До змісту Понеділок, 11.05.2026 12:13   Джерело: BIRDinFLIGHT. Автор: Семен Широчин. Скорочено

   "Німецькі" квартали — скупчення дво- та триповерхових "німецьких" будинків, зведених у післявоєнні роки з використанням праці військовополонених. Існують згадки про такі будинки в Аварійному селищі, кварталах Дарниці, забудові Нивок, Сирці, Солом’янках, селищі ЦПФ на Чоколівці, забудові Новокаравайових дач. Проте перевірити, які саме споруди були зведені військовополоненими, неможливо: подібних офіційних списків просто не існувало. Тому конкретні "німецькі" квартали — лише місцева легенда, перекази спогадів.

   Часом у фантазії киян уся забудова 1940-х та 1950-х ототожнюється з німцями. Але хоча військовополонених справді задіювали у відновлювальних роботах, тривало це недовго. Уже 1946-го їх почали активно відправляти додому, а після того як у 1949 році СРСР підписав Женевську конвенцію, згідно з якою військовополоненим потрібно було платити за їхню працю, додому відіслали решту. Відтак якщо одразу після війни у СРСР було майже півтора мільйона німецьких військовополонених, то до 1950 року залишилося лише кілька тисяч засуджених, підслідних і хворих.

   У Києві полонених спочатку було небагато — близько 7 тисяч. Більшість розбирали руїни Хрещатика, решта були задіяні на будівництві малоповерхового житла. Саме ця праця полонених у суспільній свідомості перетворилася на міф про "німецькі проєкти". І ось уже краєзнавці розповідають, що "полонені зводили будинки, згадуючи архітектуру рідних міст" та що "німців допускали до креслень". Дехто йде далі: нібито на кварталах "залишився відбиток містобудівних норм, прийнятих на той момент у Німеччині", чи то й зовсім "вільнонаймані німецькі будівельники та архітектори разом із полоненими німцями надали цим спорудам характерного європейського колориту".

   Насправді, коли НКВС шукав серед полонених висококваліфікованих фахівців, на весь СРСР знайшлося лише 257 професійних архітекторів і будівельників. Такі цінні кадри відправляли на спецоб’єкти, а не на типове житлове будівництво, яке без них спокійно обходилося. Малоповерхову забудову кінця 1940-х вели навіть без спеціальної техніки на кшталт підйомних кранів. Полонені найчастіше виконували підсобні роботи, максимум — були мулярами та штукатурами. Тому картина, де некваліфіковані полонені дають поради радянським архітекторам і вчать їх будувати за німецькими нормами, є абсурдною.

   Легенда підкріплюється уявленням про горезвісну німецьку якість, але тільки приховує незнання імен радянських архітекторів, які створили ці проєкти: Масліха і Яфи на Сирці та ДВРЗ, Слотинцевої на вулиці Щусєва, Криппи на вулиці Донецькій та Вітряних горах, Селівановського і Тургенєва в Аварійному й Авіаційному селищах, Меєрсона, Катка, Киселевича, Наумова, Копоровського.

   У серії головного архітектора Києва Анатолія Володимировича Добровольського є елементи українського бароко. Її можна побачити на ДВРЗ, Сирці та Звіринці.

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Історія Києва" та "Будівлі ДВРЗ".