Попередня частина (6)

  
 Де в сонячних розсипах все,
 Підняв корпуси в синє небо
 Мій рідний завод – ДВРЗ!

   Радістю для багатьох заводчан було повернення на завод начальником заводу, Зайцева Олексія Миколайовича, якого забрали до Москви, але він волів повернення і його прохання 27 липня 1951 року, Б.П. Бещев виконав, призначивши директором заводу.
   Олексій Михайлович народився в 1907 році в Новгородській області, у великій робітничій сім’ї, зарані пішов працювати на залізницю, звідки його направили на навчання в Ленінградський інститут інженерів шляхів сполучення. З 1933 року почав працювати на керівних посадах на заводах з ремонту вагонів і паровозів, у Наркоматі шляхів сполучення. З 1945 року прибув начальником Дарницького вагоноремонтного заводу.
   Вже на першому ж засіданні активу заводу О.М.Зайцев ставить в першочергове завдання тільки відновлення заводських цехів та ремонт вагонів для фронту і народного господарства. Тому вже в 1945 році було відремонтовано 1542 вагони, а наступного року 2117. Він мав хист до організаторських дій, був вимогливим, особливо до виконавчої дисципліни, працював до ночі. На заводі з’явилося нове обладнання, що пришвидшило випуск вагонів з ремонту.
   В той же час він допускав грубість до підлеглих, погрози та інші методи "виховної" роботи. За півтора року не було здано не одного будинку для заселення. На заводі не було єдиної думки між начальником та партійним і профспілковими комітетами. На завод приїхав секретар Дарницького РК ВКП(б) У – О.Й. Давидов. Відбулася досить гостра розмова на закритому засіданні парткому. Через місяць О. М. Зайцева перевели начальником Управління заводами Західного округа. Потрібно віддати належне. Він визнав свої помилки і через деякий час сам попросив щоб його повернули на Дарницький вагоноремонтний завод.
   Таким чином, постановою Ради Міністрів СРСР № 2165 та наказом Міністерства шляхів сполучення від 27 липня 1951 року, Зайцева О.М. призначають начальником Дарницького вагоноремонтного заводу.

   Цей рік був невдалим для заводу. Після 3700 вагонів, відправлених на станцію в 1950 році, завод не додав 1105 вагонів. Прихід О.М. Зайцева віщував новий підйом заводу на нові вершини слави. Щоб розставити всі точки над "і", були проведені загальні збори всього колективу заводу. У своєму виступі начальник заводу висловив своє бачення подальшої роботи заводу.

   Головне, що прозвучало з його вуст: "обігнати час", "…нам вже час виходити на випуск з ремонту вагонів різних модифікацій в двічі – тричі більше ніж ми маємо, у вагонному господарстві гряне технічна революція, вже розроблено нове автоматичне зчеплення вагонів, букси кочення буде замінено на роликові підшипники, вантажопідйомність вагону збільшиться в рази, нам вже сьогодні необхідно готуватися до випуску таких вагонів, заміна вузлів буде провадитися саме на вагоноремонтних заводах. При нинішній важкій праці, де 70 - 80 відсотків займає ручна фізична сила, ми не зуміємо в короткий термін ремонтувати по 10000 вагонів".

   У багатьох ці цифри визвали шок, лише ветерани розуміли, що це не голі слова. Вже на наступний день були відповідні зміни в керівних органах управління. Головним інженером стає Семен Григорович Зайденберг, головним конструктором призначено Петра Миколайовича Наливайка. Їм було поставлено завдання за п’ятирічку знайти рішення збільшення випуску вагонів у тричі і переобладнання вагонів, автозчепом і автогальмами, створення нових дільниць і цехів без збільшення робітників на заводі. Був запрошений директор ФЗО, перед яким також було поставлене завдання: готувати нову зміну, яка має працювати на новому обладнанні.

   Зайцев запросив до співпраці вчених з інституту електрозварювання на чолі з Є.О. Патоном, для втілення нових видів зварювання, переобладнали все зварювальне устаткування, що дало можливість впровадити автоматичне зварювання під шаром флюсу 13 – литових ресор. Цей метод автоматичного і півавтоматичного зварювання підвищило продуктивність праці майже втричі, вивільнило в кожній зміні три – п’ять робітників. Така ж робота була проведена в колісному цеху, де пристрій дав можливість наварювати колісні центри - це збільшило продуктивність у чотири рази. Черга дійшла до кузовного цеху, де ця робота ще не починалася, але конче потрібна.

   Перед заводчанами були поставлені високі завдання, і в цій роботі попереду вела заводська стінна газета "Вагонник", редактором якої був В.Серченя. Стінна газета - це не багатотиражка, але на заводі постійно, як перед роботою так і в обід, і після роботи біля неї заводчани: "…що нового? Хто Кращий? Які новації в роботі? До кого піти подивитися, перейняти досвід?"

