До уваги читачів - уривки з історико-краєзнавчого видання "Освячений Дніпром", яке вийшло в світ у 2019 році з нагоди 50-річчя заснування Дніпровського району міста Києва. Книга передавалась у всі бібліотеки району.

Попередня частина (19)

   З початком Першої світової війни 1914 року територію України було поділено на три військо-адміністративні райони – два військових і один тиловий. Київський, Подільський і Волинський генерал-губернатори потрапили під особ ливу військову юрисдикцію – у пряме підпорядкування Головнокомандувача арміями Південно-Західного фронту.

   Київську губернію разом із Києвом було включено до тилового району, що й визначило спосіб життя міста на найближчі роки – воно перетворилося на важливий центр тилового забезпечення російської армії. Дарницький залізничний вузол, так само як і Київський, на практиці набули стратегічного значення.

   У результаті перших успіхів російської армії на фронті тисячі військовослужбовців противника потрапили в полон. Восени 1914-го до Києва почали надходити перші партії військовополонених, які розміщувалися у Київській фортеці.

   Та після низки перших перемог літньо-осінньої кампанії російські війська зазнали декілька поразок на фронті. Провальна операція у боях за Карпати примусила російських воєначальників розробити план на випадок відступу. Одним із його пунктів передбачалося спорудження стаціонарного моста через Дніпро.

   Міст, який отримав назву "Стратегічний", ввели в експлуатацію у жовтні 1915 року. Він розташовувався в районі гирла річки Либідь, неподалік від Наводницького моста.

   У першій половині 1915 року київській владі доводилося вирішувати проблему переміщення вантажів, вивезених відступаючими російськими військами із Західної України. Згідно з документами станом на 1 червня 1915 року всі залізничні платформи станції Київ-Товарний були вщент заставлені машинами, запчастинами, фабричним і заводським обладнанням, вивезеним із Галичини. Крім того, в найближчий час очікувалося прибуття ще 28 вагонів із награбованим. Санкт-Петербург вимагав якнайшвидше переправити вантажі углиб імперії. Військові підрахували, що для вивезення вантажів їм потрібно щонайменше 670 возів, а такої кількості коней годі й було знайти у прифронтовому місті. Вихід зі складної ситуації придумав винахідливий начальник штабу Київського військового округу – він наказав перевозити вантажі в нічний час міськими трамваями.

   У березні 1915 року, після капітуляції австро-угорського гарнізону Перемишльської фортеці, у полон до росіян потрапило 122 тисячі військовослужбовців. За рішенням Інтендантського управління Південно-Західного фронту неподалік від залізничної станції Дарниця було створено ізоляційно-пропускний пункт для військовополонених, який, по суті, виконував функцію транзитного табору.

   Більшість бранців, які прибували в Київ, мали інфекційні захворювання (за даними архівів лише 25% полонених лікарі визнали цілком здоровими). Відтак, аби запобігти епідеміям, їх обслуговував штатний підрозділ військових медиків російської армії, у розпорядженні яких була операційна та аптека. З серпня 1916 року медичну допомогу ув’язненим надавала й місія Данського Червоного Хреста. Зважаючи на те, що табір часто був переповнений, з другої половини 1915 року окремі категорії полонених перевели на пом’якшений режим утримання, а кваліфікованим робітникам і спеціалістам дозволили працювати на підприємствах міста. Вже наприкінці року на підприємствах Києва було працевлаштовано близько 1170 в’язнів. Таку ініціативу невдовзі підтримала й офіційна влада – 1916 року російський цар Микола ІІ видав наказ залучати до праці всіх здорових і придатних для роботи полонених. Більшість із них потрапили на шахти й металургійні підприємства Донбасу, а також на сільськогосподарські роботи в центральній Україні.

   Спогади сучасників як громадян Росії, так і іноземців свідчать, що умови тримання військовополонених у Дарницькому таборі були поганими. За різними даними у ньому померло понад дві тисячі бранців. Неналежні умови утримання в Дарниці неодноразово відзначали й представники дипломатичних місій країн Антанти, Червоного Хреста та громадських організацій Росії.

   Чеський письменник Карел Ванек, який особисто пережив російський полон, пізніше згадував: "Той, хто відбув день у Дарниці, ставав затятим антимілітаристом до самої смерті. З кожним днем війна піднімала для солдатів небо все вище і вище, а в Дарниці здавалося, що від землі піднімається саме пекло".

   За час Першої світової у Дарниці перебувало чимало австро-угорських комбатантів, які в повоєнний час здобули всесвітню славу. Найперше слід згадати автора "Пригод бравого вояка Швейка" чеського письменника Ярослава Гашека, майбутніх керівників Організації українських націоналістів Євгена Коновальця та Андрія Мельника, які сформували 1-й курінь Січових стрільців з полонених, а також одного із майбутніх комуністичних лідерів Угорщини Імре Надя та майбутнього югославського президента Йосипа Броз Тіто. 1917 року в таборі побував Томаш Масарик, згодом – перший президент Чехословаччини, який серед своїх співвітчизників шукав однодумців, згодних вступити у боротьбу за незалежність їхньої країни.

   Війна потребувала все більше ресурсів, а відтак виникла потреба у нових комунікаціях, які б збільшили логістичні можливості в інтересах діючої армії. У травні 1916 року, за ініціативою російських військових, розпочалося будівництво ще одного залізничного моста через Дніпро. Його конструкцію скомбінували із залізобетонних, металевих і дерев’яних елементів. Міст довжиною більш як 2,5 км було відкрито 26 січня 1917 року й названо на честь імператриці Марії Федорівни, матері царя Миколи ІІ. Проте через недосконалість конструкції він пропрацював лише кілька місяців – вже у квітні рух по ньому було припинено через значні пошкодження від повеневих вод.

   В епоху радикальних змін і великих соціальних потрясінь Київське Лівобережжя вступало з цілком сформованим і розвиненим конгломератом поселень. За даними статистики, станом на вересень 1917 року в населених пунктах нараховувалося 33,9 тис. мешканців. За два десятиліття, що минули з моменту першого перепису, середня чисельність мешканців населених пунктів, де жили переважно селяни, зросла більш ніж у півтора разу. Наприклад, у Воскресенській Слобідці нараховувалося 1157 осіб, проти 790 облікованих 1897 року. Однак сучасні дослідники вважають, що ці дані не відображають повною мірою стан соціально-економічного розвитку регіону, оскільки в архівних джерелах немає інформації щодо кількості інтернованих осіб і біженців, які осіли в цих краях. Відсутні також відомості й про кількість призваних до армії, загиблих тощо.

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Історія Києва" та "Бібліотека".