До Болгарії ми з родиною потрапили близько 21-ї години 16 березня 2022 року - маленька місцевість Равда біля моря, що входить до громади Несебър Бургаської області. Перед тим мені видали на кордоні документ, написаний двома мовами – болгарською та англійською – кирилицею та латиницею: «РЕПУБЛИКА БЪЛГАРИЯ – REPUBLIC OF BULGARIA ГЛАВНА ДИРЕКЦИЯ «ГРАНИЧНА ПОЛИЦИЯ».

   Мене доня поселила в орендованій нами невеличкій квартирі, де маленька кухня містилася поруч з диваном, на якому треба було спати. Кухня – це столовий стіл, на ньому електрочайник та маленька електроплита з витяжкою, вмонтованою у кухонну висячу шафу, а ще маленький холодильничок.

   Також біля вікна для обіду столик з двома стільцями. Квартира з балкончиком, де вмістилися круглий столик з двома біленькими стільцями із пластику. На столику вазочка зі штучними фіолетовими фіалками, котрі я одразу винесла до вмивальні. А коли заходите до помешкання, то ніякого коридорчика немає, одразу стоїть невелика шафа для одягу – з лівого боку і з правого – двері санвузла, в якому душова кабіна. Рушники хазяйські, постіль змінюватиметься через 10 днів.

   Середина березня видалася прохолодною, із сильними вітрами, температурою до +2-х градусів. Оскільки ще не починався курортний сезон, то будівля стояла пусткою, ліфт не працював, а стіни були холоднючі. Я дійшла до третього поверху, спираючись на палицю і на руку доні, а на четвертий поверх ноги мої відмовилися йти. Мене майже занесли до квартири.

   - Води, дайте води! – благала я у всіх, хто мене оточував, бо було таке відчуття, що я зараз помру.

   Поки доня з хазяйкою квартири влаштовували мене на дивані, вже був пізній час, а родині онуки треба їхати до їх помешкання, адже малеча потребувала їжі і спання, чекаючи в машині, поки мене доведуть до більш-менш нормального стану. Вони оселилися недалеко від мого помешкання в однокімнатній квартирі з окремою кухнею – це дача знайомої киянки, яка вже давно проживає у Німеччині.

   На початку доня приносила мені їжу, бо я знову захворіла: температура, високий тиск та стенокардія. Згодом мені стало легше, і я сама готувала прості страви. На вулицю тиждень не виходила: дихала повітрям на балконі. Дивилася на політ чайок, які гнізда звивають на дахах. Над моєю квартирою теж вони були, і там вже росли маленькі чаєчки, тому їхні батьки заглядали на балкон в пошуках харчів, але хазяйка категорично заборонила їх годувати. Ще привертали увагу сонячні панелі на дахах будинків. Поки я «гуляла» на балконі, в кімнаті кондиціонер обігрівав оселю, бо постіль була льодяною.

   Тільки стала відчиняти двері, як почула дитячі голоси. Зупинилася, але нікого не побачила. Прислухаюся, і тут один хлопчина вигукує:
- Я росія.
- А я Україна, - на противагу йому промовляє дівчинка.
- А я сирена, - каже третій гравець і починає імітувати тонким голосом звуки повітряної тривоги.
- Стій, досить! Україна перемогла!
– І всі починають кричати «Ура! Ура! Ура!» та просто шпигати один одного і сміятися.
   Мені подумалось: «Такий несподівано приємний початок перебування в цій країні, хай він і закінчиться добре». Далі я їх не слухала і пішла до кімнати.

   Новин про Україну не чули, бо не був підключений Інтернет. Через два дні його підключили. У новинному сайті не було ніякої інформації з 12 березня. «Як там справи? Чи все гаразд?» - бентежила думка. Розуміла, що війна – це не іграшка, що це завжди смерть, але не бажалося її приміряти до рідних, друзів та знайомих. На свій страх і ризик написала до редакції коротенького листа. Через декілька днів прийшла відповідь. Я дуже зраділа! Пошта працює!

   З редакції повідомляли, що вони переїхали, але роботи дуже багато іншої, не вистачає часу на сон, тим паче на новини, але запевнили мене, що скоро все налагодиться. Я подумала, що вони займаються волонтерством, тобто благодійністю – це допомога іншим, які знаходяться у скрутному становищі. Це люди з добрим серцем.

   З 24 лютого 2022 року волонтерство в Україні набуває широкого масштабу. Про це пише на сайті ligazakon Thinkbrave 20.12.2022 у статті: «Попри зруйновані мости й обстріли: волонтерство від перших днів і до сьогодні…». Ще хочу додати невеличку замітку з «Вечірнього Києва», яку записала Інна Бірюкова 07.06.2022: «Український воїн за власні кошти закупив для фронту броньовики всюдиходи…» (скорочено): «Вся моя допомога українській армії – анонімна, щоб ніхто не знав моє прізвище чи бачив обличчя. Я роблю свою справу, те, що маю робити у такі часи. Буду там, де моя допомога потрібна найбільше. Знаю і розумію усі потреби. Після перемоги обов’язково розкрию себе», - повідомив воїн. Найскорішої нам всім ПЕРЕМОГИ !!! І щоб ми побачили Ваше обличчя, шановний Воїну!

