Середа, 11.02.2015 09:51   Оригінал статті - на сайті газети "Магістраль", автор - Микола Павлюк

   Майстер вагоноремонтного цеху Михайло Божко працює на Дарницькому вагоноремонтному заводі майже 50 років. Із підприємством і співробітниками пов’язані найдорожчі його серцю спогади й повороти на життєвому шляху. Зараз навіть важко повірити, що зразковий працівник цього підприємства потрапив сюди випадково…
   У далекому 1965 р. простий хлопчина Михайло Божко, який щойно повернувся з армійської служби, за порадою своїх земляків приїхав шукати роботу до Дарниці. Вже на приміському вокзалі йому кинулося в очі оголошення: «Дарницький вагоноремонтний завод запрошує на роботу…».
   — То був перелік майже з 20 спеціальностей, — пригадує Михайло Власович, — а внизу приписка: «Одинаки забезпечуються гуртожитком». Це було саме те, що треба! Бо житло на підприємствах у ті часи практично не надавали. У відділі кадрів мене зустріли радо, розпитали, ким працював до призову, чим захоплююся і ще багато було поставлено різних запитань. Зупинилися на електрозварюванні, де я вже мав якісь навички: в армії доводилося брати в руки утримувач з електродом. Так почався мій трудовий шлях на заводі.

   — Родом я з Баришівського району, де жила вся моя родина, — продовжує розповідь ветеран праці. — Проте свого батька я вже не пам’ятав, бо він не повернувся з війни. Нас було у матері четверо. Запам’яталося важке голодне повоєнне дитинство. У вісім років я вже самостійно пас корів. Ми обробляли свої 60 соток городу та допомагали матері в полі. Треба було прополоти три гектари та викопати цукрові буряки, а потім сіяти-віяти на току зерно, дерти кукурудзу й виконувати ще чимало роботи.
   Вдягнутися також було ні в що. Мати пряла сукно з льону чи з конопель, шила і сорочки, і штани, фарбувала все саморобними фарбами: в тому й ходили. Коли закінчив десять класів школи, до армії працював монтажником, а потім три роки служив у військовій частині у Підмосков’ї.

   — ДВРЗ захопив мене своєю величчю, дисципліною і чітким виконанням обов’язків. Іще в армії я став кандидатом у члени партії, тому на підприємстві на мене покладали багато надій у громадській роботі, — згадує М. Божко.
   — Треба було залучатися до агітаційної роботи, допомагати своїм товаришам, які не справлялися з роботою, брати участь у заводській народній дружині. До речі, саме під час чергування дружинником на танцювальному майданчику я познайомився з майбутньою дружиною Людмилою, яка працювала медичною сестрою у нашій заводській лікарні. Ми щасливо прожили вже 40 років.

   — За радянських часів, особливо за доби Хрущова та Брежнєва, була практика «брати підвищені зобов’язання» напередодні чергового з’їзду Верховної Ради СРСР, — згадував найнапруженіші свої роки Михайло Божко. — Не відставали й на ДВРЗ, де працівники обов’язково брали «підвищені». Тоді я виконував змінні завдання на 120—150 %. Через це якось директор заводу Олексій Миколайович Зайцев запропонував мені очолити комсомольсько-молодіжну бригаду. Так я і став бригадиром.

   Зварником я пропрацював 14 років, причому весь час на четвертому конвеєрі. Не раз відбувалися реорганізації, з’єднання та роз’єднання цехів, тому я став спочатку майстром цеху, а вже з набуттям досвіду новий директор ДВРЗ Володимир Андрійович Барановський призначив мене начальником дільниці правки вагонів.

   У Михайла Власовича є чимало різних нагород, які він отримав ще за радянської доби. Час спливає дуже швидко: насувається нова епоха в історії України, застосовуються нові технології у виробництві. На зміну людям поважного віку приходить молодь, яка здебільшого хоче отримати все й відразу, та не завжди так виходить. Зараз Михайло Божко — майстер. Працює він на тому ж четвертому конвеєрі, де кожна деталь йому відома, де він знає, кому, що й коли треба підвезти, де надати допомогу.

   — Старшому нянька не потрібна, — всміхається Михайло Власович. — Він уже студент енергетичного коледжу, а ось найменша — моя втіха. З роботи заходжу за нею в садочок, ходимо на дошкільну підготовку, у танцювальний гурток при будинку культури. Шкода, що його передали до району, там зараз зовсім інша атмосфера, заводчан сьогодні там нема. А раніше у нашому будинку культури було чимало гуртків, де кожний міг знайти заняття до душі. Так, приміром, саме при Будинку культури я познайомився з пасічниками і так захопився цим, що донині маю півтора десятка вуликів і вільний час присвячую бджолам.

   Ось так і живе Михайло Власович: завод, домашні справи, бджоли, зустрічі з товаришами… Проте найцікавіша тема розмови — неодмінно залізниця.

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегом "Завод".