До змісту
Уривки з книги про історію Дніпровського району столиці. Частина 16
До уваги читачів - уривки з історико-краєзнавчого видання "Освячений Дніпром", яке вийшло в світ у 2019 році з нагоди 50-річчя заснування Дніпровського району міста Києва. Книга передавалась у всі бібліотеки району.
Позбувшись кріпацьких кайданів, українське суспільство стрімко відроджувалося в умовах відносно вільного капіталістичного ринку, природна господарська активність киян стимулювала активний розвиток економіки регіону. Київ із суто адміністративного та військового центру, яким він був ще у середині ХІХ століття, поступово перетворюється на потужний економічний центр: на його теренах засновуються перші машинобудівні підприємства, процвітає харчова промисловість, розвивається біржова торгівля. Цьому сприяє будівництво залізничної інфраструктури наприкінці 60-х років.
У грудні 1866 року Акціонерне товариство Курсько-Київської залізниці уклало угоду з царським урядом стосовно прокладання одноколійної залізниці магістрального типу завдовжки 438 верст. До будівництва було залучено майже 30 тисяч робітників – переважно колишніх селян із центральних губерній Росії. Роботи велися одночасно на кількох дільницях у зустрічному напрямку, що дозволило завершити будівництво залізничної дороги значно швидше, ніж планувалося – у грудні 1867 року було введено в експлуатацію відтинок завдовжки 215 верст між Курськом і станцією Ворожба.
25 липня 1867 року закладено перший камінь у фундамент майбутнього Київського залізничного вокзалу, на якому мали обслуговуватися пасажири Курсько-Київської та Києво-Балтської залізниці, яку прокладало Акціонерне товариство "Де Врієр".
У березні 1868 року поблизу Кухмістерської Слобідки зведено річкову пристань, на яку пароплави доставляли механізми та матеріали для спорудження залізничного моста та дамби через озеро Тельбин. 27 листопада 1868 року залізничники ввели в експлуатацію станцію Бровари, яка спочатку виконувала функцію київського вокзалу. З Києва до лівобережних Броварів пасажирів доправляв спеціальний кінний екіпаж – омнібус. За задумом ця залізнична гілка мала полегшити шлях між Києвом і Москвою, але попри великі зручності, які пропонував цей прогресивний винахід, така поїздка була непростою і потребувала значної витримки. Щоб потрапити до Москви, подорожувальники були вимушені долати 415 верст між Броварами і Курськом зі швидкістю 23 версти на годину, зробити пересадки у Тулі та Орлі й аж тоді дістатися до кінцевого пункту подорожі.
Залізниця зводилася з притаманними російським підприємцям особливостями – у гонитві за прибутками будівельники заощаджували на кожній дрібниці, порушуючи проектні вимоги. Сучасники розповідали, що на окремих ділянках рейки лежали просто на землі, полотно було вкладено криво і з перекосами, місцями насипи значно просідали. Під час будівництва на залізниці відбулася низка аварій, які набули широкого розголосу.
Попри всі проблеми російська влада активно стимулювала розвиток залізничного сполучення з Києвом, посилюючи таким чином військову могутність імперії. Навесні 1869 року навпроти урочища Дарниця, на перетині з дороги Київ–Бориспіль, було споруджено роз’їзд № 12 для пропуску потягів у зустрічному напрямку та обгону в попутному напрямку. Влітку 1869 року було прокладено 18 верст колій від Броварів до Кухмістерської Слобідки й відкрито тимчасову станцію "Дніпро".
3 лютого 1870 року введено в експлуатацію залізничний міст через Дніпро та чотириверсту ділянку колій на правому березі до станції – "Київ-2" (нині – станція Київ-Московський. – Ред.). З 17 лютого відкрилося регулярне залізничне сполучення між Києвом та Курськом, а згодом через вузлову станцію Ворожба – з Харковом.
Ці логістичні нововведення відбувалися синхронно із реалізацією заходів військової реформи, яка розпочалася в Росії у 1860-х роках.
1862 року, в рамках реформи системи управління військами, було утворено 8 військових округів, в тому числі й Київський військовий округ (КВО). До його складу ввійшли військові формування та навчальні заклади, розташовані у правобережних Київській, Волинській та Подільській губерніях. Військові структури Лівобережжя ввійшли до складу Харківського військового округу, створеного 1864 року.
У січні 1868 року на Київському Лівобережжі розпочалося спорудження артилерійського полігону для підготовки військ Київського військового округу. Полігон розміщувався вздовж Броварського шосе на відстані двох верст від Микільської Слобідки й займав площу в 32 кв. версти. Його будівництво завершилося за два роки, а з 1874 року, із запровадженням загальної військової повинності, покликаної збільшити чисельність російської армії, на базі полігону розпочалася підготовка новобранців-артилеристів та перепідготовка резервістів.
