До змісту
Уривки з книги про історію Дніпровського району столиці. Частина 12
До уваги читачів - уривки з історико-краєзнавчого видання "Освячений Дніпром", яке вийшло в світ у 2019 році з нагоди 50-річчя заснування Дніпровського району міста Києва. Книга передавалась у всі бібліотеки району.
У другій половині ХVIII століття Російська імперія стрімко завершувала поглинання України: 1764 року цариця Катерина ІІ скасувала посаду гетьмана, 1775 року російська армія зруйнувала Запорозьку Січ. 1781 року російський Сенат ліквідував адміністративно-територіальний полковий устрій в Україні. Натомість було утворено три намісництва, які поділялися на 11 повітів. На всій території Гетьманщини почали діяти норми загальноросійського законодавства. У січні наступного року нечисленні населені пункти Київського Лівобережжя увійшли до складу Київського повіту Київського намісництва.
1783 року лівобережні козацькі полки переведено в статус регулярних частин російської армії, козаки перетворилися на звичайних солдатів. Водночас відбулося остаточне закріпачення українських селян – Катерина ІІ підписала указ, що забороняв їм переселятися з того місця, на якому їх застала остання ревізія. Український народ фактично потрапив у майже вікове рабство до російських та зросійщених панів.
За три роки скінчився «золотий» вік і київських монастирів – 10 квітня 1786 року Катерина ІІ підписала указ про передачу церковного майна у власність держави. Монастирі позбавлялися права на володіння землею та людьми, їм заборонялося приймати у спадок від вірян будь-яке землеволодіння. Натомість їм було обіцяно державне утримання згідно із затвердженими штатами.
Росіяни дозволили київським монастирям залишити для власних потреб по одному озеру та по господарському двору для вирощування худоби, а всю роботу мали виконувати самі ченці й послушники. Зокрема, у володінні Києво-Печерського монастиря залишилося озеро Тельбин площею 33,14 десятин, а у Микільського – Млинне біля с. Бортничі площею 7 десятин, у Больницького монастиря – господарський дім у Троєщині, у Видубицького – сіножаті на островах Дніпра. Решта майна і землеволодінь разом із селянами потрапили в управління Казенної палати.
З органу місцевого самоуправління у загальноєвропейському розумінні, Київський магістрат на довгі віки перетворився на українофобський інструмент реалізації імперської політики Росії, яка безжально і цілеспрямовано змінювала життєустрій України, перетворюючи її на свою колонію.
Російські порядки негативно вплинули на розвиток України загалом і Київського Лівобережжя зокрема. Наприклад, у «Книзі Київського намісництва з переліком усіх поселень в алфавітному порядку» (1787 рік), подано інформацію про чисельність мешканців сіл Київського Лівобережжя наприкінці ХVІІІ століття. Порівнюючи цей документ із даними рум’янцевського опису ми дізнаємося про істотне зменшення чисельності населення. Так, на той час у Микільській Слобідці мешкало 128 осіб (у 1766–1769 рр. – 233), на Троєщині – 134 (263), Осокорках – 209 (352), Вигурівщині – 197 (409) і Позняках – 97 (258).
Загалом 1787 року на теренах Київського Лівобережжя нараховувалося приблизно півтори тисячі постійних мешканців, переважно селян і незначний відсоток козаків. У «Книзі…» міститься інформація про чотири козацькі хутори, розташовані у межах Бориспільської сотні на орендованих у Микільського монастиря землях поблизу села Бортничі: козака Сосницької сотні Чернігівського полку Драника, військового товариша Афендика, колезького асесора Лусти та надвірного радника Сулими.
Слід зазначити, що в Російській імперії існувала практика обліку нежилих населених пунктів доки у них залишалися об’єкти нерухомості. Тому в описі 1781 року є дані про три хутори зі схожою назвою, розташованих на берегах річки Дарниці, в яких не було мешканців. Два з них належали Микільському монастиреві: Дарницький та Середній, він же Дарницький. Ще один Дарницький належав Троїцькому Больницькому. З ліквідацією монастирського землеволодіння вони виявилися непотрібними державі. На карту Київського повіту, датовану 1787 роком, нанесено лише хутір Дарницький, розташований біля озера. Його зберегли як важливий стратегічний пункт, з якого зручно здійснювати контроль та охорону поштового й торговельного тракту.
Зауважимо, що 1787 року Катерина II затвердила перший генеральний план Києва, який передбачав розбудову міста на висотах Печерська і Старого Києва. Однак Лівобережжя Дніпра плани імператриці не зачепили.
Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Історія Києва" та "Бібліотека".