Сайт Л і с к и         Головна    Про сайт    Довідка   Архів новин   Гостьова   Пошук


До змісту 


Дарницький трудівник

Середа, 11.02.2015 09:51   Оригінал статті - на сайті газети "Магістраль", автор - Микола Павлюк

Михайло Божко    Майстер вагоноремонтного цеху Михайло Божко працює на Дарницькому вагоноремонтному заводі майже 50 років. Із підприємством і співробітниками пов’язані найдорожчі його серцю спогади й повороти на життєвому шляху. Зараз навіть важко повірити, що зразковий працівник цього підприємства потрапив сюди випадково…
   У далекому 1965 р. простий хлопчина Михайло Божко, який щойно повернувся з армійської служби, за порадою своїх земляків приїхав шукати роботу до Дарниці. Вже на приміському вокзалі йому кинулося в очі оголошення: «Дарницький вагоноремонтний завод запрошує на роботу…».
   — То був перелік майже з 20 спеціальностей, — пригадує Михайло Власович, — а внизу приписка: «Одинаки забезпечуються гуртожитком». Це було саме те, що треба! Бо житло на підприємствах у ті часи практично не надавали. У відділі кадрів мене зустріли радо, розпитали, ким працював до призову, чим захоплююся і ще багато було поставлено різних запитань. Зупинилися на електрозварюванні, де я вже мав якісь навички: в армії доводилося брати в руки утримувач з електродом. Так почався мій трудовий шлях на заводі.


Дарницький ВРЗ


Повоєнне дитинство

   — Родом я з Баришівського району, де жила вся моя родина, — продовжує розповідь ветеран праці. — Проте свого батька я вже не пам’ятав, бо він не повернувся з війни. Нас було у матері четверо. Запам’яталося важке голодне повоєнне дитинство. У вісім років я вже самостійно пас корів. Ми обробляли свої 60 соток городу та допомагали матері в полі. Треба було прополоти три гектари та викопати цукрові буряки, а потім сіяти-віяти на току зерно, дерти кукурудзу й виконувати ще чимало роботи.
   Вдягнутися також було ні в що. Мати пряла сукно з льону чи з конопель, шила і сорочки, і штани, фарбувала все саморобними фарбами: в тому й ходили. Коли закінчив десять класів школи, до армії працював монтажником, а потім три роки служив у військовій частині у Підмосков’ї.


Дарницький ВРЗ

Дружинник на танцмайданчику

   — ДВРЗ захопив мене своєю величчю, дисципліною і чітким виконанням обов’язків. Іще в армії я став кандидатом у члени партії, тому на підприємстві на мене покладали багато надій у громадській роботі, — згадує М. Божко.
   — Треба було залучатися до агітаційної роботи, допомагати своїм товаришам, які не справлялися з роботою, брати участь у заводській народній дружині. До речі, саме під час чергування дружинником на танцювальному майданчику я познайомився з майбутньою дружиною Людмилою, яка працювала медичною сестрою у нашій заводській лікарні. Ми щасливо прожили вже 40 років.

Танцмайданчик на ДВРЗ
Танцювальний майданчик на ДВРЗ. Фото з книги "ДВРЗ".

Даєш 150 відсотків!

   — За радянських часів, особливо за доби Хрущова та Брежнєва, була практика «брати підвищені зобов’язання» напередодні чергового з’їзду Верховної Ради СРСР, — згадував найнапруженіші свої роки Михайло Божко. — Не відставали й на ДВРЗ, де працівники обов’язково брали «підвищені». Тоді я виконував змінні завдання на 120—150 %. Через це якось директор заводу Олексій Миколайович Зайцев запропонував мені очолити комсомольсько-молодіжну бригаду. Так я і став бригадиром.


Дарницький ВРЗ

   Зварником я пропрацював 14 років, причому весь час на четвертому конвеєрі. Не раз відбувалися реорганізації, з’єднання та роз’єднання цехів, тому я став спочатку майстром цеху, а вже з набуттям досвіду новий директор ДВРЗ Володимир Андрійович Барановський призначив мене начальником дільниці правки вагонів.


Справи сьогодення

   У Михайла Власовича є чимало різних нагород, які він отримав ще за радянської доби. Час спливає дуже швидко: насувається нова епоха в історії України, застосовуються нові технології у виробництві. На зміну людям поважного віку приходить молодь, яка здебільшого хоче отримати все й відразу, та не завжди так виходить. Зараз Михайло Божко — майстер. Працює він на тому ж четвертому конвеєрі, де кожна деталь йому відома, де він знає, кому, що й коли треба підвезти, де надати допомогу.


Після роботи також є чим зайнятись. У двох доньок уже троє внуків

   — Старшому нянька не потрібна, — всміхається Михайло Власович. — Він уже студент енергетичного коледжу, а ось найменша — моя втіха. З роботи заходжу за нею в садочок, ходимо на дошкільну підготовку, у танцювальний гурток при будинку культури. Шкода, що його передали до району, там зараз зовсім інша атмосфера, заводчан сьогодні там нема. А раніше у нашому будинку культури було чимало гуртків, де кожний міг знайти заняття до душі. Так, приміром, саме при Будинку культури я познайомився з пасічниками і так захопився цим, що донині маю півтора десятка вуликів і вільний час присвячую бджолам.

Клуб ДВРЗ
Палац культури ДВРЗ, 1954 рік

   Ось так і живе Михайло Власович: завод, домашні справи, бджоли, зустрічі з товаришами… Проте найцікавіша тема розмови — неодмінно залізниця.


   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегом "Завод".


Вам була корисна ця стаття?

Можете додати свій коментар

Щоб змінити слово на інше (якщо букви важко розпізнати), клацніть на малюнку

Ваше ім'я:         Слово з малюнка:  

Коментар (до 1000 символів):