Тогочасні масштабні будівництва на берегах Дніпра призвели до порушення природного балансу в регіоні. Нові мости, греблі, підприємства та будинки змінили природний гідрорежим і спровокували руйнування поверхневого шару ґрунту берегової смуги. Внаслідок діяльності людини й під дією повеневих вод 1877 року стався прорив Чорторийської греблі. Ця стихія зруйнувала село Троєщину і його мешканці переселися від берега на дві версти.
Конфігурацію берегової смуги навпроти Воскресенської Слобідки змінила велика повінь 1880 року. Ще за рік, 1882-го, водна стихія зруйнувала Дніпровську дамбу.
Русанівська затока перетворилася на протоку, через що на Дніпрі утворився новий острів – відомий нам як Венеційський, на якому нині знаходиться парк культури і відпочинку "Гідропарк". З метою запобігання подальшому руйнуванню берегової смуги Київський округ шляхів сполучення ініціював будівництво у 1883–1892 рр. 10-кілометрового захисного валу із 74 фашинних споруд на ділянці між Чорторийською греблею та залізничним мостом.
Окрім затратних заходів з укріплення берегової лінії Дніпра, влада використовувала й інші методи: починаючи з 1893 року піщані ґрунти Лівобережжя зміцнювалися за допомогою зелених насаджень. Так, протягом 1895 року між Микільською та Воскресенською Слобідками висаджено 133,5 десятин верболозу. 1897 року Броварське волосне правління звітувало про висадження верболозу на 600 десятинах берегової смуги між Кухмістерською Слобідкою та Вишеньками.
З розвитком транспортної інфраструктури, що з’єднувала обидва береги Дніпра, зростала чисельність мешканців Лівобережжя, з’являлися нові підприємства, змінювалося й обличчя Задніпров’я. Статистичні дослідження, проведені 1884 року, засвідчили про значні переміни, що відбулися за 25 років. Так, у порівнянні з 1859 роком, помітно зменшилася чисельність домоволодінь у населених пунктах, розташованих на великій відстані від Дніпра: у Бортничах – на 17%, Позняках – на 18%, Осокорках – на 10%. Натомість населені пункти, розташовані поблизу основних переправ, показували чітку динаміку розвитку, зокрема, економічного. Так, у Микільській Слобідці налічувалося 54 домоволодіння, в яких проживало 275 мешканців, а також 7 заїжджих дворів, 12 готельних будинків, 12 крамниць, корчма, лазня, миловарний та цегельний заводи. У Передмостовій Слобідці нараховувалося 18 приватних помешкань, у яких проживало 92 особи, 8 готельних будинків і 8 крамниць. Прибережні населені пункти вже більше скидалися на типове передмістя, аніж на село.
1886 року російська влада запровадила закони, які значно лібералізували правила викупу землі у приватну власність, що стало черговим каталізатором для пришвидшення економічного розвитку країни, а відтак і зростання добробуту населення. Невдовзі у лівобережних київських околицях, що входили до складу Остерського повіту, проживало вже понад 10 тис. мешканців (дані 1892 року). Найбільш активно забудовувалися Передмостова та Микільська Слобідки. Cтаном на 1888 рік вони значно розрослися і фактично злилися в один населений пункт. З 1892 року їх забудова відбувалася згідно з планом, розробленим коштом Остерської повітової управи. Наприкінці ХІХ століття вони перетворюються на локальний адміністративний центр Київського Лівобережжя. 1889 року тут з’явилася канцелярія 3-ої дільниці земського начальника (чиновник, уповноважений контролювати збір податків, розглядати скарги з питань розмежування земель тощо), а за розпорядженням чернігівського генерал-губернатора створено поліцейську дільницю та запроваджено особливий порядок врядування. Передмостова Слобідка, яку було поділено на Північну та Південну адміністративні дільниці, отримала власного поліцейського урядника та судового слідчого.
Північна частина Передмостової Слобідки користувалася популярністю у киян – любителів дачного відпочинку. 1890 року італієць Балтазар Соцці заснував тут парк "Венеція" та кілька невеличких ресторанів, які швидко здобули загальне визнання серед заможних містян. Натомість у південній частині мешкали, в основному, робітники заводу "Арсенал", ремісники, заробітчани з інших регіонів імперії, дрібні торгівці, небагаті євреї, котрим заборонялося мешкати у великих містах, а також відставні солдати Печерської фортеці. Цікаво, що завдяки військовим-відставникам слобідка отримала ще одну назву – Печерська, яка настільки прижилася, що навіть потрапила на офіційні мапи.
