До змісту Четвер, 08.04.2021 21:52   Джерело: сайт Телеканал I-UA.tv. Скорочено

   Чотирнадцять років тому репертуар Театру української традиції "Дзеркало" поповнила вистава "У Києві на Подолі", що стала найпопулярнішою виставою театру. Нещодавно її показали в 500-й раз. Про секрет успіху постановки наша розмова з художнім керівником театру, заслуженим діячем мистецтв України Володимиром Петранюком.

   — Історія міста Києва повна різних екзотичних моментів, — розповідає пан Володимир. — Але, як не дивно, починаєш це розуміти, коли живеш не в Києві. До речі, я зрозумів ці речі, коли жив на відстані 1000 кілометрів від столиці.
   Я багато років керував кабаре у Кракові (Польща). Це місто також відоме своїми музеями, замком на Вавелі, екзотичними кнайпами, підземеллями, костелами, церквами і, насамперед, людьми. Бо без людей всі ці декорації були б мертвими.
   Мені несамовито подобався Краків, так "моцно", що було прикро за рідний Київ. Пригадую відвідини Папою Римським Іваном Павло ІІ України. Вразило те, що у Львові він говорив українською мовою. І коли Папа сказав фразу: "Дощ іде, діти ростуть", то я мало не заплакав від відчуття своєї Батьківщини. І ми, артисти які вже прижилися в Кракові і мали певні умови для життя і творчості, значно кращі ніж в Україні, повернулися до Києва і почали все з нуля.
   У Києві я заходив до знайомих, друзів. Якось художній керівник Київського академічного театру "Колесо", народна артистка України Ірина Кліщевська мені сказала: "Володя, ти ж працював у Кракові в єврейському кварталі, робив єврейське кабаре. Зроби мені хорошу єврейську виставу пов’язану з Києвом". Трохи дивна історія, я мав ставити виставу про Київ, в якому не жив 15 років.
   Почав шукати матеріал, звертався до артиста і давнього колеги Валерія Чигляєва, до метра Давида Черкаського — автора культових мультиків "Капітана Врунгеля" та "Острова скарбів", до славного Богдана Сільвестровича Ступки, який, світла йому пам’ять, колись переконав мене повернутися з Польщі додому. Всі підтримували мою ідею, але ніхто не міг мені підказати якогось конкретного сюжету. Потім мені Валера Чигляєв (дяка йому велика) сказав: "Ти, Володя, напиши сам, так буде найкраще". Я так і зробив. Поставив виставу у театрі "Колесо" на Андріївському узвозі.

   — Перечитав безліч водевілів. Врешті зупинився на Янчуку. Розклав його п’єсу на пазли. Непотрібні пазли викинув, додав тих, яких бракувало. Переніс події у післявоєнний Київ. Звів все до перепитій, між українською та єврейською родинами, які живуть на одному подвір’ї.
   Відкрию секрет. На цьому подвір’ї на Воздвиженці у Києві я фактично народився, сюди мене принесли з пологового будинку. І всі анекдоти з майбутньої вистави я чув з дитинства.
   Це подвір’я знаходилося біля Житнього ринку. Там був справжній Вавилон — румуни, молдавани, німці, болгари. І все співало, танцювало, кричало, сварилося. Бачив екзотичних китайців (зараз у Києві таких немає), які носили косички, вони продавали дитячі іграшки. Це було чудово.
   Мабуть мною добре опікувалися батьки, бо все це лишило в мене лише добрі спогади. Я написав п’єсу. А потім сталося диво. Ця п’єса мала величезний успіх у театрі "Колесо". Мене взяли ревнощі. Поставив виставу і в своєму театрі "Дзеркало", зі своїми акторами.
   Дуже вдячний Ірині Кліщевській, яка дала поштовх, коли я ще не мав свого театру. Час від часу граю у виставі цього театру. Інколи мої актори замінюють когось з театрі "Колесо". А в театрі "Дзеркало" ця вистава найпопулярніша і граємо її найбільше. Щойно надходять до кас квитки на цю виставу, а вже за кілька днів їх розкуповують.
   Попри всі труднощі ми вже зіграли виставу 500 разів. Думаю, що буде ще 500.
   Я націоналіст, критично ставлюся до певних процесів і явищ. Але я автор цієї вистави, в якій сварки між двома родинами — єврейською та українською, закінчуються весіллям. Хочу, щоб так було і в нас в Україні.
   На нашу виставу приїжджали ортодоксальні євреї з Ізраїлю, які раніше мешкали в Україні. Приходили і мої побратими з Конгресу українських націоналістів. І жоден з того чи іншого боку не сказав мені прикрого слова. І це велике досягнення, великий крок до поєднання людей.
   Я вже говорив — це диво, що вистава вдалася. Така буває рідко. Наче впав золотий метеорит на грядку в твоєму саду. Я бачу як ця вистава робить незнайомих людей близькими одне до одного.
   На виставу приходять різні люди. Коли закінчується вистава — всі встають. Я дивлюся — всі однакові. І так має бути. Всі мають бути однаковими у радості життя, у своїй толерантності один до одного, у відчутті ліктя людини, яка поруч.

   — Робимо, як ми вже з вами згадували, моно-виставу про Лесю Українку. Це дуже складна тема, якщо підійти до неї серйозно. Вистава називатиметься "Лесина пісня Україні". Тут будуть фрагменти "Лісової пісні", сторінки Лесиних щоденників. Хочемо випустити виставу вже в цьому сезоні, якщо не завадять карантинні обмеження. Репетиції можливо будуть онлайн. Вже маємо у цьому питання певний досвід. Поставили таким карантинним чином виставу "Котигорошко і калинова дудка".
   Наступна вистава, яка буде ставитися, дуже цікава. Це буде нова версія моєї п’єси "Мій бідний фюрер", яку я написав 30 років тому. Це фарс про останній день життя Адольфа Гітлера і Єви Браун. Це історія про тоталітарного лідера і про те, чим закінчується безмежна влада. І про те, що керує насправді тоталітарним лідером.
   Називатиметься вистава "Чуб дарма, голови нема". Цю п’єсу я написав наново, користуючись своїми далекими алегоріями. Вона мене смішить, думаю, що смішитиме і людей. Сподіваюсь, що вони зроблять певні висновки для себе, а можливо і певні кроки в житті, від яких залежатиме доля нашої держави.

   — Шукаю п’єсу. Не виключено, що якщо не знайду, то напишу сам. Це не проста тема, осягнути його філософські думки надзвичайно складно. Там є речі, якими потрібно жити. Наприклад: "Все, що тобі потрібне, воно є легке, а трудне — тобі не потрібне". Звучить дивно, нас не такому вчили у радянській школі.
   Думаю, що покласти свою голову за Батьківщину легко, бо ти відчуваєш у цей момент своє призначення, що так має бути. А якщо тобі трудно це зробити, значить ти не туди пішов.
   Саме про це вистава "У Києві на Подолі", яка через маску сміху проєктує езоповою мовою дуже серйозний месидж, що Україна — наш спільний дім, у якому кожному вистачить місця. Ми житимемо між собою в злагоді, якщо того, хто поруч, сприйматимемо, як свого.

   Прим. ред. "Ліски": пропонуємо ознайомитись з нашою рецензією на виставу "У Києві, на Подолі" Театру української традиції "Дзеркало" (Центр культури та мистецтв Дніпровського району міста Києва, 13 листопада 2014 року).

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегом "Клуб".