До змісту Неділя, 04.07.2021 21:41   

   До уваги читачів - уривки з історико-краєзнавчого видання "Освячений Дніпром", яке вийшло в світ у 2019 році з нагоди 50-річчя заснування Дніпровського району міста Києва. Книга передавалась у всі бібліотеки району.

---

Попередня частина (12)

   Чергове переформатування адміністративно-територіального устрою України не забарилося. 1795 року Росія, Австрія та Пруссія здійснили третій і остаточний поділ Речі Посполитої, після чого ця країна на століття припинила своє існування. Указом російського царя Павла І від 12 грудня 1796 р. «Про новий поділ держави на губернії і намісництва» лівобережні повіти Київського намісництва перейшли у підпорядкування новоствореної Малоросійської губернії з центром у Чернігові. Натомість Київська губернія змістилась у західному напрямі, увібравши території, які майже століття перебували під контролем Речі Посполитої. Безумовно, попри зміну адміністративно-територіального устрою, Лівобережжя й надалі тяжіло до Києва, який потужно впливав на розвиток цієї території.

   Сам Київ 1797 року теж зазнав адміністративної реформи – місто було поділено на поліцейські дільниці, зокрема Печерська, Подільська, Лук’янівська тощо. Проте вони визначали не тільки межі відповідальності правоохоронних органів, а й райони обліку населення, зокрема для фіскальних служб, а на початку ХХ століття – ще й межі виборчих дільниць.

   У вересні 1802 року російська влада поділила Малоросійську губернію на Чернігівську та Полтавську і створила у них по 12 повітів. Наступного року Указом Сенату в складі Чернігівської губернії утворено три нових повіти, в тому числі й Остерський. До нього було включено населені пункти Київського Лівобережжя і такий розподіл зберігався без значних змін аж до 20-х років ХХ століття.

   Остерський повіт став найбільшим у Чернігівській губернії: завдовжки 110 км і завширшки 43 кілометри. Його територія, витягнута у північно-східному напрямі від Києва, створювала чимало незручностей для населення Лівобережжя, передусім значною відстанню як до губернського, так і повітового центрів.

   Щоб навідати у справах Остер, людям доводилося витрачати по декілька днів. Перший шлях до повітового центру починався у Микільській Слобідці та вів через глибокі піски та болота до Броварів і далі – на Козелець, до якого було 45 верст. Звідти до Остра пролягала розбита ґрунтова дорога довжиною 17 верст. Другий, дещо коротший шлях, йшов через Воскресенську Слобідку, Вигурівщину, Троєщину, Літки – до перевозу через Десну біля с. Крехаїва й далі до Остра. Проте придатним до пересування він був лише влітку та зимою, тому що весняні розливи Десни та осінні дощі перетворювали його на непролазні болота. Удвічі довша і не менш важка дорога до Чернігова загалом могла зайняти кілька днів.
   На початку ХІХ століття російська влада посилювала владу феодалів-поміщиків, проводила насильницьку політику русифікації, перешкоджала розвитку української мови й культури, остаточно скасувала виборність судових і адміністративних посад. У цей період у Росії значно зіпсувалися стосунки з наполеонівською Францією. Напередодні російсько-французької війни на територію України почали прибувати групи диверсантів, які, в основному, складалися з польської шляхти. За офіційною версією Санкт-Петербурга, саме вони влаштували 1811 року масштабну пожежу у Києві, під час якої згоріло понад 2 тисячі будинків, 12 церков і 3 монастирі.
   З початком війни 1812 року розпочалася підготовка Києва до оборони. Було відновлено укріплення Києво-Печерської фортеці, навколо міста зводилися фортифікаційні споруди, будувалися нові укріплення для захисту переправ через Дніпро. Російський імператор Олександр І видав маніфест про створення земського ополчення, до якого також могли вступати кріпаки, яким було обіцяно волю. Загалом в Україні було створено 20 піших і кінних ополченських полків, які майже повністю складалися з селян. З архівних документів відомо: в ополчення пішло й понад 26 тисяч селян Чернігівщини. Однак після перемоги над Францією уряд Російської імперії традиційно не виконав своїх обіцянок – українські селяни так і залишилися кріпаками.
   1838 року відбулася чергова адміністративна реформа – управління державним майном в губерніях імперії було покладено на так звані Палати державних маєтностей, які підпорядковувалися новоствореному Міністерству державного майна. Губернські Палати поділялися на окружні, волосні та сільські правління, відтак населені пункти Остерського повіту, розташовані навпроти Києва, потрапили у відання Остерського округу Княжицької волості. Палати перебрали під свій контроль лісовий фонд казенної власності, в тому числі й так звані лісові дачі, для чого були створені інспекції, зокрема в Чернігівській губернії (1842 рік).
   Головне завдання новоутвореної структури полягало у збільшенні надходжень до держбюджету. Крім того, йому належало завершити переведення у державну власність лісів і земель, а також підвищити ефективність експлуатації державних селян, організувати їх передачу у військові поселення (система організації війська в Росії у 1817–1857 рр. яка поєднувала військову службу із сільськогосподарською працею).
   Палати складалися з трьох відділень: господарчого, лісового і контрольного, які відповідали за організацію місцевого управління в округах, волостях і сільських громадах та за підтримання поліцейського порядку. Вони контролювали дотримання прав селян, ефективність ведення ними господарства, а також здійснювали нагляд за виконанням повинностей. Крім державних коштів, палати утримувалися за рахунок зборів із селян.

   Остерський повіт було поділено на три адміністративні частини – стани. Населені пункти Київського Лівобережжя потрапили до 1-го стану з центром у містечку Бровари, де знаходилася квартира станового пристава (посадова особа в поліції Російської імперії, яка відповідала за громадську безпеку у ввіреній йому адміністративно-поліцейській одиниці).
   Підрозділи поліції підтримували правопорядок лише у містах або великих селах, а поза їх межами ці функції виконували так звані інвалідні команди, спеціальні воєнізовані підрозділи. Попервах вони підпорядковувалися цивільній адміністрації, але 1816 року було створено Окремий корпус внутрішньої варти й вони набули статусу військових формувань. На Київському Лівобережжі підрозділ корпусу внутрішньої варти дислокувався на хуторі Млинок, який раніше називався Осокорським і належав Больницькому монастирю.
   1830 року за наказом Миколи І у Києві почалося будівництво фортеці, у зв’язку з чим виникла необхідність перепланування окремих районів міста. За три роки було затверджено новий план забудови міста, який передбачав об’єднання Верхнього міста, Печерська та Подолу в єдине міське утворення й розбудову Києва у південному і в південно-західному напрямках. Про масштаби змін свідчить такий факт: у рамках реалізації плану лише у 1832–1846 рр. у Києві було знесено 533 будинки.
   У цей період значно посилилася роль міста і як важливого осередка, а фактично – центру цивільної влади південно-західної частини імперії, про що засвідчило й переміщення з Могильова до Києва головної штаб-квартири 1-ї армії (1830–1832 рр.), а також створення Київського навчального округу (1832 рік), який включав Київську, Волинську, Подільську, Полтавську та Чернігівську губернії.

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Історія Києва" та "Бібліотека".