До змісту
Уривки з книги про історію Дніпровського району столиці. Частина 4
До уваги читачів - уривки з історико-краєзнавчого видання "Освячений Дніпром", яке вийшло в світ у 2019 році з нагоди 50-річчя заснування Дніпровського району міста Києва. Книга передавалась у всі бібліотеки району.
Адміністративно-територіальний устрій Київської Русі на території України зберігався протягом майже 500 років. Він не зазнав змін ані під час монголо-татарської навали, ані в перші століття панування Великого князівства Литовського (ВКЛ). Зміни настали у XІV столітті, коли військово-політична могутність Золотої Орди почала поступово занепадати. Скориставшись з ослаблення монголо-татарської влади Велике князівство Литовське розпочало експансію на схід. 1363 року почалося поступове приєднання руських земель: Чернігово-Сіверщини, Поділля, Київщини, Східної Волині. Врешті-решт, Великий князь Литовський Гедимін став титулуватись "королем литовців і руських", а також називав себе "збирачем земель руських".
Після перемоги над монголо-татарами у битві на Синіх Водах (1362 р.) литовський князь Ольгерд приєднав Київщину і Поділля до Великого князівства Литовського. У Густинському літописі під 1362 роком є такий запис: "В сие лето Ольгерд победи трех царьков татарских из ордами их…и оттоли от Подоля изгна власть татарскую. Сей Ольгерд и иныя русския державы во власть свою прият, и Киев под Федором князем взят, и посади в нем Володымера, сына своего".
У більшості випадків місцеві князі та боярство добровільно визнавали владу Литви, зокрема й київський князь Федір. Історики кваліфікують просування ВКЛ в руські землі не як завоювання, а як мирне приєднання. Нещодавно віднайдені тексти українсько-литовських угод доводять, що Київ, Кам’янець-Подільський, Переяслав, Чернігів та інші міста приєднувалися до Князівства Литовського як рівні, на правах конфедерації, і зберігали свою автономію понад 200 років.
Людність Київської Русі також віддавала перевагу Литві перед Ордою і прийняла нову владу фактично без спротиву: литовці теж сповідували православ’я, не нав’язували місцевому населенню своїх звичаїв, не відбулося важливих змін в організації життя суспільства, більш того, руська мова стала офіційною мовою князівства. Нові правителі не перешкоджали місцевому населенню дотримуватися своїх національних традицій, розвивати і примножувати їх. Завдяки такому підходу до освоєння приєднаних територій багато істориків називають Велике князівство Литовське "русько-литовським".
Крім того, фактично під рукою Литви закладалися основи української писемності й культури. Потужна духовна та політична традиція Київської Русі значно перевищувала досвід Литви і як наслідок – справила на неї помітний вплив. Звичаї Київської Русі активно сприймала насамперед литовська еліта та її князі. Вони переходили у православну віру, вживали староруську мову, складали закони на основі "Руської правди", а литовські пани охоче родичалися з руською знаттю.
До середини ХV століття Київ знову перетворюється на один із важливих адміністративних та культурних центрів Русі. За князювання Володимира Ольгердовича було зведено Київський замок – на той час наймогутнішу фортецю Подніпров’я. За Литви на українських землях поступово відживала господарська діяльність, відновлювався вплив Київського князівства, а також розширилася його територія. Київські князі литовського походження, спираючись на руську знать, наполегливо прагнули до утвердження автономії своїх володінь, тому й надалі зберігали традиції руської державності. Вони мали титул «з Божої ласки князів Київських», карбували першу, власне, українську монету, а також вдавалися до самостійних зовнішньополітичних акцій. Утім, цей період історії важко назвати ідеальним – через утиски простолюду раз у раз спалахували повстання, між політичною елітою велися жорстокі міжусобні війни за владу.
Зрештою, литовська верхівка вирішила посилити свій політичний вплив і здійснила адміністративно-територіальну реформу руських володінь. 1470 року відбулася ліквідація Київського удільного князівства – його було перетворено на звичайну провінцію – Київське воєводство, яке поділялося на Київський, Житомирський, Овруцький та інші повіти. Своєю чергою повіти ділилися на волості, які очолювали старости. Загалом з українських земель, які входили до складу Великого князівства Литовського, утворилося дев’ять воєводств. Такий адміністративно-територіальний устрій зберігався аж до часів Хмельниччини
Литовська доба української історії відзначилася енергійним впровадженням у повсякденну практику ділового документообігу – княжі, судові, а також єпископські канцелярії вели жваву переписку, створювали правові акти, різноманітні бюрократичні документи, які добре збереглися до наших часів. Діяльність литовських урядників і православного духовенства Київської Русі того періоду залишила по собі багатий писемний спадок, з якого ми можемо почерпнути чимало цікавої інформації.
Нагадаємо важливу деталь: офіційною урядовою мовою в ті часи була мова руська. Приміром, руською мовою написаний збірник тодішніх правних постанов, так званий "Статут Литовський" 1529 року. У "Статуті" руську мову (а фактично – українську) законодавчо визначено як офіційну мову держави: "А писаръ земъский маєтъ поруску литерами и словы рускими вси листы, выписы и позвы писати, а не иншимъ єзыкомъ и словы". Цією ж мовою було укладено і так званий "Cудебник великого князя Казимира IV" 1468 року, який застосовувався у судовій практиці по всьому Великому князівстві Литовському, навіть у польському Кракові.
Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Історія Києва" та "Бібліотека".