До змісту Понеділок, 07.11.2022 20:01   

   22 лютого 2022 року 338 депутатів Думи проголосували за незаконне визнання незалежності українських Донецької та Луганської областей. Хтось із наших високопосадовців зауважив: «Це буде війна». Мене цей прогноз не стільки здивував, скільки обурив та образив водночас. А 23 лютого, ввечері в новинах на радіо «Культура» почула, що керівник нашої країни зібрав топових бізнесменів. Вони повідомили, що хочуть розбудовувати державу і не збираються її покидати.

   І ось 24 лютого о 4-й ранку мене розбудив гул літаків-винищувачів, а невдовзі пролунали вибухи в районі Броварського проспекту. (Чому я знаю, що це був звук винищувачів, бо в молоді роки жили родиною біля військового аеродрому, де злітали у небо МІГ-21, тому я цей звук добре знаю). До 7-ої ранку чула три вибухи. Із хвилюванням відкрила Інтернет і прочитала на сайті новин: «О 5-й ранку 24 лютого президент Росії Володимир Путін оголосив , що ухвалив рішення про початок проведення спецоперації на Донбасі…» - джерело: сайт Радіо Свобода.

   Наше Суспільне радіо повідомило, що цього ж дня Чорнобильська атомна станція захоплена військовими РФ і тепер підпорядковується Москві. Персонал станції взяли у заручники. Тимчасовий очільник ЧАЕС Валерій Сейда розповів: «На період воєнного стану на АЕС вводиться режим вимушеного простою». Ця новина була жахливіше від першої – не вкладалося в голові все це безглуздя – Як? Чому? Скільки це буде тривати? Де наша армія? Де влада? де? де? де???

   О 9-й телефонує доня і підтверджує всю нісенітницю нашої реальності: «Почалася війна – Росія напала на мирну Україну. Ввечері ми їдемо до Боярки, збирай необхідні речі».
- На який час ми туди їдемо?
- Не знаю. Можливо на три дні, можливо на тиждень. Звучить сигнал повітряної тривоги. Ховайся у ванній! – наказала доня.

   Я із внутрішнім спротивом пішла до ванної, де не чутно зовнішніх звуків і роздумую: «Після лікарні, в якій пролежала на COVID-19 під кисневою маскою з 26.10.21 до 16.11.21 я ще не виходила на вулицю, бо почувалася нездоровою, а тут треба швидко зібратись у дорогу». По радіо рекомендують, що треба брати із собою, коли звучить сигнал тривоги. Зібрала найголовніше – документи, ліки, гроші та мінімум речей.

   Воднораз в країні було оголошено комендантську годину, вона діяла з 22 вечора до 7 ранку. На електронну пошту поспіхом написала знайомому: «Вітаю з вечором. Ноутбук не беру. Хай Вам щастить!». Це прозвучало прощально, бо не знала, чи вистачить сил кудись доїхати і чи повернуся взагалі до свого дому.

   24-го ми не встигли виїхати, а 25-го зранку доня почула, що бажаючі можуть здати кров, і вона простояла дві години в черзі до лабораторії. Людей у приміщенні було багато, черга виходила на вулицю. Добре, що виїхали 25, бо міст Патона 26 лютого закрили для руху авто. Він працював виключно для забезпечення роботи критичної інфраструктури.

   Потихеньку, тримаючись за палицю та за перила, я долала сходинки з п’ятого поверху до першого – будинок без ліфту. Коли вже сіли у машину, зять зауважив:
- Не кажіть, що виїжджаємо, кажіть, що їдемо мандрувати.
- Хай будуть мандри, - відповіла з усмішкою і додала тихенько – з Богом!

