До змісту Середа, 16.02.2022 19:52   Джерела: текст - із книги М.С. Павлюка "Мій завод – моя гордість"; фото - надіслані читачами, отримані з архівів, періодичних видань та інших відкритих джерел

Попередня частина (5)

   29 вересня через 736 днів фашистської окупації була звільнена Дарниця. Першими у Дарницю увійшли частини 136 –ї стрілецької дивізії генерал–майора І.М. Пузікова. Дарницю зі сторони Броварів також звільняли стрілецькі дивізії 163, 71 та 56 окремий танковий корпус.

   Величезних руйнувань зазнав за роки війни Дарницький район. Знищені були всі 23 підприємства, залізничний вузол, 19 шкіл, 8 лікарень і поліклінік, магазини, клуби, лазні, житловий фонд з 4000 будинків. Люди жили майже у 3000 землянках по дві-три сім’ї.

   Збитки тоді сягали 620 млн. крб. Дарницький вагоноремонтний завод був ще не повністю зруйнований, в багатьох цехах німці залишили станки та обладнання, що не встигли вивезти. Багато людей мешкали в землянках, бо в будинках жити було не можливо. Німецька авіація, яка в перші дні війни минала заводські цехи, тепер їх бомбила щодня по декілька разів. Були зруйновані і будинки, заводський клуб, а головне - важливі цехи заводу, зруйнована заводська труба.

   Вже в перші дні після визволення Дарниці з Ніжина, де на той час перебувало Управління Південно–Західної залізниці, начальником Дарницького вагоноремонтного заводу був призначений Наркоматом Портнов Лев Соломонович, директор - полковник тяги. Він прибув 15 жовтня 1943 року.

   Для відродження роботи та відбудови зруйнованих цехів і організації роботи з ремонту вагонів, які конче потрібні були для фронту необхідно було залучити тих, хто був в цей час у Дарниці. Бо повернення з евакуації підприємства до завершення війни не передбачалося. Перше завдання отримали від штабу фронту - відремонтувати колії заводу до самого лісу та з’єднати їх з обвідною віткою.

   Відродження Дарниці почалося одразу ж після її визволення. Перш за все треба було відбудувати залізничний транспорт і Дарницький залізничний міст. Командуючий 1 – им Українським фронтом М.В. Ватутін затвердив терміни відбудови – 20 діб після звільнення Києва. Для мосту в 1059 метрів необхідно було багато лісу. Воїни – залізничних військ, генерала Павла Петровича Кабанова почали заготовляти ліс. На території ДВРЗ розгорнули лісопилку, заготовляли брус для мосту. На станції велась цілодобова відбудова пошкоджених колій і вже 30 вересня перший поїзд прибув на станцію зі сторони Ніжина, а 14 жовтня з Гребінки.

   Були відремонтовані колії до заводу, бо постійні бомбардування станції заважали розвантаженню бойової техніки, інших вантажів як для фронту так і для мирних мешканців. На заводських коліях у лісовій частині ховали від літаків військові ешелони та паровози, що прибували на Дарницю. 6 листопада було визволено Київ. І відразу мостовики полковника І. Ю. Баренбойма почали відбудову Дарницького мосту. 6000 дарничан вийшли допомагати воїнам відбудовувати міст та підходи до мосту. Мешканці ДВРЗ завантажували вагони з брусом та лісом для відбудови мосту.

   Рішенням виконкому району необхідно було відкрити школу, яку спочатку потрібно було відремонтувати. 25 листопада 1943 року відкрила двері школа №11, в якій було всього 5 вчителів та 57 учнів переростків з усіх класів. В школі встановлені були буржуйки, тому чергові учні ходили до лісу і збирали хмиз для обігріву класів.

