До змісту Четвер, 04.08.2022 20:45   

   До уваги читачів - уривки з історико-краєзнавчого видання "Освячений Дніпром", яке вийшло в світ у 2019 році з нагоди 50-річчя заснування Дніпровського району міста Києва. Книга передавалась у всі бібліотеки району.

---

Попередня частина (18)

   1903 року в Остерському повіті було створено нову волость – Микільсько-Слобідську, до складу якої увійшли села Вигурівщина, Троєщина, Позняки, Осокорки, Бортничі, Вишеньки, Гнідин, всі Слобідки та Дарниця.
   Початок ХХ ст. позначився черговим економічним сплеском, на Київське Лівобережжя зайшов великий приватний капітал. Лісопильний завод П. Шлензкевича викупив Моісей Апштейн, син одного із найбагатших київських підприємців купця 1-ї гільдії Тев’є Апштейна.
   Він уклав значний капітал у модернізацію та розширення виробництва, значно збільшивши обсяг виробленої продукції. Згодом до сімейного бізнесу він додав завод із виробництва паркету, заснований на території Микільської Слобідки. Тільки 1906 року ці два підприємства виготовили продукції на суму 242 тис. рублів.
   Заснування ще двох деревообробних заводів у Кухмістерській та Микільській Слобідках профінансувало подружжя – Клара і Борис Поліщуки.
   На той час найбільше промислових підприємств сконцентрувалося у Кухмістерській Слобідці, яка поступово перетворювалася на економічний центр волості. Навіть у довіднику одного із найавторитетніших російських економістів В.Варзара, що вийшов друком 1908 року, поселення названо "фабричним".
   Більшість підприємств Кухмістерської Слобідки розташовувалися вздовж прибережної смуги, що дозволяло заощаджувати на доставці води та підвезенні сировини.
   Звісно, поруч із ними знаходилися й бараки для робітників. У народі цю частину села називали Нижньою Кухмістерською Слобідкою.

   Робітниче селище деревообробних підприємств Микільської Слобідки теж отримало власну назву – Друга Слобідка. Проте економічна емансипація мала свою ціну, у путівнику по Києву, виданому 1908 року, про Микільську Слобідку було написано таке: "Це – досить велике, брудне й далеке навіть від примітивного благоустрою поселення, населене різного роду майстрами, відставними солдатами і тому подібним людом. Влітку, завдяки рясній рослинності та близькості до річки, Микільська Слобідка слугує місцем відпочинку для невибагливих киян, які вирушають на човнах пити молоко в кволих садах у приватних садибах або ласувати раками в одному з декількох трактирів... ".

   Передмостова Слобідка 1909 року вже мала вигляд справжнього містечка. Тут жило понад 10,7 тис. мешканців, налічувалося 36 вулиць, селище поділялося на два мікрорайони: Південний, де мешкали заможні кияни, та робітничий Північний. У період весняних повеней вулички селища заливали води Дніпра, із-за чого острів отримав і неофіційну назву – Венеція.

   У Південній частині Слобідки для вишуканої публіки було влаштовано розважальний заклад "Акваріум" та парк розваг "Петровський", де в літню пору працював театр і грав оркестр. У лютому 1910 року в Передмостовій Слобідці відкрилася церква на честь святителя Іоанна Рильського та великомучениці Варвари.

   У цей період не менш активно розвивалася й інфраструктура Труханового острова.
   На початку ХХ століття у 130 будинках тут проживало понад 3500 мешканців. 1907 року, в рамках підготовки до візиту російського царя Миколи ІІ, Київська міська Дума вирішила легалізувати самовільні забудови. Це рішення посприяло подальшому залюдненню острова.
   Тут 1909 року на острові коштом Д.С. Марголіна, київського купця 1-ї гільдії, підприємця, мецената і громадського діяча, збудовано школу, а 1910 року – церкву на честь святої Єлизавети.
   Цікавий факт: на початку ХХ століття Труханів острів "на прохання місцевих жителів", київські чинуші перейменували на "Алексеєвський" на честь спадкоємця російського престолу – великого князя Алексєя. Аналогічну пропозицію влада висунула й під час підготовки до святкування 300-річчя дому Романових, запропонувавши перейменувати одну із задніпровських слобідок.
   У довіднику про Київ, що вийшов друком у 1912 р., його автор М. Богуславський писав, що "сьогодні деякі мешканці переймаються тим, щоб перейменувати Передмостову та Микільську Слобідки в місто Алексеєвськ". Проте цю ідею так і не реалізували.

   1910 року в Передмостовій Слобідці відкрито трикласне початкове училище, а у Микільській – двокласне, в яких навчалися діти віком від 10 до 13 років, які успішно опанували програму початкової школи.
   Загроза масштабних епідемій холери, які завжди супроводжували великі повені у Придніпров’ї, змусили владу до вжиття запобіжних заходів. 1907 року керівництво Чернігівської губернії підтримало рішення земства відкрити у Микільській Слобідці фельдшерський пункт та збудувати 7 колодязів абіссінського типу у Передмостовій, Микільській та Кухмістерській Слобідках, які піднімали воду з глибини 20 метрів за допомогою ручного приводу.
   1912 року у Микільській Слобідці запрацювала філія Остерської лікарні з амбулаторією та бараком для лікування хворих на холеру, а за три роки опікуватися здоров’ям мешканців лівобережних сіл розпочали земський лікар з помічником та два приватні лікарі.
   У січні 1908 року на Лівобережжі запрацювала телефонна мережа, профінансована земствами Козелецького та Остерського повітів. Спочатку її послугами користувалися лише 160 абонентів, здебільшого земські установи, медичні заклади, поліція, пожежники тощо.
   У Микільській Слобідці та Дарниці було влаштовано переговорні пункти для загального користування. Не кожна приватна особа могла дозволити собі окремий телефон, оскільки це було дороге задоволення: підключення до мережі коштувало 200 руб., а абонплата становила 25 руб. на рік.

