До змісту Неділя, 12.01.2020 21:46   

   До уваги читачів - уривки з історико-краєзнавчого видання "Освячений Дніпром", яке вийшло в світ у 2019 році з нагоди 50-річчя заснування Дніпровського району міста Києва. Книга передавалась у всі бібліотеки району.

---

Попередня частина (1)

   Згідно із загальновідомою легендою, Київ заснував полянський князь Кий із братами Щеком і Хоривом та сестрою Либідь. Літопис «Повість врем’яних літ», складений у XI–XII століттях, та інші давні писемні джерела датують заснування міста другою половиною V – першою половиною VI століть. У XX столітті було встановлено офіційну дату заснування Києва – 482 рік. Літописні дані збігаються й із дослідженнями та висновками сучасних істориків і археологів. Вчені, зокрема, вважають, що саме цей період став відліковим моментом у безперервному півторатисячолітньому розвитку Києва.

   Як відомо, до заснування поселення саме в цьому місці призвело, не в останню чергу, вигідне розташування на перетині важливих торговельних шляхів та зручна переправа через Дніпро. Як відомо, це знайшло відображення в легендах про виникнення міста, в одній з яких мовиться, що його засновник, легендарний Кий, був перевізником. Перші документальні згадки про землі, розташовані на Київському Лівобережжі, з’являються в часи Київської Русі.

   Щодо цієї території тодішні літописці вживають усталене формулювання – «за Дніпром, навпроти Києва», уникаючи вживати словосполучення «на лівому березі». Довший час північні кордони Київського князівства пролягали вздовж вузької смуги лівого берега Дніпра, відтак у часи давньоруської держави ці землі йменувалися ще й Задніпров’ям.

   У IX–XII століттях територія сучасної України поділялася на Київську, Чернігово-Сіверську, Переяславську, Волинську та Галицьку землі, з яких складалася Київська держава. Головною адміністративною одиницею тоді вважалися землі-князівства, які також поділялися на волості – невеликі, чітко неусталені територіально-адміністративні одиниці, центрами яких були міста-«городи» («гради»), а до їх складу входили дрібніші територіальні одиниці – села, верви та погости. Середньовічна Київська Русь вирізнялася досить сильною автономією громад, а також впливовим місцевим самоврядуванням. У найнижчому адміністративному сегменті простолюдом керувала виборна влада, а представники князів, як правило, не порушували загальнодемократичних засад Київської держави. Відмінність між станами полягала фактично лише в економічній сфері.

   Як місто Київ формувався за типовою для середньовіччя схемою й поділявся на укріплений фортифікаційними спорудами князівський Дитинець на Старокиївській горі та торговельно-ремісничий Посад на Подолі. У часи раннього середньовіччя привабливість кожного міста визначалася його придатністю для захисту від збройних нападів ворогів. Не став виключенням і Київ. Саме Замкова гора як оборонна споруда стала тим осередком, тою точкою, від якої місто почало розростатися.

   Натомість лівий берег Дніпра з військової точки зору був непридатним для ефективної оборони. Крім того, люди остерігалися засновувати постійні поселення через небезпеку масштабних повеней, які чи не щороку заливали великі території Задніпров’я.

   У ті часи лівий берег Дніпра навпроти Києва представляв широку низину з піщаними ґрунтами, густо посічену старицями, неве-ликими річкамипритоками, заплавними луками й розкиданими по них, мов намисто, десятками озер, плавнів і боліт. А далі, на узвишші, за 3–7 км від берега, здіймалася невелика височина з густими хвойними та мішаними лісами Поліської лісової смуги. Власне, природні умови й визначили тогочасну функціональність цієї місцевості – господарську, зокрема, бортництво, рибальство та мисливство, а також як місце для відпочинку і розваг тодішньої знаті.

   Поза тим, на Лівобережжі функціонували тимчасові поселення – військові табори, які несли сторожову службу на кордоні князівства (легендарні «богатирські застави»), літні курені бортників, рибалок та мисливців.

   Завдяки вигідному розташуванню на перетині давніх торгівельних шляхів, що з’єднували країни Заходу та Сходу, в IX–XII століттях правобережний Київ швидко розвивався, перетворюючись на потужний політичний і економічний центр країни.

   Однак містяни не поспішали з освоєнням Лівобережжя знову ж таки через його природні особливості. Відтак у перші століття існування міста за Дніпром не було постійних та довготривалих людських поселень, тому й писемних згадок про цю місцевість залишилося обмаль.

   Уперше вони з’являються одночасно із виникненням і розквітом потужних міжнародних торгівельних комунікацій Київської Русі. Зокрема, про Київське Задніпров’я йдеться в контексті розповідей про широковідомий шлях «Із варягів у греки» (виник наприкінці IX – на початку Х ст.), а також про «Залозний» (VIII ст.) та «Соляний» (ХІІ ст.) шляхи.

   Наприклад, у літописі 1167–1168 років повідомляється, що торговий «Залозний шлях», або «Залозник», бере початок біля перевозів на Київському Задніпров’ї. У VIII–XII століттях ця дорога проходила повз Київ уздовж лівого берега Дніпра, вела до південних степів та чорноморських портів і з’єднувала Київську Русь із Тмутороканським князівством, країнами Малої Азії та Сходу.

   Власну назву «Залозник» сучасні вчені трактують як «небезпечний», оскільки для купецьких караванів на цьому шляху існувало багато небезпек з боку степових кочівників. Про це свідчить, зокрема, той факт, що київські князі надавали купцям збройну охорону для захисту від войовничих печенігів і половців.

   Довгий час вважалося, що організована економічна колонізація Задніпров’я розпочалася в часи Великого князівства Литовського. Однак у ХІХ столітті історики знайшли копії судових документів XVI–XVII століть, в яких київські монастирі обстоювали своє право на власність стосовно певних лівобережних маєтків, посилаючись на грамоти великого князя Ярополка Ізяславича від 1080 року. Зокрема, Києво-Печерський монастир посилався на документ, підписаний князем, який засвідчував дозвіл на користування значними земельними наділами та окремими населеними пунктами, в тому числі й поблизу Києва.

   1158 року волю свого батька підтвердила й князівна Анастасія, котра теж видала монахам відповідну грамоту. Задля активізації торгівлі київські володарі опікувалася створенням постійно діючих переправ через Дніпро. Серед найдавніших згадок про подібні споруди є літописний запис від 1097 року, про приїзд до Києва князя теребовльського Василька: «И при де Василко в 4 ноямьбря, и перевезеся на Выдобычь».

   Звісно, зручні переправи через Дніпро відігравали й важливу роль у військовій справі. Готуючись до тривалої боротьби з половецькими племенами, головним ворогом Києва у ХІ-ХІІ ст., князь Володимир Мономах у 1115 році збудував перший стаціонарний міст через Дніпро в районі Видубицького монастиря. В пізніші часи на його місці функціонував Либідський перевоз – головна переправа для мешканців місцевостей, розташованих нижче Києва.

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Історія Києва" та "Бібліотека".