   На виїзді з Києва вже були блокпости, стояли поліцейські патрульні. Молодша онука із нареченим та його рідними виїхали на машині 24 числа о 8-й ранку до Львівщини, на автошляхах були великі затори…

   До неї ми приїхали перед вечерею. Біля будинку стояли сусіди, побачивши машину, підійшли:
- Ви приїхали до нас?! А як у Києві? – запитали привітно.
- Київ обстрілюють. Але наші ППО перехоплюють ворожі ракети, - пояснила я жіночкам.
   Вони мовчки подивилися на мою палицю, і я, опираючись на неї, пішла до під’їзду. Щоб пройти до ліфту, треба піднятись по чотирьох сходинках. Із великим зусиллям я їх подолала. Ми зупинилися на п’ятому поверсі і зайшли до двокімнатної квартири. Переїздом і підйомом я була вкрай виснажена. Доня допомогла роздягнутися і вклала на двоспальне ліжко з м’яким матрацем і такою ж подушкою. Я вперше за останній час проспала всю ніч. Два дні ми не чули сирен та вибухів, а Київ бомбили – уламки ракет падали на Позняки і на Поділ, а потім на Троєщину та недалеко від зоопарку…

   Начебто була гроза: була блискавка, а потім грім. Але це не гроза, це наша дійсність. Це ППО збивало ракети, які були націлені на Київ. Вибухи почалися з другої ночі і тривали до обіду. Ми молилися за нашу армію. Незабаром побачили, як чорнущі хмари зі сторони Василькова та Гостомеля закрили весь обрій і пливуть у наш бік. Невдовзі всю Боярку покрила страшна темрява, хоча на вулиці був ще день. У наші душі прокрадалася велика тривога і біль, і постало питання: як далі діяти? Зять ще 24 ходив до військкомату, але його нікуди не взяли.

   А 27 лютого Президент України повідомив, що російські війська знищили літак «Мрія» - найбільший та найпотужніший літак у світі. Наша родина сприйняла цю сумну звістку як особисту втрату, як втрату рідної людини. Цей літак ми з гордістю і радістю зустрічали, коли він пролітав над Хрещатиком на День Незалежності 24 серпня 2021 року. А сьогодні таке повідомлення…

   Дозволю собі додати статтю Андрія Стасюка із мережі Суспільного радіо за 30.04.2022 року: «…АН-225, «Мрія»… Створили його для космічної програми «Енергія – Буран». Проте після розпаду Радянського Союзу програма закрилася, а сама «Мрія» стояла в ангарі, поки на початку 2000-х Авіалінії Антонова не переобладнали її під транспортний літак. За час існування «Мрія» встановила 240 світових рекордів… Базувалася вона у Гостомелі, о 6:30 прилетіла крилата ракета. Бомба була підірвана в районі центроплану…».

   Дозволю ще собі зафіксувати статтю Олександра Галуха, яку передав сайт «Вечірнього Києва» 31 травня 2022 року: «Загарбники 24 лютого атакували міжнародний вантажний аеропорт «Антонов» і висадили десант. У Гостомелі почалися запеклі бої. Його та інші передмістя Києва українські воїни звільнили від окупантів другого квітня. Колись квітуче мирне містечко перетворилося на суцільні руїни.

   У березні Президент Володимир Зеленський присвоїв звання «Місто-герой» низці населених пунктів, зокрема і Гостомелю…». Слава Героям! Смерть ворогам! Правда за нами, ми переможемо!

   Цього ж дня, 27 лютого, ввечері був відеозв’язок із молодшою онукою. З нею у нас особливі стосунки. Побачивши її, у мене виступили сльози… Згадала, як у Києві, коли вони удвох із моєю дочкою чекали мене на виписку із лікарні, то санітарка вивезла до них на колясці хвору. Доня вигукнула: «Це тебе так лікували?». Поки мене вдягала санітарка до виходу, я вже ледь сиділа в інвалідній колясці, тому рідним нічого не відповіла, тільки обійнялися зі сльозами. А як мене довезли до дому, і як підіймали на п’ятий поверх – це вже інша історія. Наступні місяці рідні по три рази на день приходили із приготовленою їжею, та допомагали освоювати мені кімнатний простір.

   Це було велике навантаження на них, бо бачила їх втомлені обличчя. Я їх благала не так часто приходити до мене, на що онука відповідала: «Бабусічко, я ж не переживу, якщо дізнаюся, що ти лежиш голодна» - і обіймала й цілувала мене. За три місяці ми стали ще ріднішими. Цей відеозв’язок нагадав не кращі для мене часи, до яких приєдналися ще жахливіші – війна.

   Першого березня президент України Володимир Зеленський написав заяву на вступ до Європейського Союзу. Це трохи полегшило душевний стан – з’явилося світло в кінці тунелю – Захід допоможе.

