Тег AREA, атрибут coords


Сайт Л і с к и               Головна      Про сайт     Архів новин     Флора/Монітор     Вебкамера 


  До змісту

Уривки з книги про історію Дніпровського району столиці. Частина 14

Неділя, 29.08.2021 19:28   

   До уваги читачів - уривки з історико-краєзнавчого видання "Освячений Дніпром", яке вийшло в світ у 2019 році з нагоди 50-річчя заснування Дніпровського району міста Києва. Книга передавалась у всі бібліотеки району.


Попередня частина (13)


     Перший міст, пароплави і "подушна ревізія"

   До середини XIX століття комунікація Дніпром як водним шляхом відбувалася переважно на дерев’яних суднах: баржах, бригах, дубах, трембаках, шхунах, барках та галерах. Стародавні засоби річкової комунікації отримали технологічних конкурентів 1835 року – першу пароплавну компанію на Дніпрі. Це, на той час прогресивне, підприємство утворилося в інтересах забезпечення будівництва Київської фортеці та Броварського шосе. Два пароплави, що йому належали, головним чином займалися підвезенням каменю та інших матеріалів для цих об’єктів. Після завершення будівництва власники пароплавів переключилися на комерційні перевезення на відтинку Дніпра, розташованому вище порогів, що також пожвавлювало економіку краю.

   У цей період на Київському Лівобережжі швидко посилювалася економічна діяльність, насамперед через впорядкування лісового господарства, що згодом призвело до створення великих підприємств. Наприклад, 1838 року в Остерському повіті було засновано чотири лісництва, а невдовзі після цього – перші невеличкі деревообробні підприємства. Зокрема, 2-му Остерському казенному лісництву належав лісовий масив площею 14 тис. десятин, що прилягав до населених пунктів Київського Лівобережжя, – так звана Пухівсько-Княжицько-Бортницька лісова дача (дача – в Російській імперії – певна частина лісових угідь, підпорядкована єдиному господарсько-технічному плану і прикріплена до певного власника; більшість лісових дач належали державі. – Ред.).

   У лівобережних лісах було збудовано спостережні вежі, вартівні для охорони, а неподалік Дарницького хутора – казарма лісової варти та садиба лісового кондуктора. Вирубка дерев на промислові потреби та на опалення помешкань місцевого населення здійснювалася лише з дозволу цього чиновника.

Уривки з книги про історію Дніпровського району столиці

   Інспекція Лісового управління, яка вивчала стан лісів Чернігівської губернії, констатувала відмінний стан лісового масиву в районі села Княжичі (нині це Дарницький ліс), чому сприяли кліматичні умови та склад ґрунту, а також діяльність його попередніх власників – київських монастирів. Найкращий матеріал для промислових потреб давали, передусім, хвойні дерева, чимало сосен мали вік по 150–180 років, деякі сягали унікальної висоти – до 50 метрів.

   Статус губернського центру сприяв інтенсивному економічному розвитку Києва, а за цим зростала і його соціально-культурна значимість. За офіційними даними 1845 року в Києві налічувалося понад 50 тис. мешканців, а також 14 тис. військовослужбовців гарнізону, що було удвічі більше, ніж на початку століття. За підрахунками чиновників цього року місто відвідало понад 30 тисяч осіб у торгових справах. Переправами через Дніпро скористалося до 80 тисяч паломників і 92,5 тисячі військових.

   Значно покращила інфраструктуру Лівобережжя дорога з твердим покриттям протяжністю 13 верст, що вела від перевозу поблизу с. Микільська Слобідка до Броварів. Її ввели в експлуатацію 1847 року як частину першого в Росії брукованого шосе за маршрутом Київ–Чернігів–Санкт-Петербург.

   Розкішний, як на ті часи, шлях справляв неабияке враження: його проїжджа частина завширшки 5 сажнів (10,5 метра) була викладена піщаником, а п’ятиметрове узбіччя вкрите шаром ущільненого щебеню. Однак відразу за Броварами дорога звужувалася до 17,5 футів (5,4 м), так що й двом возам не було як розминутися. Далі до Чернігова простягнулася ділянка дороги довжиною 139 верст, немов мозаїка, місцями викладена клінкерною цеглою через брак бруківки.

   Проте, без перебільшення, найважливішим інфраструктурним проектом, який радикально вплинув на розвиток не тільки Київщини, а й усієї України, стало будівництво стаціонарного моста через Дніпро.

