До змісту П'ятниця, 22.05.2020 10:16   Джерело: сайт Укрінформ. Фото з сайту "Українська правда"

   Сьогодні пам'ятний день - 22 травня 1861 року відбулось перепоховання Тараса Григоровича Шевченка на Чернечій горі поблизу Канева.

   Помер 47-річний український поет у Санкт-Петербурзі, там його (на Смоленському кладовищі) спочатку і поховали. Але і друзі Тараса Григоровича, і численні шанувальники його творчості знали про палке бажання поета бути похованим згідно з його «Заповітом», написаним ще в 1845 році, на рідній землі – «Як умру, то поховайте мене на могилі серед степу широкого на Вкраїні милій...».

   Після того, як п’ятдесят вісім днів прах Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, за клопотанням Михайла Лазаревського, після отримання ним дозволу в квітні того ж року, було перевезено в Україну й перепоховано на Чернечій горі біля Канева. Труну спочатку привезли до Києва, де з небіжчиком могли попрощатися усі охочі (особливо багато було тоді молоді). З Києва 8 (20 травня) 1861 року останки Кобзаря на пароплаві «Кременчук» перевезли до Канева. Дві доби домовина перебувала в Успенському соборі, а 10 (22 травня), після відслуженої в церкві панахиди, прах віднесли на Чернечу гору.

   Церемонія перепоховання великого Кобзаря перетворилася на справжнє, хоч і сумне, свято. Після церковної панахиди протоієрей виступив із прощальним словом, назвавши спочилого не тільки братом во Христі, але й справжнім і щирим батьком всього українського люду, а також першим, хто заступився за рідне слово українського народу. Потім труну винесли з церкви, поставили на козацький віз, накрили червоною китайкою, а замість волів впрягся люд. «І повезли, як слід, діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому», - згадує сучасник. Везли хлопці і чоловіки, а потім навіть і дівчата – декілька верст. Дорогу, якою рухалася траурна процесія, устелили зеленим віттям, і вона була схожа на зелений килим. Попереду несли Кобзарів портрет, аби весь стрічний люд бачив того, про кого лише чув.

   Над домовиною Шевченка на місці поховання змурували цегляне склепіння, насипали два яруси землі й обклали камінням так, щоб надати могилі вигляду степової могили. Згодом на могилі встановили дубовий хрест. Такою могила була до 80-х років ХІХ століття. На народні пожертви 1884 року на могилі Шевченка встановлено чавунний хрест, впорядковано земляний насип, могилу обкладено дерном, недалеко збудовано хату для доглядача. У 1889 році влаштовано перший музей Шевченка. У 1925 році на місці поховання Тараса Григоровича було утворено Канівський державний музей-заповідник «Могила Т.Г. Шевченка», а величний бронзовий монумент поетові споруджено у 1939 році. Народ здавна називає Чернечу гору Тарасовою.

---

   Пропонуємо послухати пісню "Шевченкові рядки" у виконанні Алли Попової та Анатолія Матвійчука. Музика і слова Анатолія Матвійчука.

   До цього пам'ятного дня читачка сайту "Ліски" Антоніна Просєкова (літературний псевдонім Інна Росєва) надіслала уривок зі статті "Шевченко і ми", яка входить до книжки Віктора Баранова "Тут і сьогодні" (стор.237-238). Книга видана у 2013 році, "Видавничий Дім Дмитра Бураго", Київ.

   "... Та ось біда: ми, українці, в переважній більшості своїй так і не навчилися прозирати у Шевченкові заповіти глибше, ніж на рівні доречного й недоречного його цитування. Ми поробили з огненних рядків його віршів та поем зручні на будь-який випадок медальки й, прикриваючи ними власну нехіть бодай зробити спробу осмислити всю його суть і сутність, його месіанську місію для України, демонструємо показушне наше поклоніння Генієві і Пророкові. В той час як він потребує не поклоніння, а осягнення - такого прочитання, прочитування, перечитування, передумування, котре стало б рушійною силою для кожного з нас, духовним покликом на щодень і щомить. І якби таке сталося - світ не впізнав би України й нас, українців у ній. Ми були б воістину народом, нацією, державою..."

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегом "Iсторія".