До змісту П'ятниця, 24.04.2020 17:53   

   До уваги читачів - уривки з історико-краєзнавчого видання "Освячений Дніпром", яке вийшло в світ у 2019 році з нагоди 50-річчя заснування Дніпровського району міста Києва. Книга передавалась у всі бібліотеки району.

---

Попередня частина (4)

   З менш відомих документів ми можемо скласти цілком достовірне уявлення про життєустрій тодішніх мешканців Київської Русі, зокрема й про адміністративно-господарський устрій князівства. Наприклад, земельна власність поділялася на так звані «служби» або «дворища» (ділянки землі), кожна з яких складалася з 10 литовських волок (199 десятин). Кожен власник «служби» повинен був виставляти одного воїна до князевого війська. Людей, які володіли землею на таких умовах, називали зем’янами, або «панами». Вони становили новий численний стан землевласників-воїнів, котрі володіли своїми наділами, доки виконували покладені на них військові обов’язки. Утім, вони могли заслужити право передати землю у спадок своїм прямим нащадкам. У цьому випадку «служба» отримувала статус «вислуги» або «вотчини». Таким чином пани-зем’яне стають вищою становою верствою в тодішньому суспільстві.

   Крім зем’ян, обов’язки з виконання військової служби покладалися на бояр, як правило, вихідців із міщан і селян, або колишніх дружинників. Приписані до замків і городів, вони виконували не тільки польову, а й замкову військову службу.

   З документальних описів землеволодінь тих часів ми дізнаємося про нові види поселень, що з’являються в той період, – слободи та селища. Слободами називали поселення, власники яких надавали певні пільги їхнім мешканцям щодо сплати податків, а селищами – поселення, в яких не було постійних мешканців. Наприклад, 1489 року король Казимір передав у користування ченців Микільського монастиря землі вздовж річки Дарниця разом «з озером», які довгі роки стояли пусткою. У липні 1504 року його син Олександр затвердив це право «на віки», а також надав монастирові право на володіння млином на річці Дарниці. Цікаво, що це озеро на той час вказувалося як безіменне, й лише в документах ХVІІ ст. стало позначатися як «Дарницьке».

   З віднайдених істориками документів відомо, що на початку ХV ст. на Лівобережжі мав промислові угіддя монастир св. Софії. Так, у повідомленні про медові дані за 1415 р. зазначається що за Дніпром у нього є «…земля бортная,... и бобровыя гоны, и став».

   Вже в тогочасних документах з’являються перші свідчення про те, що кияни вважають окремі місцевості Лівобережжя частиною міста. Зокрема, у листі короля Олександра Ягеллончика до київського воєводи Дмитра Путятича, датованого груднем 1503 року, йдеться про зобов’язання мешканців лівобережного містечка Милославичі сплачувати податки в міську казну й виконувати повинності нарівні з міщанами.

   1494 року Великий князь литовський Олександр своїм правом надав Києву Магдебурзьке право, що сприяло економічному та культурному розвитку міста, а також зміцнювало його політичні позиції. Цей привілей водночас звільняв киян від підсудності панів, вони отримували право на самоврядування, самостійно обирати суддів і найвищого урядника в місті – війта. Економічна складова привілею – складське право, примушувало купців продавати киянам частину товару, який йшов транзитом через місто, за вигідними цінами.

   У період інтеграційних процесів між Королівством Польським та Литовським князівством, Київ набував втраченої політичної ваги, зростала чисельність його населення, розвивалася інфраструктура, активізувалася його господарча діяльність. Тоді ж розпочалося активне освоєння Київського Задніпров’я, яке облюбували монастирі, котрі з ХV століття, фактично, стали повновладними господарями Лівобережжя. Наприклад, в той час Микільсько-Пустинський монастир отримав у власність землі, де знаходяться сучасні масиви Лівобережний та Русанівка. Спочатку ченці заснували тут невеличке господарство, а у 1506 році докупили у віленського міщанина Митька Григоровича більшу сусідню ділянку «с сеножатями, и с озером, и с криницами, и з их берегом». Згодом тут виникло село Микільська Слобідка, назване за іменем власника.