   Перший постійний міст, який назвали на честь російського імператора Миколаївським, було введено в експлуатацію 1853 року. Його будували протягом шести років (1848–1853 рр.) за проектом і під керівництвом англійського інженера Чарльза Віньоля.

Уривки з книги про історію Дніпровського району столиці

   Ланцюговий міст, який сучасники називали «окрасою Києва», став важливим елементом міських комунікацій і призвів до більш активного освоєння Київського Лівобережжя, що стало очевидним ще на етапі будівництва. Так, до початку робіт на лівому березі було споруджено приміщення для зберігання техніки і матеріалів та будинки для робітників і майстрів, з яких утворилося ціле селище, яке невдовзі отримало назву Берегова або Мостова Слобідка.

   Проте Миколаївський міст не зміг цілком задовольнити потребу логістичного зв’язку між обома берегами, тому в Києві й надалі функціонували стародавні перевози. Частково покращило сполучення між обома берегами Дніпра, а також логістику у всьому Подніпров’ї «Товариство пароплавства по Дніпру та його притоках», засноване 1858 року, яке володіло десятьма пасажирськими пароплавами та кількома буксирами. Оскільки плата за перевезення пасажирів була порівняно невеликою, послугами підприємства користувалися тисячі людей.

   У світлі події Кримської війни 1854 року на в’їзді до Микільської Слобідки було зведено фортифікаційні споруди, які отримали назву «Передмостове укріплення». Вони призначалися для захисту моста як важливого стратегічного об’єкту силами військового гарнізону та артилерійської батареї, розташованої на їх території.

Уривки з книги про історію Дніпровського району столиці    Ця ж війна спричинила створення першої детальної мапи Київського Лівобережжя, укладеної за знайомими нам топографічними стандартами. 1856 року військові топографи провели геодезичну зйомку земель Чернігівської губернії. За її результатами були виготовлені мапи в масштабі три версти в одному дюймі з нанесенням на них природних об’єктів з позначенням назв урочищ, дібров, гаїв, водойм тощо.
   Згодом, на основі роботи військових картографів, цивільна адміністрація змогла чітко визначити і встановити межі населених пунктів. У 1857–1859 роках російська влада провела черговий перепис населення, так звану «подушну ревізію». З його результатів ми довідуємося про більш як двократне зростання чисельності мешканців Лівобережжя у порівнянні з даними, отриманими наприкінці XVІII століття.
   Серед поселень, що потрапили до переписних листів, – Микільська, Кухмістерська, Воскресенська Слобідки, а також козацькі хутори – Биківня і Дарниця. Населення Слобідок помітно зросло: так у Микільській нараховувалося 359 осіб (за ревізією 1787 року – 128 осіб) і 76 дворів, у Кухмістерській – 189 осіб (94 особи) і 35 дворів, Воскресенській – 407 осіб (312 осіб) і 83 двори. У кожному із згаданих населених пунктів діяла православна церква. У Биківні, де мешкало п’ять жінок і четверо чоловіків, окремо зазначалася наявність колодязя. На хуторі Дарниця, розташованому біля однойменного озера і поблизу поштового шосе з Броварів на Київ, за десятиліття, що минули, так і не з’явилися постійні мешканці. Історики вважають, що хутір використовувався в якості транзитного пункту для конвойних команд. На той час Бориспільська дорога була частиною усталеного маршруту, яким рухалися етапи із засудженими до ув’язнення, каторжних робіт та до заслання, а також військові команди з рекрутами до місця служби. Піші колони за день долали в середньому до 15 верст й розміщувалися для обігріву та відпочинку у спеціально відведених місцях, яким на той час стали будинки Дарницького хутора.
   Цю версію підтверджує інформація, розміщена у «Статистичному описі Київської губернії», виданому 1862 року київським губернатором Іваном Фундуклеєм. У ньому, зокрема, значиться: «Конвойні команди, що висилаються з Києва для супроводу арештантів, змінюються в м. Козелець (Чернігівська губ.) та у Переяславі (Полтавська губ.)». Отже, цілком вірогідно, що Дарницький хутір, розташований у 13 верстах від станової квартири (аналог повітової поліцейської дільниці), був етапним пунктом на шляху до Переяслава, де команди зупинялися для короткочасного відпочинку та обігріву в холодну пору року.


   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Історія Києва" та "Бібліотека".



Вам була корисна ця стаття?

Можете додати свій коментар
Щоб змінити слово на інше (якщо букви важко розпізнати), клацніть на малюнку

Ваше ім'я:         Слово з малюнка:  

Коментар (до 1000 символів, тільки текст, гіперпосилання недопустимі):