До змісту
Нєформат, або "дєвочкі на культурку"
Рано чи пізно про це доведеться говорити. І писати. І хоч як не хочеться над неохололим тілом видатної людини, але пора. Смерть Світлани Олешко вивела на яв один із наших найтяжчих задавнених гнійників - смерть української культурної журналістики як окремого явища (в 1990-ті вона ще була, і прекрасно була розвивалась!). Нагадаю (багато разів писала й говорила), що її було знищено в 2000-ні, коли по Україні масованим наступом пішла з півночі "путінізація ЗМІ" (термін болгарського філософа А.Гранчарова) - тотальна русифікація+обидління контенту.
"Украинским журналистом" (від заїжджих шустерів-нагієвих-кісєльових до аборигенних сєрьож-лєщєнків) став зватись той, хто орієнтується в інтригах і хитросплетіннях УКРАЇНСЬКОГО ПОЛІТИКУМУ. Знати хоч що-небудь іще про Україну - про те, які в ній друкуються книжки, які працюють актори й музиканти (крім тих, котрі працюють ТАКОЖ і на Росію), і взагалі, чим вона "не Росія", - знов, як і за СРСР, для "образованного чєловєка" стало необов'язково - і для журналіста в тому числі.
З'явився феномен "дєвочкі на культурку" (с) - на клеєння "культурних новин" в редакціях брали молоденьких випускниць, і ті працьовито переліплювали з рос.ЗМІ новини про черговий шлюб Наді Мейхер (не питайте, чому я це пам'ятаю!). Про щось складніше - напр., про гастролі московських театрів і фільм Хржановського - писали вже "спєцназначєнци", різного штибу юри-володарскіє, які називались "украинскими критиками".
Весь цей період інформаційної підготовки нашої анексії ще чекає своїх істориків, - у сухому підсумку, за 10 років (від т.зв. "реформи ЗМІ" починаючи) наше медійне поле було зачищене від української культури майже повністю, і коли ще недавно славні лауреати "Червоної Рути" (напр.) пробували достукатися на ТБ чи фмку з новою піснею, їм, солодко всміхаючись, відповідали: "Неформат!" - а коли в 2011 р. я видала наше з Шевельовим "Вибране листування на тлі доби", то в укрЗМІ на цю книжку вже з'явилась ОДНА рецензія: котрась із "дєвочєк на культурку" написала, що Забужко, мовляв, геть дійшла до ручки - видала своє листування з якимсь діаспорним старичком, "а разве можно публиковать частную переписку?" (я не жартую!). Таким установивсь рівень "культурки", "положеної" аборигенам.
(М.ін., це і про сьогоднішні істерики "вати", серед котрої може бути не тільки рос.агентура, а й щиро-нетямущі маші-єфросиніни: коли вони тепер в шоці витріщаються на "засільє", в їхніх очах, укр. книжок по книгарнях, музики в ефірах, вистав по театрах і т.д., вони справді не розуміють, звідки ці "гєографічєскіє новості": інформаційно вони всі попередні 30 рр. НЕ ЖИЛИ В УКРАЇНІ, і в глибині душі сподіваються, що це мода, яка "пройде", - і їм не доведеться тут "коренізуватись"; ну, але це вже інша тема...)
А тепер погугліть "померла Світлана Олешко". І відчуйте, бодай частинку, того пекучого сорому, який переживають нині всі, свідомі того, ким вона була в українській культурі.
Бо коли вмирає один із провідних у країні реформаторів театру, а ЗМІ навперебій висипають гирилицю заголовків "Померла перша дружина Жадана" (sic! - а під тим, на відчіпного, кілька криво склеєних рендомних фактів біографії), - це, розуміється, бидложурналістика. Але це, хай Бог простить, і бидлокраїна: така, якою нас 20 років були високотехнологічно робили. От воно й починає даватися взнаки. І даватиметься далі.
Авжеж, за цей час виросло покоління, яке поняття не має, що в Харкові 30 (ТРИДЦЯТЬ, прописом!) років був уперто працював істинно революційний театр (в дусі, коли не букві Курбаса, недарма ж саме про нього була остання Світланина вистава!), - покоління, яке взагалі про українську культуру має дуже бліде поняття (і тому, коли йому вже нині той самий "цех юри-володарського" вкидає, буцімто Курбас "все життя намагався звільнитись від впливу Станіславського", воно не рже від хуцпи, а слухняненько цю хуцпу перепощує: інформвійна триває!), - не їхня вина, що їм того в свій час не розказали й не показали: чим горщик накипів, тим і смердітиме, - але ж, кУрча, редактори всіх тих видань - куди дивилися? Чи вони теж, і досі, - ті "укрАінскіє журналісти", яким досить для закриття теми "культурки" згадати Жадана й Міська Барбару - і не паритись, чим там іще, крім шлюбів з обома, займалась небіжчиця?..
Відеозапис харківської "ювілейної" передачі 2019-го р. - до 25-ліття "Арабесок": розповідь про 5 топ-проектів театру за 25 років, з коментарями самої Світлани, - з усього, що я знайшла, це найліпше і найповніше дає уявлення про те, чим були "Арабески" в історії нового українського театру ("пішла епоха", - написав хтось у Світлани на сторінці).
Саме таку роботу мали б зробити українські журналісти - і представити її публіці, замість жовтих заголовків, що нічим не різняться від "новин" 2000-х про Надю Мейхер. І саме такої роботи суспільство має право од них вимагати - особливо під час війни.
І нікуди нам од цього не дітися.
Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегом "Відео".