   Потроху я почала одужувати, сама одягалася і виходила на балкон на 5, або 10 хвилин, бо більше не могла витримати: вид був тривожний – на обрії то там, то там з’являлися чорні клуби диму – горіла Київщина. На це страшно було дивитись. У Боярці почалися великі черги за продуктами. Сусіди з льохів діставали картоплю і дарували нам. Велика їм дяка.

   Ввечері доня каже:
- Треба щось робити. Аннушка у нервовому стані. Діти постійно плачуть.
- Дітей треба вивезти.
- А куди?
- Не знаю. У мене немає варіантів, - відповідаю.

   Почалися телефонні перемовини по різних напрямках. Зголосилися їхати до Чернівців. Я подумала: «Що я вже можу зробити? Я вже не можу ні заперечувати, ні щось додавати. Тільки покластися на свою Долю: хай буде, як буде». Віддала доні гроші, які накопичилися за рахунок пенсії, бо я її не витрачала: діти годували мене за свої зароблені гривні.

   Третього березня Слава (чоловік старшої онуки) заніс до нас велику клітку з папугами. Аннушка всю ніч сиділа на телефоні – замовляла квитки до Чернівців. Після обіду, цього ж дня зять відвіз родину онуки до залізничного вокзалу. Електрички ще їздили. Ми з хвилюванням чекали їхнього дзвінка. «Четвертого березня російські війська захопили Енергодар Запорізької області – місто, в якому розташована АЕС, саму станцію обстріляли»,- пише у Новинах Суспільного Надія Собенко 27.08.2022.

   Четвертого березня ми почали готуватись у дорогу. Дочка сходила до зоомагазину і придбала маленьку клітку для папуг, бо залишати їх комусь було безглуздям – ніхто не знав, що буде далі, і чи потрібні комусь клопоти за чужими птахами у такий час. Онука повідомила, що вони у Вінниці, і ми теж можемо туди приїхати. Перед виходом попрощалися з портретом колишньої хазяйки цієї квартири, яка покинула білий світ 24 грудня 2021 року, подякувавши їй за прихисток у домівці.

   Прощавай, Боярко! Ми ще повернемося до тебе! По виїзді з міста нас перевіряли бійці територіальної оборони. Таких постів було три.

   П’ятого березня ми їхали по освітленому вечірньому місту, переїхавши річку Буг, потім озеро та великий парк. Нас зустрів біля висотки хазяїн квартири пан Юрій, він зауважив, що у дворі кожна друга машина київських біженців. Пригостивши нас доброю вечерею, господиня, пані Олена запропонувала доні із зятем світлицю, а мені окрему кімнату з красивим інтер’єром, попередивши, щоб я закривала двері, бо тут ще є дві «хазяйки» - кішки, котрих дуже зацікавила присутність наших пташок.

   Зранку нас пригостили гарячим сніданком та ще дали харчів на дорогу. Ми подякували господарям добротної чотирикімнатної квартири за чудовий прийом і спілкування та взяли курс до міста, де вже була старша онука із родиною.

   До нього приїхали вдень, а в цей час о 13:35 6-го березня рашисти обстрілювали аеропорт «Вінниця» та військову частину у селі Гавришівка, – пише Pravda.vn.ua. Про це ми почули пізніше, коли зустрілися із рідними. Це район з новобудовами. Дітлахи дуже зраділи своїм папугам, і в кімнаті одразу стало веселіше. Онука розповіла про пригоди, які сталися з ними.

   «…До Вінниці ми доїхали нормально, у знайомих заночували і вранці поїхали на вокзал. Там диктор радіорубки сповістив, що до Чернівців потягу не буде. Ми просиділи день на вокзалі, чекаючи хоч якого-небудь транспорту. Коли, нарешті, прийшла електричка, провідниця впускала тільки по квитках. Нас пропустили і ми змогли сісти. У Слави за спиною великий рюкзак, на руках Мірошка, я з двома пакетами та Ярославчиком. Думали відпочити та невдовзі почули вибух, потяг зупинився, і оголосили, що вагони до Чернівців не їдуть, їдуть до Кам’янця-Подільського. Охочих їхати вже запускали без квитків. Вагони були повністю забиті людом. Слава почав телефонувати знайомим, запитувати, хто може нас прихистити на короткий термін. І нам дали цю адресу, ми погодилися. Коли їхали, чули вибухи. Так ми доїхали до Кам’янця», - закінчила тривожну оповідь онука.

