібне правління, поводилися зовсім не як визволителі, а як чергові окупанти, яких чимало побувало в Україні за час громадянської війни. Вони грабували населення, влаштовували розстріли та погроми, карали неугодних. Не дивно, що невдовзі Правобережжям прокотилася хвиля антипольських повстань.

   Київ недовго залишався під контролем польської армії. Вже 14 травня від Білорусі почався наступ радянських військ. Під ударами червоних сил українсько-польські війська поступово відступали. 5 червня кінна армія С.М. Будьонного прорвала польську оборону під Самогродком, союзні війська опинилися перед загрозою оточення і було вирішено Київ здати.

   10 червня 1920 року, за наказом польського генерала Е. Ридз-Смігли, перед відступом з Києва польські солдати знищили три мости через Дніпро, в тому числі й залізничний міст А.Є. Струве – один із найдовших мостів у світі у XIX столітті.

   12 червня 1920 року в місто вступили більшовики.

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Історія Києва" та "Бібліотека".