   Приїздила в гості хазяйка дачі. Вона вже справжня фрау. Заїхали до мене на 5-ть хвилин, вона оглянула моє приміщення і зауважила:
- Тут одній людині можна жити.
- Влітку так, коли спекотно, - додала я.

   Вручивши мені невеличкий подарунок, «німкеня» з донею поїхали по справах. Я не встигла з нею поговорити про їхню владу. Натомість цей візит надихнув мене на такі слова:
    «Гримить війна гарматами орди –
    Й лежать младії красені в окопі,
    І плаче Україна повесні.
    Європі ж з Шольцем байдуже все те,
    Бо всі не хочуть сварки із рашею».
Забігаючи наперед, скажу, що з часом Європа, в тому числі і Шольц, змінять свою думку про кремль і почнуть допомагати Україні.

   31 березня по телефону доня каже: «Сьогодні будемо тебе перевозити, готуйся!». Коли вийшли до машини, я сфотографувала на паркані табличку: «м–т «КОКАЛУ» п 91 Дом «МИРАЖ». Перед тим зробила фото дворика з басейном. Попрощалася з цим будинком, який прихистив на два нелегкі для мене тижні.

   Перевезли мене в «апартаменти» – це велика кімната, через коридор - санвузол. Маленька сучасна кухня в цій же кімнаті: на одній лінії і плита, і пральна машина, і холодильник – це все у меблевій стінці біло-чорного кольору, де і містилося ліжко для спання. У шафах великі дзеркала. Балкон великий із сушильнею для білизни. Температура повітря вже +24, але вітер скажений до 40-60 метрів, пересуває стільці на балконі. Послала знайомому листа з видом мого нового місця.

   У смартфоні читали добрі новини: Київщину з боями звільняли від окупантів. Слава нашим військовим! На душі стало трохи легше. Та не легко було тим, хто був під окупацією. Знаходили багато катівень, в яких мародери російські по звірячому катували українців. «За все буде розплата: за кожного вбитого і згвалтованого!» - обіцяє влада.

   Невеличка інформація про цей час: «…В Київській області знайшли тіла більше ніж 1300 цивільних жителів після звільнення території від російських окупантів… Щоразу відкриваються нові факти численних звірств росіян.» - пише у статті «Вечірнього Києва» Ольга Скотнікова 18.07.2022. – «У 90% ірпінців пошкоджено житло через російську агресію».

   Перейду до своїх справ. Третього квітня на морі був штиль, і в моїй душі запанував спокій. В цих апартаментах я жила недовго – всього 5 днів!

   Прощавай Несебър! Я вже покращила своє здоров’я і можу ходити самостійно, але ще тримаючись за палицю. Сфотографувала будинок, в якому прожила найкоротший час, не беручи до уваги малі готельчики на одну ніч при переїзді з однієї країни до іншої. Та думки про батьківщину не полишають мене.

   Пропоную фрагмент зі спогадів про перебування в катівні Нової Каховки Юрія Армаша, військового медика з Вінницької області, якого повномасштабне вторгнення росіян в Україну застало в Олешках. 3 квітня 2022 року поблизу села Челбурда його і двох інших військових схопили в полон, коли вони намагалися вирватися з окупації.

   «У Новій Каховці це був наймолодший з ув’язнених, 18 років. Росіяни йому зривали нігті на ногах. Я дуже довго робив йому перев’язки, бо після катувань йому не надавали жодної медичної допомоги. Хлопець приблизно чотири доби просто просидів у камері, поки його пальці не стали гнити. Тільки тоді мене привели до нього.
   Дуже багато людей були з пораненнями голови. Часто мені траплялось специфічне поранення у вигляді дивного круглого отвору. Десь після двадцятого чоловіка з такою раною я все не міг зрозуміти, від чого це, чим можна так бити? Військові потім сказали мені, що це рана від глушника для автомату. Ним полонених били, коли супроводжували їх до відділку поліції. Якщо росіянам щось не подобалося, вони діставали глушник і просто лупили тим місцем, де нарізана різьба, на яку накручують сам ствол автомату. І от тим місцем окупанти з усієї сили били людей по голові. Як правило, це було саме вночі.
   Але в поліції Нової Каховки я заходив у такі кабінети, і бачив там те, від чого мені було страшно. Дуже страшно. Я бачив там ножівки, бензопили, сокири, мачете. Все було в крові. Я розумів, що мене ніколи не викликали надавати допомогу тим, кого цим катували, мабуть, росіяни їх одразу кудись вивозили».

   У полоні Юрій Армаш став свідком жорстокого ставлення окупантів до українців, катування, згвалтування неповнолітньої дівчини і багатьох жінок. У Новій Каховці він дізнався історії десятків і сотень людей і зміг врятувати життя багатьом ув’язненим тим, що тільки було під рукою. Пише у статті Oleksander Bashuk на facebook – сторінці RomanKoval 20 жовтня 2023 року.

   Я зараз знаходжуся в Австрії, і мені боляче усвідомлювати, що багато європейців не знають про істинну натуру росіян у цій війні, яку вони розпочали проти миролюбної України.

Антоніна Просєкова
15 листопада 2023 року
Австрія

Далі буде...

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Пишуть читачі" та "Російсько-українська війна".