   На початку ХХ ст. російська влада переглянула стратегічні плани щодо підготовки війни з Німеччиною та Австро-Угорщиною. Для Києва у них відводилася роль центру тилового забезпечення Південно-Західного фронту. З червня 1904 року будівництво нових об’єктів на ст. Дарниця відбувалося з урахуванням саме цієї функції.

   Так, за проектом відомого київського архітектора Олександра Вербицького на Дарниці розпочалося будівництво Головних механічних майстерень служби тяги, які включали віялову частину зі стійлами для вагонів і паровозів та 9 цехів для ремонту рухомого складу. У 1911–1912 роках для потреб армії на станції збудовано комплекс споруд Головного інтендантського управління, зокрема, шість великих складських приміщень та «Холодильник» для зберігання 1425 тонн м’яса.

   За рішенням зборів земства Чернігівської губернії у 1907–1911 роках було реалізовано ще один проект в інтересах військових – прокладено бруковану дорогу від залізничної станції до Артилерійського полігону, яка отримала назву Дарницьке шосе.

   Услід за військовими об’єктами на Дарниці з’являлися й цивільні. 1904 року Міністерство землеробства та державних маєтностей погодило новий план розбудови дачного селища у Дарниці, яким передбачалася забудова 54 земельних ділянок та спорудження парку з південної сторони залізничного полотна. Ще 26 ділянок відводилося з північного боку, яку з того часу стали називати Стара Дарниця. Таким чином, станом на початок 1905 року у Дарниці в розпорядженні 79 власників перебувало 94 дачні ділянки.

   Більшість дачних будиночків у Старій Дарниці зводилася протягом 1905–1913 років по лівій стороні нинішньої вулиці Бориспільської. Загалом до 1917 року у Старій і Новій Дарниці кияни встигли побудувати 272 садиби, у яких проживало 5010 мешканців. Чимало відомих особистостей проводило літню пору на київських дачах. Серед відомих людей того часу, які орендували помешкання на Лівобережжі, слід згадати Інну Горенко – маму уславленої поетеси Анни Ахматової, яка неодноразово гостювала в Дарниці. Ще один важливий факт з її життя пов’язаний із Микільською Слобідкою. 25 квітня 1910 року в тутешній Миколаївській церкві Анна Ахматова вінчалася з поетом Миколою Гумільовим. 1989 року з нагоди 100-річчя поетеси одну з вулиць Дарниці назвали на її честь. Відомий письменник, виходець із старовинного козацького роду, Костянтин Паустовський в юності навчався у першій київській гімназії й не раз проводив літо на лівобережних дачах. Пізніше, у "Повісті про життя" він описав тамтешнє дачне життя.

   У зв’язку із зростанням кількості постійних мешканців у Старій Дарниці 1909 року Остерське повітове земство заснувало народне училище й виділяло щорічно по 200 рублів на оренду навчального приміщення і житла для учителя.

   1911 року на Дарниці з’явилося ще одне потужне підприємство – Дніпровський завод механічної обробки деревини братів Гебель, на якому працювало майже 300 робітників. На той момент це було найбільше приватне підприємство Київського Лівобережжя.

   1913 року у північно-східному напрямку від дарницької залізничної станції було засновано Дарницьке лісництво. Саме на його базі почалися перші в країні наукові дослідження, спрямовані на захист лісів на чолі з талановитим науковцем З. С. Голов’янком. У лісництві, яке невдовзі отримало статус дослідного господарства, здійснювалася підготовка лісників, проводилися наукові експерименти щодо знищення шкідників, а також з вирощування дикої груші, шовковиці, абрикоси, айви, туї тощо.

   Неухильне зростання чисельності населення Лівобережжя реанімувало ідею прокладання трамвайної колії за Дніпро.
   У березні 1910 року влада ухвалила проект "Акціонерного товариства Києво-Броварської лінії мототрамвая", розроблений інженером Валерієм Тимченком щодо прокладання колії з Києва до Дарниці. Головним інвестором проекту виступив відомий прихильник технічного прогресу Моісей Апштейн.
   Проте він не був альтруїстом і детально прорахував майбутні вигоди від проекту: на той час активно будувалися нові дачні селища біля Броварів, у Биківні та Старій Дарниці, що гарантувало значну кількість платоспроможних пасажирів.
   Мототрамвайна колія запрацювала вже у листопаді 1911 року. Спочатку її маршрут пролягав від станції "Кінна Пошта" (нині – Поштова площа) через Ланцюговий міст до Передмостової Слобідки. Очікування інвесторів незабаром справдилися – перші ж прибутки дозволили розвивати далі вигідну справу.
   1912 року колію подовжили до Микільської Слобідки, а поруч із лісопильним заводом було облаштовано Слобідське мототрамвайне депо. У травні 1912 року лінія мототрамвая досягла Дарниці, а з 1913 року мототрамваєм вже можна було дістатися до Биківні та Броварів.

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Історія Києва" та "Бібліотека".