До змісту Неділя, 15.06.2025 19:30   

   Пам’ятаю його лишень з доброго боку. Коли була маленька, він приходив після роботи і пригощав цукерками-льодяниками, які були в бляшаній круглій коробці. Від радощів я залазила йому на шию, на що мамця сварилася: "Доню, ти вже не така маленька, залиш татуся, йому треба відпочити після роботи". Та батько тільки голубив мене і не звертав уваги на матусині зауваження. А після роботи ще приносив цукерки – маленькі рожеві подушечки, всередині начинені яблучним повидлом.

   Пізніше батько був моїм вчителем. Приносив газету "Правда", розгортав її, показував на великі літери і казав, як вони звуться. Я їх записувала та проговорювала. Паралельно вивчали з ним арифметику. Так він готував мене до першого класу середньої школи. І до неї ми пішли вдвох, щоб мене зарахували до навчальної спільноти. Вже школяркою сама приходила додому, а шнурівки на "румунках" не могла розв’язати, тоді татко приходив на допомогу і розмотував закручені поволоки.

   Пам’ятаю, коли вчилася вже в 4-му класі, татусь зробив дерев’яну указку для вчителів. З радістю несла її до вчительської кімнати. Педагоги схвально відгукнулися про його витвір і замовили ще. Я раділа, що в мене такий татусь.

   Для гри на вулиці татусь робив дерев’яні круглі палички. Їх складали у фігури, а потім збивали довгою палицею. Хто збивав за один раз усю фігуру, той набирав більше очок. Ця гра називалася "бити у городки". Збиралися дві команди, і на асфальтовій доріжці біля нашого будинку грали. Діти були з нашого двору - з трьох будинків, що стояли у вигляді літери "П" (будинки №№101, 101А та 101Б по вулиці Алматинській - прим. ред. "Ліски"), з четвертого боку був парк. Принагідно зауважу, що грали в різні ігри: лапту, волейбол та ще в театр.

   Батько майстрував не тільки малі вироби, а й великі: шафи для одягу, столи кухонні, комоди, тумбочки, табуретки та етажерки. Робив це для родини та на продаж, бо зарплатні не вистачало на проживання. Обрізки дерев’яні купував по дешевій ціні на заводі. Займався цим після роботи. Я часто приходила до його майстерні, яку він влаштував у підвалі. Дивилася, як він вправно все робив на станку і кваліфіковано володів багатьма інструментами.

   Крім столярної роботи, батько ще займався ремонтом взуття. Спонукала до цього його інвалідність, бо ж втратив на одній нозі ступню. Це сталося вже у 1943 році, коли почалося звільнення Київської області та Києва.

   Трохи про біографію Татка. Він народився у 1901 році на Південному Уралі, у Російській імперії. Казав, що батьки його померли, коли він був дуже малим. Родичі взяли його на виховання, і, коли підріс, віддали до навчання у 4-річну церковно-приходську школу. Згодом став працювати бухгалтером на гірському руднику, на якому добували золото. Переїздив з одного рудника до іншого. У якийсь період служив (де саме - невідомо, документів не маю).
   Після 40 років жив, вже з родиною, на 76-му Роз’їзді (так називалась станція у Сибіру). Біля цієї станції розміщувався військовий гарнізон, в якому батько займався інтендантськими питаннями.
   В 1942-му його призвали на війну і він очолив військовий пожежний потяг (у якому званні - невідомо). Цей потяг і доїхав до Дарниці після гасіння пожарищ та збирання поранених та померлих.
   На одній з пожеж, після бомбардування фугасними й запалювальними бомбами, при гасінні палаюча балка впала батьку на ногу. Він на це не звернув уваги, а через деякий час частину ноги довелося ампутувати, бо було вже загноєння. Після операції його звільнили зі служби і влада дозволила приїхати до нього рідним – дружині та дітям.
   Для покаліченої ноги в магазинах ніякого взуття не було. Тому він сам шив для себе один чобіт. Коли вдома переодягався, мені було страшно дивитися на його скалічену ногу – вона була червона, і, звісно ж, дуже боліла, але татко не стогнав і не жалівся.
   Після війни татусь працював вартовим на прохідній паровозного депо, яке згодом перейменоване на вагонне депо, що у Дніпровському районі Києва.
   Татуся я ніколи не бачила розлюченим, або не в гарному настрої. Іноді бачила, як він робив для себе цигарку. На шматок якогось старого папірця він сипав листовий тютюн, згортав у формі цигарки, тоді прикурював і виходив на вулицю палити. У кімнаті він ніколи не палив. І моїх старших братів ніколи не привчав до цигарок. І дорослими я їх не бачила з цигарками.

   Із мамою у них були лагідні стосунки, ніхто з них ніколи не підвищував голос при розмові. Таким він мені запам’ятався за недовге з ним спілкування, бо помер, коли я вчилася у шостому класі. Помер на робочому місці. Після батькової смерті мама показала мені його подарунок. Це були сережки у вигляді півмісяця, золоті, з викарбуваним малюнком.

   Вона розповіла:
- Батько їх подарував, коли ти народилася.
- То одягай їх і носи! – З радістю наказала. – Знімай ті, що зараз у вухах. Вони теж гарні, але подарунок кращий.

   Матуся зняла старі - теж золоті, у вигляді дутих коліщат, та одягла батьків подарунок, який мені дуже подобався. Мати носила їх, доки не відійшла у Засвіти. Після її відходу за Небокрай я не знайшла цих сережок. Дуже шкодувала про це, бо вони були для мене як пам’ять про батька, про його кохання до матусі, про їхні шляхетні стосунки, про його добру душу та про любов до родини. Адже удвох з мамою вони виростили семеро дітей.

   Батько помер 28 травня 1959 року у віці 58 років. Хай на Небесах йому буде затишно з матусею. Нижнє фото – батько вдома, 1957 рік, Київ, ДВРЗ.

Антоніна Просєкова
25.05.2025
Браз, Австрія

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегом "Пишуть читачі".

0

9

Вам була корисна ця стаття?