До змісту
Уривки з книги про історію Дніпровського району столиці. Частина 11
До уваги читачів - уривки з історико-краєзнавчого видання "Освячений Дніпром", яке вийшло в світ у 2019 році з нагоди 50-річчя заснування Дніпровського району міста Києва. Книга передавалась у всі бібліотеки району.
Російська влада неухильно посилювала політику обмеження автономії України. У другій половині XVIII століття її було остаточно ліквідовано – указом Катерини ІІ від 10 листопада 1764 року скасовано Гетьманщину, а повноправне управління Україною покладено на Малоросійську колегію на чолі з графом П. Рум’янцевим. Рішучий прихильник російської імперської політики щодо поглинання України П. Рум’янцев здійснив низку радикальних реформ, в тому числі й адміністративно-територіальних, спрямованих на послаблення українства. До таких належить Генеральний опис (1765–1769 рр.), який він наказав провести для встановлення точної чисельності населення, з’ясування реального економічного стану краю для покращення контролю за надходженням податків.
За іронією долі, рум’янцевський опис став найбільш детальним документом про Лівобережну Україну XVIII століття. Він містить цінний матеріал стосовно соціально-економічного життя Гетьманщини, зокрема, статистичні дані з чисельності населення, стану господарства, розподілу землеволодінь, соціально-правові аспекти тощо. На сторінки опису потрапили понад 3500 населених пунктів Лівобережжя, але найбільше інформації стосується земель Київського полку, оскільки російсько-турецька війна 1769–1774 рр. завадила росіянам завершити опис земель інших полків.
Згідно з описом на той час населені пункти на лівому березі Дніпра перебували в адміністративних межах Київського полку: с.Бортничі – Бориспільської сотні; Воскресенська та Кухмістерська Слобідки – Київської, а решта – в складі Гоголівської. До нашого часу в київських архівах збереглися матеріали опису усіх населених пунктів, крім Воскресенської та Кухмістерської Слобідок. Ці документи дозволяють поглянути на економіку монастирських феодальних господарствах на Лівобережжі з точки зору цифр і фактів.
Наприклад, у них міститься інформація, що в межах Гоголівської сотні в кожному селі, крім Осокорків, монастирі утримували господарські двори. У них монастирям належало ріллі на 107 днів оранки (один день оранки – 1734 кв. сажні, один кв. сажень – 4.55 кв.м.), одинадцять угідь для ловлі риби, сіножатей на 86 скирт. Неподалік села Троєщина вони мали два пасовища – на шість і на п’ять днів оранки. Худоба утримувалася лише у Вигурівщині та Позняках і налічувала 24 волів, 14 коней, 10 корів, 16 голів молодняку, 80 овець і 28 свиней. Монастирям також належали шинки у Микільській Слобідці й Вигурівщині та три водяні млини.
За даними перепису в Микільській Слобідці нараховувалося 26 домоволодінь, в яких мешкало 233 особи, відповідно, на Троєщині налічувалося 30 домоволодінь і 263 людини, в Осокорках – 44 і 352, Вигурівщині – 44 і 409, Позняках – 32 і 258. Згідно з описом, неподалік від Микільської Слобідки, на хуторі Дарницькому, у двох хатах проживало чотири особи козацького стану віком від 60 до 80 років: мельник Василь Макаров з дружиною Марією Мартинівною і монастирські послушники – Матвій Левченко та Яків Степанович. Податків вони не платили, не мали ані пашні, ані сіножаті й жодним промислом займатися наміру не мали. Більшість селян Київського Лівобережжя відбувала панщину по два дні на тиждень з хати, або по два дні з двору (за день роботи зараховувався вихід однієї особи). Податок на утримання російської армії у розмірі 1 руб. 32 коп., запроваджений 1764 року, усі монастирі, крім Больницького, сплачували за своїх підданих із власних доходів.
Цікаво, що саме в рум’янцевському описі російська влада вперше приділила увагу і взяла на облік українські освітні заклади. За його даними, в межах Гоголівської сотні дітей навчали грамоти у дев’яти церквах із 16. Слід відзначити, що протягом XVIII століття російські чиновники неухильно продовжували колоніально-репресивну політику Петра І щодо України, складовою якої було насильницьке звуження функцій української мови, зміна мовної орієнтації шкіл, спрямування на зросійщення суспільного життя в Україні, яку в XIX столітті було посилено більш цинічними офіційними документами про заборону української мови.
Попри все українці, які мешкали на землях, підконтрольних Росії, не залишилися осторонь від соціальних процесів, що відбувалися на території підконтрольній Речі Посполитій. Наприклад, історикам достеменно відомо, що протягом ХVІІІ ст. тисячі киян брали участь у гайдамацькому русі, спрямованому, головним чином, проти польсько-шляхетського панування. Вони воювали в загонах знаних гайдамацьких ватажків – Верлана, Бондаренка, Письменного, Тарана, Мочули, Ляха тощо. Більш того, протягом десятиліть на околицях Києва розташовувалися бази повстанців, які притягували до себе усіх невдоволених чужинськими порядками як з лівого, так і з правого берега Дніпра.
Найбільш відомим центром зосередження гайдамаків вважався Поділ – найбідніший район міста, мешканці якого переважно ставилися прихильно до повстанців. Однак, за даними істориків, не менш важливі гайдамацькі осередки функціонували у Дарниці, в заплаві Дніпра, у лісах на Броварському шляху, в Голосієві та на Куренівці. Завдяки симпатіям з боку киян, кожен повстанець міг отримати надійний прихисток у цих таємних криївках, залікувати рани чи відремонтувати зброю. Саме в задніпровських лісах 1713 року з киян було організовано загін, який здійснив кілька нападів на можновладців.
З архівних джерел відомо, що на околицях Києва в різні часи було сформовано декілька великих гайдамацьких загонів, які брали участь у великих повстаннях, зокрема отаманів X. Коняхіна (1742 р.), Є. Кологривого (1745 р.), І. Подоляки (1750p.). Крім того, до нашого часу збереглися автентичні документи про участь киян у подіях великого визвольного повстання — Коліївщині (1768-1769 рр.).
Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Історія Києва" та "Бібліотека".