   Відбудова підприємства почалася відразу - з 20 жовтня 1943 року. Військові, що знаходилися на території заводу, розбирали завали зруйнованих цехів, налагодили роботу деревообробного цеху, який до нового 1944 року почав виготовляти вікна, двері для відбудови житла. Другою важливою метою було відбудувати котельню, зруйновану трубу, підготувати до повернення з евакуації заводські цехи. У зруйнованих цехах при спалених покрівлях вже в лютому почали встановлювати станки та обладнання. Німці не встигли демонтувати завезене обладнання, тому багато станків було відремонтовано і запущено у виробництво. З березня 1944 року на коліях заводу з’явилися подані зі станції понівечені після бомбардування вагони, які заводчани відремонтували і відправили на станцію.

   8 квітня 1944 року стало важкою трагедією для багатьох дарничан. О другій годині ночі на Дарницю налетіла армада німецьких бомбардувальників зі 150 літаків. Два заходи знищили все довкола. 29 ешелонів з технікою, боєзапасом, цистерни з бензином, живою силою вояків – бранців, дивізіоном протиповітряної оборони Війська Польського, мирних жителів Бердичева та Житомира, які поверталися з евакуації до дому, санітарного поїзда та двох составів з медсестрами та зенітницями, що направлялися на фронт. Загинула повністю друга зміна залізничників станції. На заводських коліях знаходилися у схованці паровози, які від вибуху 1,5 тонної бомби зійшли з рейок.

   Те, що побачили дарничани вранці, було жахливим. Тисячі трупів були розкидані по понівеченим коліям, на деревах та на утворених яругах. Протягом тижня залучені загони підприємств Дарниці, і з ДВРЗ також, зносили трупи до братської могили - воронки, утвореної від вибуху бомби, розмірами 20 метрів в діаметрі та 15 метрів глибиною. Сьогодні там ветеранами Дарницького залізничного вузла будується Меморіал загиблим залізничникам України. Вже збудовано першу чергу – Привокзальний парк пам'яті загиблим залізничникам – дарничанам, чиї прізвища викарбувані на гранітних плитах.

   Бомбові удари німецької авіації продовжувалися до 11 червня 1944 року. Саме в цей день були скинуті на цехи заводу останні бомби, і саме з цієї дати почалася повна відбудова Дарницького вагоноремонтного заводу. З 15 червня знову пролунав звучний гудок на заводській котельні, запрошуючи робітників заводу до праці, до другого відродження заводу з попелу горнила війни.

   Робочих рук було недостатньо, приходилося ремонтувати вагони, які конче потрібні були для забезпечення перевезень фронтів, працюючи по дві зміни, незважаючи на втому і з перебоями в харчуванні. Начальник заводу Л.С. Портнов намагався все зробити, щоб налагодити випуск вагонів, але спеціалістів не вистачало. Практично всі, хто працював на заводі під час окупації, тепер були в партизанських з’єднаннях або були призвані до лав Червоної Армії і билися на фронті.

   Тому в 1944 було випущено з ремонту всього 212 вагонів. Але йшла повним ходом відбудова цехів, житлового фонду селища. Через те, що мости ще не діяли, було вирішено відкрити автобусний маршрут від ДВРЗ через "КП" до Вигурівщини та на ДШК. Так почали діяти маршрут № 6 та 18, а з пуском мосту ім. Є.О. Патона, в 1953 році, автобус № 2 пішов до Печерського мосту. Це сприяло припливу робочих з "Ленінської кузні" та з судноверфі на Кухмістерській Слободці. Терміново було відкрито ФЗО на території заводу, до якого набрали дві групи учнів на слюсарну - токарну справу та на зварювальників.

   На формувальників почали набирати жінок, а до деревообробного цеху запросили ветеранів, які досить суттєво допомогли в ремонті двоосних вагонів. По „ленд–лізу”, допомоги США, на залізниці Радянського Союзу поступили чотирьохосні вагони, які не відповідали нашим стандартам, але їх також необхідно було ремонтувати. Це була головна біль для всіх. Їх по декілька разів закочували в цех та викочували. Вони затримували весь процес ремонту.