Доступний зв’язок з Києвом давав можливість селянам Лівобережжя продавати більше городини, молока та м’яса. Крім того, вони заробляли в губернському центрі візництвом, погодинною чи сезонною роботою у заможних киян, продажем різноманітних виробів домашнього ремісництва. Так, мешканці Вигурівщини і Троєщини виготовляли на продаж грубе лляне полотно, плели рибальські сітки, у Микільській Слобідці робили глиняний посуд, шили кожухи, продукували лимарні товари. У лівобережних селах працювали чудові теслярі, котрі виготовляли на замовлення якісні вікна, двері, меблі тощо.
Окрім того, Троєщина, Вигурівщина, Воскресенська та Микільська Слобідки, Осокорки, Позняки вважалися центрами лозоплетіння. Продукція виготовлена руками селян користувалася стійким попитом як у киян, так і паломників, які десятками тисяч стікалися на прощу до київських монастирів.
1892 року чернігівський губернатор дозволив влаштовувати у Микільській Слобідці чотири ярмарки на рік: у січні – на Хрещення, у квітні – на святого Георгія, у серпні – на Маковія та в грудні – на святого Миколая. На ярмаркування до Микільської Слобідки з’їжджалися не тільки мешканці повіту, а й кияни та селяни з правобережних сіл.
Справжній ривок у промисловому розвитку Лівобережжя припав на середину 80-х років ХІХ століття. За офіційними даними перші підприємства мануфактурного типу – цегельний та миловарний заводи, які ще 1884 року запрацювали у Микільській Слобідці. Однак справжнім промисловим центром була Кухмістерська Слобідка. Заможні кияни охоче вкладали кошти у створення нових підприємств на території Чернігівщини, віддаючи перевагу помірним податкам в сусідній губернії. Таким чином у Кухмістерській Слобідці один за одним виникають лісопильні заводи Миколи Ольшевського (1885 рік) та Полікарпа Шлензкевича (1893 рік). Аналогічне підприємство 1894 року збудував в Осокорках київський купець Семен Могілевцев.
Нові деревообробні заводи зводилися за останнім словом техніки, вони забезпечувалися сучасним обладнанням, зокрема, паровими машинами потужністю від 25 до 60 кінських сил. Сировину заводи отримували з Чернігівської та Мінської губерній – дерево сплавляли Десною та Дніпром до лісової пристані, розташованої поруч з Наводницьким мостом. Неподалік знаходилися великі склади підприємця Богдана Гуревича, з яких велася гуртова торгівля деревиною та дровами.
За кілька років деревообробні заводи Лівобережжя становили серйозну конкуренцію аналогічним київським підприємствам, почасти випереджаючи їх за обсягами виготовленої продукції.
Вже у другій половині 1890-х років лівобережні підприємства деревообробної галузі за обсягами випуску продукції випереджали аналогічні об’єкти міста. Так, 1897 року чотири лісопильних та дев’ять деревообробних заводів Києва виготовили продукції на 261,2 тис. руб., а за два роки перед тим – три заводи Лівобережжя випродукували товарів на 316 тис. рублів. На цьому тлі показовим є і такий факт: на 13 заводах Києва працювало 264 особи, а на одному заводі М. Ольшевського – 200.
Крім великих заводів, на Лівобережжі, зрозуміло, успішно функціонували й дрібні підприємства. Так, власник галантерейної крамниці на Хрещатику Іпполіт Шнель 1891 року організував лимарів Микільської Слобідки у велику артіль із виготовлення виробів зі шкіри, яка згодом перетворилася на повноцінне підприємство. На початку ХХ століття підприємець Дзеванковський заснував у Микільській та Передмостовій Слобідках ще два таких цехи, де працювало по 10–12 людей. Щорічний обсяг виробленої продукції становив не менше 20 тис. рублів.
Створення нових підприємств сприяло росту населення Київського Лівобережжя. Так, згідно з переписом 1897 року в Передмостовій Слобідці, яка виникла тільки 1853 року, проживало вже 3427 осіб; у Микільській Слобідці нараховувалося 2427 мешканців, проти 359 зареєстрованих 1859 року. Фактично ці два населених пункти перетворилися на локальні центри економічного життя невеличкого регіону. Не дивно, що саме наприкінці ХІХ ст. тут влаштували свої представництва декілька страхових компаній, а з 1892 року запрацювала поштово-телеграфна контора, а також перша на Лівобережжі аптека Казиміра Кочаровського. В середині 90-х років у Слобідках засновано перші на Лівобережжі добровільні пожежні дружини.
Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Історія Києва" та "Бібліотека".