До уваги читачів - уривки з історико-краєзнавчого видання "Освячений Дніпром", яке вийшло в світ у 2019 році з нагоди 50-річчя заснування Дніпровського району міста Києва. Книга передавалась у всі бібліотеки району.

Попередня частина (22)

   У серпні 1918 року для керівництва містом було створено Управління столичного отамана, чиновники гетьманщини також затвердили новий адміністративний поділ Києва, згідно з яким місто було поділено вже на 17 районів. Зокрема, до Слобідського району увійшли частина придніпровських земель Остерського повіту Чернігівської губернії, острів Долобецький, Предмостова, Печерська, Микільська, Кухмістерська Слобідки, Інтендантське містечко та Стара Дарниця. Нові межі міста на Лівобережжі простягалися на північ уздовж Дарницького шосе включно із Новою та Старою Дарницями, а також до Києво-Воронезької залізничної колії у напрямку до залізничного мосту.

   Німецькі війська, завдяки яким вдалося майже повністю очистити Україну від більшовиків, невдовзі перетворилися на окупантів. Визискуючи плату продовольством за військову підтримку української влади, вони безжально грабували країну. Їхні командири без церемоній перебирали на себе ті функції, які насправді мали б виконувати місцеві органи влади. Почуваючись повноправними господарями у Києві, вони облаштували у Дарниці транзитний табір виключно для військовополонених німецької армії, що поверталися на батьківщину.

   Слід віддати належне – Гетьманщина за часів Павла Скоропадського випродукувала низку важливих інституційних та культурних ініціатив, спрямованих на утвердження незалежності України. Це – заснування Української академії наук, Національної бібліотеки, Національного архіву, створення національного війська, фінансової системи, заснування нових університетів, запровадження української мови у систему шкільної освіти, врешті-решт, у цей період Українська держава була визнана 30 країнами.

   Однак успіхи державного будівництва перекреслювали його консервативні рішення, більшість населення вважала діяльність П. Скоропадського деструктивною і мала для цього підстави. Він гарантував збереження поміщикам прав на володіння землею, повернув 12-годинний робочий день для робітників, підтримував вилучення німецькими військами врожаю у селян, майже в повному обсязі відновив дію російського імперського законодавства. Внаслідок таких дій виступ широких народних мас проти П. Скоропадського був просто питанням часу.

   Перші відкриті протести почалися вже влітку 1918 року – селяни відмовлялися обробляти поля, робітники не хотіли працювати на підприємствах. У Київській і Чернігівській губерніях сталося декілька селянських повстань, у липні залізничники Дарниці приєдналися до всеукраїнського страйку, що набув політичного характеру. Незважаючи на репресії та військово-польові суди, він тривав до середини серпня – залізничники зірвали передислокацію австро-німецьких військ на Західний фронт, а також завадили вивезенню значної кількості збіжжя, майна та сировини до Німеччини

   Останньою краплею стала "Федеративна Грамота", у якій П. Скоропадський проголошував федерацію України з Росією. 14 листопада 1918 року розпочалося антигетьманське повстання під проводом Директорії УНР, до якого приєдналася більшість наявних збройних сил тодішньої незалежної України. До повстання також долучилося багато селян Київщини, чимало з них, як свідчать документальні джерела, дотримувалися відверто більшовицьких поглядів. 14 грудня Києвом оволоділи підрозділи Директорії УНР, гетьман П. Скоропадський оголосив про відмову від влади.

   На жаль, у результаті антигетьманського повстання вже цілком сформована на той час українська держава значно ослабла. Директорія УНР виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних більшовицьких військ. Практично одразу ж після завершення повстання військам УНР довелося відбивати військове вторгнення, організоване більшовицьким режимом, а з осені 1919-го – збройних сил Півдня Росії генерала А. Денікіна. 31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР розпочати переговори про мир. Ця ініціатива не дала практичних результатів, однак цікаво, що під час переговорів радянська сторона заперечувала свою участь у неоголошеній війні проти України, лицемірно заявляючи, що жодних регулярних російських військ в Україні немає.