   І всеж-таки в 1945 році завод спромігся випустити 1542 вагони. Як з’ясувалося, це був найкращий показник серед всіх заводів Наркомату шляхів сполучення. За підсумками року семеро заводчан були нагороджені знаком "Почесному залізничнику". Серед них: Петро Олейник – токар ЦХЧ, Афанасій Ганкевич – правильник ЦПВ, Парасковія Бабаченко – машиніст крану ЦХЧ, Іван Бойко – начальник ковальського цеху, Михайло Смоляков – слюсар ВЗЦ, Матрена Рудня – коваль-штампувальник, Микола Ткаченко – начальник цеху, багатьох заводчан нагородили грамотами та подарунками.

   В кінці 1945 року почали повертатися заводчани з евакуації. Першими повернулися спеціалісти з Канаша, а за місяць прибули зі Свердловська. Зі Свердловська були повернуті 136 різних станків, що дало можливість обладнати цех виготовлення і ремонту обладнання та інструменту. Близько 20 сімей не повернулося. Декілька чоловік померло, не дочекавшись Перемоги.

   Прибулі стали досвідченими спеціалістами, керівниками виробництва, тому не дивно, що більшість очолили цехові колективи, конструкторське бюро, яке стало вагомим в роботі всіх цехів. Рік завод завершив добрим показником – 2117 вагонів відправлено залізницям країни. В цьому ж році змінено структуру керівництва галузі. Наркомати були ліквідовані, а на їхньому місці утворили Міністерства. Так, нашу галузь очолило Міністерство шляхів сполучення, де Міністром був призначений Б.П. Бещев, який змінив генерал-полковника тяги Кузнецова. Його призначили першим заступником Міністра шляхів сполучення. За підсумками 1946 року Миколу Гарбузова – електрозварника ЕСЦ та начальника ВТЗ, Артема Артемовича Зубрицького нагороджено знаком "Почесному залізничнику". Це були молоді працівники – комсомольці 40–х років.

   Костянтин Мегеда розповідав: „...після того, як повернувся з армії, Дарницький Райком партії рекомендував на комсомольську роботу на Дарницькому вагоноремонтному заводі. Отож в 1946-1950, був ватажком 180–ти комсомольців заводу. А завдання були непрості. Дарниця, Київ були зруйновані вщент. На зміні працюємо, ремонтуємо вагони, а після їдемо або на Хрещатик або на нову Дарницю розбирати завали, підносили цеглу, розвантажували її з вагонів, а бувало, що залишалися після зміни ремонтувати вагони, які прийшли на завод під кінець зміни, по 20–30 вагонів лагодили надурочно. Такі вагони надписували крейдою "Подарунок Батьківщині!" і відправляли на станцію, за що отримували подяки залізничників. Ми жалкували, коли директора заводу Зайцева О.М. забрали в главк МШС. Він хоча бувало виматюкає по справі, але за добре і вчасно виконане завдання завжди похвалить, - казали робітники та інженери заводу. Він завжди приходив на засідання бюро, допомагав в роботі, просив ініціювати якийсь почин, для загальної заводської справи. Умови праці були важкими, але знали, що ті хто працює поряд з нами, пережили у воєнні роки набагато важчі часи. До того ж кожного з нас виповнював бойовий дух, ентузіазм. Нам потрібно було вчитися, тому комсомольська організація кращих направляла на навчання до Канаського технікуму Леоніда Махоткіна. Про відпочинок не вели розмови. Нашими вихідним стали недільники, на станції, на заводі, у селищі. А щоб подивитися кінофільм "Повість про справжню людину", мандрували пішки до центру Києва на сеанс о 23 годині, щоб перед початком почути виступ Бориса Полєвого, то й поверталися додому о 4–й ранку. Або на змагання з футболу їхали на дахах вагонів, які хтось назвав "чорною кішкою", бо за півгодини обличчя ставало чорним від диму паровоза. Нам заводчани довіряли, тому не дивно, що комсомольська організація заводу висунула в депутати міськради комсомольця Володимира Познякова. Наша спілка була дієвою у всіх питаннях життя заводу та району, тому ми заслужено були нагороджені Почесною Грамотою ЦК ВЛКСМ. Наша комсомольська організація заводу завжди була справжньою, діючою організацією”.

