До змісту
Уривки з книги про історію Дніпровського району столиці. Частина 9
До уваги читачів - уривки з історико-краєзнавчого видання "Освячений Дніпром", яке вийшло в світ у 2019 році з нагоди 50-річчя заснування Дніпровського району міста Києва. Книга передавалась у всі бібліотеки району.
На відміну від інших регіонів України, населення Подніпров’я завжди відрізнялося надзвичайним волелюбством. Тутешні селяни і міщани вважали себе людьми незалежними і самостійними, не сприймали кріпаччини і врядування поляків. Серед козацтва взагалі панувала думка, що 1582 року король Стефан Баторій дарував їм привілеї, котрі зрівнювали їх у правах із шляхтою. Віра у приналежність до вільного люду обумовлювала постійну готовність мешканців Наддніпрянщини боротися за свою свободу.
Не дивно, що за таких настроїв вони активно підтримали повстання Богдана Хмельницького 1648 року, в результаті якого де-факто вибороли незалежність.
У грудні 1648 року, після низки блискучих перемог над військами Речі Посполитої, гетьман Б. Хмельницький тріумфально вступає в Київ та проголошує створення нової козацької держави, яка залишилася в нашій історії під назвою Гетьманщина.
На визволених українських землях скасовувався польський адміністративний устрій і впроваджувався власний – підконтрольну територію було поділено на 16 полків, до складу яких входили сотні, які одночасно були і військовими формуваннями, і адміністративно- територіальними одиницями. Адміністративні центри утворювалися у найбільших містах, містечках, а також великих селах. Військово-адміністративну владу на території полків і сотень здійснювали, відповідно, полковники і сотники. У кожній адміністративній одиниці існували полкові чи сотенні військові канцелярії, суди тощо. Містами, що мали Магдебурзьке право, в тому числі й Києвом, керували магістрати на чолі з війтами, в інших – порядкувала козацька адміністрація. У селах справами відали старости, яких обирала селянська громада, а справами козаків – обрані ними отамани.
Київське Лівобережжя увійшло до складу Гоголівської сотні – спочатку Переяславського, а згодом Київського полку Гетьманщини, з центром у містечку Гоголів (нині село Броварського району Київської області).
Незважаючи на те, що Богдан Хмельницький обрав собі за столицю Чигирин, у Києві відбувалися динамічні процеси відродження культури та націєтворення. Навіть попри низку воєн, які тривали в цей період, помітно активізувалося ділове життя міста. Енергійним духовним та громадським життям жили й київські монастирі, про що свідчать десятки документів, які збереглися з тих часів. Цьому сприяла й значна матеріальна підтримка, яку вони отримували від гетьманської влади.
Символічно, що Богдан Хмельницький послідовно обстоював права і вольності киян та київських монастирів як складових незалежної України.
У багатьох гетьманських універсалах, окрім політичних чи військових питань, йшлося про упорядкування господарської діяльності в країні. Наприклад, в універсалі від 1649 року вирішується питання про «послушенство» селян лівобережного села Вишеньки Київському Флорівському монастирю, тим же роком датований дозвіл Київському Пустинному Микільському монастирю ловити рибу в Дніпрі та заборона козакам робити шкоду в лісах Київського Михайлівського Золотоверхого монастиря.
У документах того часу зберігся цікавий епізод про належність села Вигурівщина, який можна вважати показовим у сенсі розуміння тогочасної логіки державотворення на місцевому рівні. Після визвольної війни 1648–1654 років жителі Києва та навколишніх сіл відмовлялися визнавати феодальні привілеї старих і нових панів, вважаючи себе вільними людьми. Так, козаки і міщани Вигурівщини, поділили і стали безборонно користуватися панською землею. У травні 1654 року гетьман Богдан Хмельницький видав два універсали про передачу Вигурівщини у володіння Михайлівському монастирю та про «послушенство і підданство міщан села ігумену».
Проте мешканці села не хотіли коритися наказу і влітку 1654 року звернулися з чолобитною до московського царя Олексія Михайловича з проханням повернути їм землі, «которые предков наших мещан киевских, шляхта поотымывали и маетности себе поделали, местечки, села поосаживали».
Ані гетьманську, ані монастирську владу нехіть селян не спинила. Щоб змусити їх виконувати рішення Богдана Хмельницького, була утворена спеціальна комісія на чолі з київським полковником Василем Дворецьким. На основі її висновків у липні 1657 року Б. Хмельницький остаточно ухвалив: «ми тоє містечко Вигурівсчизну з...всіма акциденциями, котрих перед войною дедичі панове і їх намісники заживали... передаємо на монастир светого архистратига Михаила Золототоверхого».
Згодом монастир значно розширив цей маєток, скупивши наприкінці XVIІ століття невеликі ділянки посполитих і козаків на південь від села.
У дусі тогочасної європейської демократії Б. Хмельницький також завзято обстоював права міщан та самоврядування міст. Про це свідчать, зокрема, універсали про заборону козакам вимагати від киян данину, а також захоплювати землі й сіножаті київського магістрату.
Попри прагнення Б. Хмельницького створити повноцінну незалежну державу політична і військова обстановка складалися не на користь України. Гетьман був вимушений звернутися за допомогою до російського царя і йому, першому з українських очільників, судилося на практиці дізнатися про особливості ординської політики Московії, яка ґрунтувалася на обмані і маніпуляціях, спрямованих на внесення розбрату між простолюдом та елітою країни.
1654 року, після укладання договору з Москвою у Переяславі, зокрема й щодо спільної боротьби із Польщею, Росія надсилає в Україну тритисячне військо на чолі з князями Ф. Куракіним та В. Волконським.
Проте росіяни не виконують угоди – не поспішають воювати з Річчю Посполитою. Натомість займають Київ і розпочинають будівництво фортеці, попутно влаштувавши перепис киян, а затим і банальне пограбування містян та монастирів. До виконання головного пункту угоди – участі у війні з поляками – московське військо вдалося аж за рік.
Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Історія Києва" та "Бібліотека".