   Економічну незалежність монастирів цілеспрямовано зміцнили ще перші великі литовські князі Ольгердовичі та Гедиміновичі, вірні прихильники православ’я, відписуючи у їх власність значні землеволодіння. Услід за князями щедрі дари, «успокоения души ради», приносили монастирям і пани. У ХІV столітті значні земельні володіння на Лівобережжі отримують у свою власність Софійський, Печерський, Микільсько-Пустинський, Видубицький, Михайлівський Золотоверхий монастирі. Вони засновують нові поселення – селища, слободи, замкові містечка, назви яких дожили й до наших часів і стали характерними топонімами нинішнього Дніпровського району Києва. Так, на березі озера Радунка (нині – Райдужне), поблизу давнього перевозу, Києво-Подільська церква Воскресіння Христового заснувала Воскресенську Слобідку. 1500 року цей наділ подарував храму «на віки» шляхтич і козацький отаман Євстафій (Остап) Дашкевич. Услід за духівництвом до освоєння Лівобережжя все активніше долучався й світський люд, засновуючи перші постійні поселення – села і хутори.

   З середини XVI ст. темпи заснування нових монастирських маєтків навколо Києва гальмують внутрішні протиріччя між ними і жорстка боротьба претендентів на посаду архімандрита. Майнові протистояння між київськими владиками призводять як до втрат майна, так і до опанування нових земель.
   Найбільш енергійному і успішному печерському архімандриту Мелетію Хребтовичу (див. зображення), який мав зв’язки серед польського панства, вдалося зберегти і примножити монастирський скарб та особливо земельні володіння Києво-Печерського монастиря.
   У часи його адміністрації 1579 року від польського короля Стефана Баторія отримано привілей з підтвердженням усіх маєткових прав монастиря, в тому числі й на володіння, розташовані на Київському Лівобережжі.

   Завдяки низці перемог литовсько-руських військ над татарами, майже півстоліття Київська Русь жила у відносному спокої, аж доки на історичну арену не вийшло зміцніле Кримське ханство. На той час Велике князівство Литовське відчутно ослабло і не могло ефективно захищатися від набігів кримців. Протягом 1482–1500 років останні здійснили низку руйнівних нападів на Київську Русь, доходили й до Львова і Варшави.

   Дієвий спротив новому ворогу зумів організувати князь Костянтин Острозький, який згодом став першим Великим гетьманом литовським. Сучасники стверджують, що він провів шістдесят битв із татарами. Серед найславніших перемог – битва під Ольшаницею на Київщині, в якій захоплено в полон сім тисяч татар і звільнено з їх полону понад сорок тисяч бранців.
   З авторитетом, здобутим на полі бою, князь К. Острозький зумів посилити позиції православ’я, опікувався інтересами церкви, сприяв економічному і культурному розвитку України. Саме за його підтримки відбулися перші кроки в організаційному становленні майбутніх захисників українства – козацтва.
   Князь Острозький дотримувався виразних антимосковських позицій, тож не раз воював проти Москви. Загроза татарських набігів на Київ зберігалася протягом усього ХVІ – і навіть у другій половині ХVІІ століття, що вирішальним чином вплинуло на характер суспільно-політичних і економічних відносин, визначення способу господарювання у місті та його околицях.

   Щоб збільшити чисельність міщан, які несли основний тягар податкового навантаження, пов’язаного з обороною, польський король 1503 року заборонив Київському воєводі чинити перешкоди «людям панським, монастирським та церковним» ставати киянами. Водночас на православні монастирі було покладено повинність із утримання війська. З архівних документів відомо, що 1522 року однією з умов надання Сигізмундом І привілеїв Києво-Печерському монастирю було утримання 10 озброєних вершників: «А коли служба наша и земская бывает, ино они мають посылати на службу нашу с паном воеводою Киевским десять человек, на конех, у зброях».

   Через високі податки і відносно стійку небезпеку нападів кочівників київським землевласникам було важко віднайти охочих осісти і займатися господарством на лівобережних землях, тому і зем’янам, і монастирям доводилося наймати людей, яких називали отаманами. Саме вони вишукували бажаючих осісти на заміських землях, щоб господарювати і сплачувати податки.

   У порівняно сприятливих умовах середини ХVІ століття чисельність населення Києва стрімко збільшується: з 6 тисяч мешканців 1552-го до 12 тисяч 1571 року.

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Історія Києва" та "Бібліотека".