   У складних воєнних обставинах 22 січня 1919 року на Софійському майдані у Києві відбулось урочисте оголошення Універсалу про возз’єднання Української Народної Республіки (УНР) та Західно-Української Республіки (ЗУНР) у соборну Українську державу, що стало найвищим піднесенням державотворчих змагань в період Української національної революції 1917–1921 років.

   За кілька днів, відступаючи під ударами Червоної армії, українські війська були змушені залишити Київ. Другого лютого Директорія перебралася до Вінниці. 5 лютого 1919 року Дарницю захопила 44-а дивізія Червоної армії на чолі з М. Щорсом. Переможцям дісталися великі трофеї – 100 тис. пудів зерна і 20 вагонів цукру. Ця здобич виявилася досить своєчасною – у сплюндрованій війною країні хліб був дорожчим за золото.

   Захопивши Київ у перших числах лютого, більшовики почали швидко встановлювати в місті свої порядки – почалися арешти і розстріли "буржуїв"», конфіскація майна і підприємств, терор стосовно прихильників української незалежності, було розпущено міську Думу, натомість створено виконком, а для вирішення господарських питань утворено раднаргосп. У звичному російсько-імперському стилі, але з комуністичними "особливостями" перейменовано центральні вулиці міста – так на мапі Києва вперше з’явилися імена комуністичних ідеологів Леніна та Карла Маркса. У березні 1919 року статистично-організаційний відділ при виконкомі більшовиків перепланував Київ на самостійні комуни із власними адміністративними і продовольчими органами, школами, медзакладами тощо. Комуни отримали цифрову нумерацію – від 1-ї до 25-ї. Слобідська отримала номер 25.

   16 березня за рішенням Київської губернської особливої продовольчої комісії в місті відбувся перепис населення, який охопив і лівобережні Слобідки: Микільську, Передмостову та Кухмістерську. Дані перепису показали значне зростання чисельності населення Києва – з 468 тис. станом на вересень 1917 року – до 545 тис. осіб. Такий різкий демографічний стрибок за півтора року пояснювався просто – багато мешканців центральних губерній імперії шукали в Києві прихистку від жахіть громадянської війни в Росії. На території Слобідського району перепис також зафіксував різке збільшення мешканців – до 15417, значний відсоток із них становили біженці з інших регіонів.

   У розхитаній революцією Росії на повен зріст піднімалася проблема голоду. Аби уникнути бунтів і нагодувати центральні райони Росії радянська влада вдалася до насильницького вилучення "надлишків" збіжжя та інших сільськогосподарських продуктів в українських селян. Щоб надати більш-менш законного вигляду цій грабіжницькій акції на території Чернігівської губернії 11 червня 1919 року Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад (ВУЦВК) за результатами наради з представниками Особливої продовольчої комісії та Народного Комісаріату Внутрішніх Справ ухвалив постанову про приєднання до Києва Дарниці, Микільської, Кухмістерської та Передмостової Слобідок. На це рішення мешканці Микільської та Кухмістерської Слобідок "висловили рішучий протест", оскільки не довіряли більшовикам, заплямованим численними грабежами та убивствами українських селян. Проте нова влада своїх рішень не змінювала і беззастережно використовувала силу для їх виконання.

   Так само жорстко і безкомпромісно діяли більшовики, вирішуючи проблему забезпечення Києва паливом. У січні вони обклали 50 % податком власників дров’яних складів у Микільській та Кухмістерській Слобідках, а в лютому дозволили різати на дрова дерева вздовж залізничної лінії Дарниця–Ніжин.

   "Червоний терор", який розв’язали більшовики з перших днів на захоплених територіях України, досяг свого апогею в серпні 1919 року. Готуючись до відступу з Києва, вони "людей розстрілювали більше, ніж забивали худоби на київській скотобійні". Повідомлення про масові розстріли щоденно публікувалися в комуністичній пресі Так, 29 серпня було надруковано інформацію про розстріл 127 противників більшовицької влади. Сучасні дослідники "червоного терору" вважають, що тільки в Києві вони убили не менше 12 тисяч осіб.

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Історія Києва" та "Бібліотека".