І ось із цим "подарунком" я прийшла додому. Пару днів папужка прожив у кошику, ймення йому дали Чіка і придбали клітку велику, у якій він тільки приймав їжу та спав, бо цілий день літав по квартирі. Насипаючи корм, гукала: "Чіка, їсти кашу!", і він прилітав, заходив до свого будиночку, клював зернятка, потім знову вилітав на свободу. З настанням ночі гукала: "Чіка, а спати!". Він прилітав, сідав на жердинку, і я клітку накривала темною тканиною. Так до ранку пташка спокійно спала. Поволі Чіка звикав до оселі і вивчав, де і що знаходиться. І вже знав, де кухня. Коли готувала сніданок чи обід, він собі літав з кімнати до кімнати. А коли вже ставила тарілки з їжею на стіл, він прямісінько летів до кухні і сідав біля тарелі, обережно витягуючи дзьобом їжу.

   А ще Чіка вже добре знав, де ванна. Тільки-но відчинялися туди двері, пташка щосили неслася і сідала біля крану, підставляючи спочатку голову, а потім крильця і тулуб під воду. Після "душу" він ставав маленьким та жалюгідним, і було смішно на нього дивитися. Потім він сушив себе, розмахуючи крилами та струшуючи вологу. Після процедури летів до клітки і там досихав.

   Пташка вже добре знала обійстя, і я не турбувалася, коли йшла на роботу і відкривала йому дверцята у клітці. Та одного вечора приходжу додому і гукаю: "Чіка!", а у відповідь мовчання. Почала шукати по всій квартирі і гукати його - знову мовчання. Тоді запитала :"Чіка, ти де?" і у відповідь озвався тихий скрипучий голосок, зовсім не схожий на пташину пісню.

   Пішла на цей звук, він долинав з кухні. Все оглянувши, але не знайшовши пташечку, запитую з хвилюванням:"Де ж ти, Чіко?", і тут бачу за віконним склом розгублене створіння - він лежав ледь живий, мабуть, тут знаходився вже давно. Ослаблене тільце віднесла до годівниці. Він спочатку попив, потім поїв. А наївшись, знову став літати. Кватирку я відтоді стала зачиняти.

   Минула пригода сталася взимку, а друга пригода Чіки була влітку. У спекотну погоду відчиняли двері на лоджію, прикриваючи вхід прозорою легкою вуаллю. Та якось пташка пройшла повз неї і опинилися на відкритому просторі. Я випадково це побачила - Чіка спокійно скакав по перилах балкону, що був на сьомому поверсі будинку. Мене охопив жах - як його повернути в кімнату?! Тихенько вийшовши до нього, я показала на плече і промовила: "Чіка, до мене!". Він побачив мене, підняв крила і... сів на моє плече! Дуже обережно я протиснулася до кімнати з пташкою на плечі.

   - Ух! - Видихнула я задоволено. Як мені це вдалося, я й досі не розумію. Потім Чіка завжди сідав на моє плече, коли його шукала. Через деякий час папужка став казати своє ім'я. І коли закінчувалася їжа в годівниці, прилітав на моє плече і у вухо вимагав : "Чіка, каша!". Я з повинністю виконувала його наказ.

   Такі були пригоди маленької пташечки у далекі 1975 - 1980 роки.

Згадала і записала
Антоніна Просєкова
3 лютого 2023 року
Ненцінг, Австрія

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегом "Пишуть читачі".