Тег AREA. Top_201


Сайт Л і с к и               Головна      Про сайт     Архів новин     Флора/Монітор     Вебкамера 


  До змісту

Уривки з книги про історію Дніпровського району столиці. Частина 20

Вівторок, 27.09.2022 19:16   

   До уваги читачів - уривки з історико-краєзнавчого видання "Освячений Дніпром", яке вийшло в світ у 2019 році з нагоди 50-річчя заснування Дніпровського району міста Києва. Книга передавалась у всі бібліотеки району.


Попередня частина (19)

Наступна частина (21)  

     Тил Західного фронту

   З початком Першої світової війни 1914 року територію України було поділено на три військо-адміністративні райони – два військових і один тиловий. Київський, Подільський і Волинський генерал-губернатори потрапили під особ ливу військову юрисдикцію – у пряме підпорядкування Головнокомандувача арміями Південно-Західного фронту.

   Київську губернію разом із Києвом було включено до тилового району, що й визначило спосіб життя міста на найближчі роки – воно перетворилося на важливий центр тилового забезпечення російської армії. Дарницький залізничний вузол, так само як і Київський, на практиці набули стратегічного значення.

   У результаті перших успіхів російської армії на фронті тисячі військовослужбовців противника потрапили в полон. Восени 1914-го до Києва почали надходити перші партії військовополонених, які розміщувалися у Київській фортеці.

Тил Західного фронту

   Та після низки перших перемог літньо-осінньої кампанії російські війська зазнали декілька поразок на фронті. Провальна операція у боях за Карпати примусила російських воєначальників розробити план на випадок відступу. Одним із його пунктів передбачалося спорудження стаціонарного моста через Дніпро.

   Міст, який отримав назву "Стратегічний", ввели в експлуатацію у жовтні 1915 року. Він розташовувався в районі гирла річки Либідь, неподалік від Наводницького моста.

Тил Західного фронту

   У першій половині 1915 року київській владі доводилося вирішувати проблему переміщення вантажів, вивезених відступаючими російськими військами із Західної України. Згідно з документами станом на 1 червня 1915 року всі залізничні платформи станції Київ-Товарний були вщент заставлені машинами, запчастинами, фабричним і заводським обладнанням, вивезеним із Галичини. Крім того, в найближчий час очікувалося прибуття ще 28 вагонів із награбованим. Санкт-Петербург вимагав якнайшвидше переправити вантажі углиб імперії. Військові підрахували, що для вивезення вантажів їм потрібно щонайменше 670 возів, а такої кількості коней годі й було знайти у прифронтовому місті. Вихід зі складної ситуації придумав винахідливий начальник штабу Київського військового округу – він наказав перевозити вантажі в нічний час міськими трамваями.

   У березні 1915 року, після капітуляції австро-угорського гарнізону Перемишльської фортеці, у полон до росіян потрапило 122 тисячі військовослужбовців. За рішенням Інтендантського управління Південно-Західного фронту неподалік від залізничної станції Дарниця було створено ізоляційно-пропускний пункт для військовополонених, який, по суті, виконував функцію транзитного табору.

   Більшість бранців, які прибували в Київ, мали інфекційні захворювання (за даними архівів лише 25% полонених лікарі визнали цілком здоровими). Відтак, аби запобігти епідеміям, їх обслуговував штатний підрозділ військових медиків російської армії, у розпорядженні яких була операційна та аптека. З серпня 1916 року медичну допомогу ув’язненим надавала й місія Данського Червоного Хреста. Зважаючи на те, що табір часто був переповнений, з другої половини 1915 року окремі категорії полонених перевели на пом’якшений режим утримання, а кваліфікованим робітникам і спеціалістам дозволили працювати на підприємствах міста. Вже наприкінці року на підприємствах Києва було працевлаштовано близько 1170 в’язнів. Таку ініціативу невдовзі підтримала й офіційна влада – 1916 року російський цар Микола ІІ видав наказ залучати до праці всіх здорових і придатних для роботи полонених. Більшість із них потрапили на шахти й металургійні підприємства Донбасу, а також на сільськогосподарські роботи в центральній Україні.

   Спогади сучасників як громадян Росії, так і іноземців свідчать, що умови тримання військовополонених у Дарницькому таборі були поганими. За різними даними у ньому померло понад дві тисячі бранців. Неналежні умови утримання в Дарниці неодноразово відзначали й представники дипломатичних місій країн Антанти, Червоного Хреста та громадських організацій Росії.

   Чеський письменник Карел Ванек, який особисто пережив російський полон, пізніше згадував: "Той, хто відбув день у Дарниці, ставав затятим антимілітаристом до самої смерті. З кожним днем війна піднімала для солдатів небо все вище і вище, а в Дарниці здавалося, що від землі піднімається саме пекло".

Тил Західного фронту

   За час Першої світової у Дарниці перебувало чимало австро-угорських комбатантів, які в повоєнний час здобули всесвітню славу. Найперше слід згадати автора "Пригод бравого вояка Швейка" чеського письменника Ярослава Гашека, майбутніх керівників Організації українських націоналістів Євгена Коновальця та Андрія Мельника, які сформували 1-й курінь Січових стрільців з полонених, а також одного із майбутніх комуністичних лідерів Угорщини Імре Надя та майбутнього югославського президента Йосипа Броз Тіто. 1917 року в таборі побував Томаш Масарик, згодом – перший президент Чехословаччини, який серед своїх співвітчизників шукав однодумців, згодних вступити у боротьбу за незалежність їхньої країни.

   Війна потребувала все більше ресурсів, а відтак виникла потреба у нових комунікаціях, які б збільшили логістичні можливості в інтересах діючої армії. У травні 1916 року, за ініціативою російських військових, розпочалося будівництво ще одного залізничного моста через Дніпро. Його конструкцію скомбінували із залізобетонних, металевих і дерев’яних елементів. Міст довжиною більш як 2,5 км було відкрито 26 січня 1917 року й названо на честь імператриці Марії Федорівни, матері царя Миколи ІІ. Проте через недосконалість конструкції він пропрацював лише кілька місяців – вже у квітні рух по ньому було припинено через значні пошкодження від повеневих вод.

   В епоху радикальних змін і великих соціальних потрясінь Київське Лівобережжя вступало з цілком сформованим і розвиненим конгломератом поселень. За даними статистики, станом на вересень 1917 року в населених пунктах нараховувалося 33,9 тис. мешканців. За два десятиліття, що минули з моменту першого перепису, середня чисельність мешканців населених пунктів, де жили переважно селяни, зросла більш ніж у півтора разу. Наприклад, у Воскресенській Слобідці нараховувалося 1157 осіб, проти 790 облікованих 1897 року. Однак сучасні дослідники вважають, що ці дані не відображають повною мірою стан соціально-економічного розвитку регіону, оскільки в архівних джерелах немає інформації щодо кількості інтернованих осіб і біженців, які осіли в цих краях. Відсутні також відомості й про кількість призваних до армії, загиблих тощо.


   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Історія Києва" та "Бібліотека".



Вам була корисна ця стаття?

Можете додати свій коментар
Щоб змінити слово на інше (якщо букви важко розпізнати), клацніть на малюнку

Ваше ім'я:         Слово з малюнка:  

Коментар (до 1000 символів, тільки текст, гіперпосилання недопустимі):