   Так почалося соціалістичне змагання за дострокове виконання відповідального завдання по модернізації вантажних вагонів і обладнанню їх автоматичним зчепленням. Партком, профспілковий комітет та комітет комсомолу впровадили вручення Перехідного прапору заводу у змаганні серед цехів і відділів заводу. У 1954 році були створені комсомольсько–молодіжні бригади Володимира Пархоменка з цеху підготовки вагонів. Їх наслідують бригади Бояра, Захарченка, Павлова. Кращий свердлувальник Рогозін вніс свої пропозиції. Цінні в цьому році пропозиції внесли раціоналізатори Коломієць та Ганкевич. МШС за підсумками присвоїло кращим звання слюсаря – В. Моцному і В. Рябусі, газорізальника – Н. Бур’яну, клепальника – І. Сухомлину і І. Шепелевичу. Додатково до плану завод виготовив і відправив жилі вагони до Казахстану - для тих, хто освоює цілинні та перелогові землі.

   Таким чином за три роки завод почав випускати з ремонту вагони, збільшуючи їхню кількість: 1952 -3668; 1953 – 3939; 1954 – 4016.

   Петро Наливайко – головний конструктор за ці роки зібрав навколо себе великий колектив однодумців і раціоналізаторів, перед якими була поставлена мета добитися випуск вагонів з ремонту в кількості 15 тис. в рік. Новатори виробництва все більше і більше дають пропозицій з впровадження технічних пристроїв та прискорення робіт при капітальних ремонтах в окремих операціях на станках, ливарному цеху, вагоноскладальному, але найближче наблизилися до цієї мети, цех підготовки вагонів. Вони запропонували виконання робіт бригадами з окремих видів робіт одночасно – послідовно. Петро Миколайович зі своїм штабом вивчили цю пропозицію і пришли до висновку необхідний поточний метод робіт на всіх ділянках і у всіх цехах одночасно - так зародився поточний метод ремонту вагонів. Продуктивність праці відразу зросла на 240 -260 відсотків.

   Вже в другому кварталі 1955 року завод виборює перше місце в галузі і нагороджується перехідним прапором Міністерства шляхів сполучення СРСР та ВЦРПС. Цього ж року, 7 вересня, завод завершує виконання п’ятирічного плану і стає правофланговим колективом району, міста, МШС. Більше 250 заводчан до завершення року вже працювали в рахунок 1957 року, а завод отримав 13 мільйонів крб. прибутку. Серед переможців були лідери змагання різних років, які були нагороджені знаком "Почесному залізничнику": Микола Григорович Воробйов, Петро Андрійович Дейнеко, Олексій Олександрович Полтавцев, Олексій Миколайович Зайцев, Михайло Данилович Чумаченко.

   1956 рік проходив під знаком ХХ з’їзду КПРС, тому все соціалістичне змагання було приурочено цій події. Новатори впроваджують у виробництво штампову машину для виготовлення багатьох деталей, що дало значний економічний ефект. Було заощаджено близько 500 тисяч крб. і 200 тонн металу. За рахунок повного завантаження устаткування було збільшено на 20% продукції методом штампування. У рамному цеху виправку хребтових балок проводять новим методом нагріву деталей. Електрозварник Йосип Столбецький вже декілька років працює без браку, виконуючі змінні завдання на 180 – 200 відсотків.

   Актив заводу пропонує відновити випуск заводської багатотиражної газети. Цю ідею першим підтримав партком заводу та начальник заводу. Через Міський комітет партії, було отримано обладнання для випуску газети. На громадських засадах газету почав редагувати Петро Миколайович Наливайко зі своїм активом дописувачів та робочих кореспондентів. Газета складний організм, який живить пристрасне слово кореспондента, особливо якщо він з робітничого осередку. Багато років працювали з газетою І.Д.Бойко (майстер вагоноскладального цеху) Г.М.Терещенко, С.Д.Приходько, Р.Г.Назаренко, завідуюча парткабінетом В.М.Литвин, С.Г.Зайденберг, О.С.Царенко (директор стадіону), М.З.Петренко (художній керівник Будинку культури), А.А. Зубрицький (інструктор фізкультури), Г.В. Шаповал (фотолаборант) та багато інших, яким не байдуже було, якою має бути газета робітників Дарницького вагоноремонтного заводу. Всі роки натхненниками газети були її редактори М.М.Мисник, П.М.Наливайко, Ф.Н.Жуваго, В.А. Фурман, П.Й.Москаленко, а випуск стіннівки "Вагонник" з 1945 по 1956 роки вів В.З. Серченя. Газета проіснувала 57 років і внесла великий вклад у виховну та виробничу сферу діяльності заводу і можливо знову відродиться.