   В цей час керував заводом директор–полковник тяги Петро Титович Порошин, до цього він не мав уявлення про ремонт вагонів, бо був пов'язаний з паровозним депо, але паровози – не вагони, і депо – не завод. Це дві великі різниці, тому при його керівництві випуск вагонів з ремонту зменшився майже на 600 одиниць, в той же час на всіх коліях було забито несправними вагонами ще воєнної пори. Але треба віддати йому належне, весь зруйнований жилий фонд селища був відремонтований, а підприємство зробило чималий крок вперед на шляху свого відродження. В землянках ще проживало 39 сімей, а в бараках було більше 100 одинаків і 23 сім’ї. Він був взагалі високої культури, освіченості, чуйності до своїх підлеглих принципової і справедливої. Його переживання за виконання планів, нестачі матеріалів, виснажливої роботи по 20 годин привели до тяжкої хвороби.

   У лютому 1945 року завод очолив Олексій Миколайович Зайцев, який всю свою увагу звернув на роботу цехів з ремонту вагонів, забувши про соціальні потреби заводчан. Завод відвідав Секретар райкому партії О.Й. Давидов, він залишився незадоволений невиконанням плану ремонту вагонів, і невирішенням соціальних потреб. Проведені збори комуністів вказали на низьку виконавчу дисципліну та неефективну роботу керівництва заводу, і в першу чергу директора.

   Через деякий час прийшов наказ про призначення директором заводу головного інженера заводу Семена Григоровича Зайденберга. Його всі заводчани знали й поважали. Він в період евакуації заводу працював на Уралі у Свердловську директором заводу, зі своїм колективом дарничан. Саме він спромігся повернути всі вивезені станки і обладнання назад на завод, що забезпечило якісний випуск деталей та інструменту для заводу у період до повної реконструкції заводу.

   З часом його керівництва було поставлене завдання перед колективом завершити повне відновлення всіх цехів та відділень та виходу заводу на довоєнну проектну потужність з випуску вагонів з ремонту в 6000 одиниць, освоєння додаткової продукції для вагонних депо залізниць МШС. Зростанням дисципліни у виробничих цехах та на робочих місцях вже через півроку збільшити ремонт вагонів і завершити 1948 рік випуском 2131 вагона та додатково відправити продукції вагонним депо майже на 2 млн. крб.

   В 1949 році випуск вагонів зріс ще на 400 одиниць і завод вийшов на випуск вагонів рівня 1940 року. Семен Григорович на підведенні підсумків поставив завдання перед колективом у першому півріччі 1950 року завершити повну відбудову руїн та випустити 3000 вагонів. Присутній на зборах колективу начальник станції Дарниця Іван Гаврилович Черната попросив колектив повністю ліквідувати запас вагонів на коліях станції, що підлягають терміновому ремонту, бо вони заважають роботі станції, яка вже завершує відбудову наслідків війни і має нові плани на розбудову системи парків, під’їзних колій, збільшення відправлених вантажів, вступу нових підприємств в районі та виходу їх на проектну потужність.

   На відбудові заводу працювало до 200 німецьких військовополонених, які працювали як на відновленні будинків, так і заводських цехів. Їхня робота закінчилася з повним завершенням відбудовчих робіт у 1950 році. Остання їхня будова на заводі - це поліклініка.

   Поліклініку заводу очолила Фросина Андріївна Давиденко. Зовні сувора, але чуйна і людяна, любила свою професію, яка на все життя її пов’язала з дітьми.

   По новому році на завод завітав вже голова Київської ради народних депутатів О.Й. Давидов. На загальних зборах колективу він висловив подяку колективу заводу за перше місце в соціалістичному змаганні серед заводів міста, нагородив колектив Перехідним Прапором Міському партії та Виконкому Київради. Наступний рік став роком добробуту ДВРЗ.

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Історія Києва" та "Завод".