   Увага конструкторів і раціоналізаторів була звернута на вагоноскладальний цех - було змінено порядок робіт, і фарбування вже проводилось безпосередньо в цеху - випуск вагонів з роботи пришвидшився на цілу добу. В столярному цеху також запровадили потоковий метод, створивши окрему бригаду – у результаті випуск продукції збільшився вдвічі, і збережено 2100 дощок щомісяця. І нарешті радісна новина - готова поточно–конвеєрна лінія по ремонту кришок люків до вантажних піввагонів, що дало можливість підняти виробіток на 40%.

   Річний план завод виконав до жовтневих свят, давши економію на 3 мільйона крб. Понад план випущено з ремонту 60 вагонів та товарної продукції вироблено на 1,6 мільйона крб. Держава відзначила заводчан, нагородивши ряд працівників урядовими нагородами, а зварювальник Йосип Степанович Столбецький удостоєний високої нагороди Героя Соціалістичної Праці. Разом зі своїми товаришами він отримав і знак "Почесному залізничнику". Такі нагороди отримали: С.Г.Зайденберг, М.І.Годухін, П.Х.Ківіренко, М.І. Малинка, Б.М.Мелентєв, П.М.Наливайко, Л.Д. Невсруєв, М.М.Неделькін.

   На першій світлині - машиніст Малинка Митрофан Іванович, слюсар Маркович Прокофій Миколайович, робітниця ливарного цеху Циплакова Марія Михайлівна та слюсар Мостепан Дмитро Олексійович. На передньому плані другої світлини - Герой Соціалістичної Праці, майстер ВТК (раніше - електрозварювальник) Столбецький Йосип Степанович, зліва від нього - начальник енергосилового цеху заводу у 1956 - 1983 роках Куюта Олександра Іванівна. На задньому плані - електрозварювальник Алексєєнко Валентин Лаврентійович. Справа - правильник Божко Олексій Омелянович.

   Три доби був мінімальний термін робіт з ремонту вагону в цеху ще два роки потому, з пуском, поточна - конвейєрна лінія час скоротила до 16 годин від входу вагона в цех і виходу його з цеху, вже пофарбованим. "80" хвилин відведено на операцію, через які вагон просувається на наступну позицію. Суворе дотримання встановленого ритму, заданої програми забезпечує так званий командний апарат, змонтований у невеликому футлярі. Це мозок всієї автоматичної системи. Дванадцять позицій має пройти вагон, щоб були виконані всі необхідні операції: від зняття з колеса і знову постановки на колесо. Пофарбований вагон з усіма марками та написами і присвоєним номером виїжджає з цеху. Саме цікаве те, що зараз на фарбування і сушку відводиться всього одна година.

   Вперше в Радянському Союзі на Дарницькому вагоноремонтному заводі розроблена технологія і виготовлено установку для фарбування вагонів у електростатичному полі і камеру терморадіаційного сушіння. Досвід дарничани передають всім заводам галузі. Та й на заводі всі знали чим займається кожний цех, кожна зміна, які новації у конструкторському бюро, які новини у спорті і культурному житті заводу.

   В 1956 році з ініціативи колективу відновлено випуск газети "Дарницький вагонобудівник", а в додачу до газети з першого квітня 1963 року на заводі щопонеділка почала виходити в ефір радіогазета "Новини тижня". Газета несла останні вісті з виробничих цехів, про успіхи окремих трудівників та колективів, багато цікавої інформації про події в країні та міжнародне життя.
   Редагував і випускав в ефір майстер ковальського цеху В. Алексєєнко. Ця газета була конче потрібна бо в цей час йшла робота по повній реконструкції заводу. Будувалися нові цехи, деякі старі ламали, щоб звести за новими стандартами. Так збудоване роликове відділення, яке складається з трьох дільниць: демонтажної, ремонтно – комплектувальної і монтажної, вони всі з’єднані поточною лінією. Роликове відділення – ще один крок у майбутнє заводу, який стане заводом суцільної механізації.
   Результат впровадження конвеєрної лінії не забарився. З 1957 по 1959 використовуючи новаторські ідеї та пропозиції завод випускав: 1956 – 6837 вагонів; 1957 – 5791; 1959 -7637; 1960 – 10100; 1963 – 11626; 1974 -11900; 1976 -12320; 1980 – 12980 вагонів. 1982 – 14001;1987 – 15464 – рекордний випуск. У 1992 році останній раз завод випустив 11319 вагонів; Почалася велика депресія – розвал Радянського Союзу.

   Неможливо минути ті роки піднесення і наснаги, які передували цим подіям. Дарницький вагоноремонтний завод був флагманом галузі, не було місяця, щоб на завод не приїздили за досвідом з вагоноремонтних заводів Радянського Союзу. І було чого повчитися у дарничан. Неодноразово Дарницький вагоноремонтний завод перемагав у соціалістичному змаганні не тільки серед заводів галузі, але й серед союзних підприємств. Так у 1960 році надійшла поздоровча телеграма з Міністерства шляхів сполучення.

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Історія Києва" та "Завод".