   У цій квартирі на кухні не було плити для готування їжі, не була встановлена раковина для миття посуду, холодильника теж не було. Харчі тримали на балконі. Вода була у ванній кімнаті, суміжній з туалетом. В квартирі був лише один новий диван, на якому спали онука з малим синочком та я. Інші рідні спали на надувних матрацах на підлозі – хто де. Їжу готували в СВ-печі. В магазинах у місті був широкий вибір харчових продуктів.

   Ввечері діти бігали, кричали, а вночі маленький онук сильно плакав. Він гукав татка. Слава брав його на руки, колисав, та малюк не замовкав, тоді батько підходив до вікна, відчиняв його і ставив на протяг синочка, а на вулиці нульова температура. На декілька хвилин Мирославчик затихав і вкладався спатоньки з матусею, але потім знову починав плакати і шукати татка. У малечі прорізалися зубки, а друга причина – він звик спати у своїй люлі, а тут її не було.

   Вранці всі були невиспані. А діти знову бігали, кричали. На рівному місці у Міроші підвертається права ніжка, він падає і б’ється обличчям об підлогу. Звісно, що був шалений плач. Друга та третя ніч повторювали першу, і мій стан здоров’я погіршився: піднялася температура, тиск підвищився до позначки 200. Ще додам, що вночі ненароком торкнулася ноги онуки і відчула, як всі клітини дуже тремтять. «Онуці потрібне термінове лікування», - подумала.

   Восьмого березня була радість – молодша онука надіслала вітання з весною, яке я порівнюю з поезією. Дозволю це переписати: «Бабусічко, квіточко наша, вітаю тебе зі святом весни! Зараз побажання у всіх – це мир в нашій країні, і це все вже скоро буде! І поки ми йдемо до перемоги, всі дівчата мають сяяти і прикрашати нашу країну, тож сяй, Бабусічко! Цілую!».

   Ввечері читала новини. Дев’ятого березня день народження Тараса Григоровича Шевченка. До цього дня редактор новинного сайту показав фото розстріляного пам’ятника Т.Г. Шевченку в селищі міського типу Бородянка на Київщині, яке зруйнували російські нелюди-військові.

   Розмовляла із молодшою онукою, вони декілька разів бігали до сховища, бо лунали сирени, сповіщаючи про небезпеку – вороги обстрілювали Яворівський полігон… Старша онука із родиною надумали їхати до кордону з Молдовою, але там не пропустили Славу, бо він призовного віку. Через дві години вони повернулися до Кам’янця. В Україні на час війни діяв закон про те, що її мешканці можуть перетинати кордон по внутрішньому паспорту. У нашій родині тільки у мене не було закордонного паспорту. Навіть у малечі вони були, бо в 2021 році їздили на відпочинок до закордоння.

   Одного ранку мені доня каже:
- Мамо, будемо перетинати кордон.
- А куди поїдемо?
- Спочатку до Румунії, а потім далі.
- Що мені залишається, тільки погодитись. Температура вже знизилася і тиск зменшився, можна і на вулицю виходити.
- Після обіду вийдемо погуляти.

   У вівторок, 15 березня всією родиною, окрім Слави, відправилися до кордону з Румунією. Там в автомобільній черзі простояли цілий день. Коли перетнули кордон, нас зустріли волонтери–румуни, вони подавали у віконце машини на ходу гарячу їжу в пакетах. Ми просили їжу для дітей. Вони бігли до своїх яток, брали пакунки і бігцем долали відстань до машини. Ми були раді такій зустрічі і приємно здивовані жестом дружності дійсно братньої держави. Це вже був глибокий вечір, темрява. Ми їхали далі, і о третій ночі 16 березня зупинилися у готелі PensiunerSara в містечку Фокшань. Номери забронювали заздалегідь. Дочка із зятем у двоспальному номері, онука з дітьми в односпальному, і я теж в окремому номері. Трохи поспали, самопочуття було краще у всіх, і я самостійно зійшла до першого поверху. Снідали о 9-й годині. Одразу після сніданку поїхали до кордону з Болгарією.

Антоніна Просєкова
Київ, 23 жовтня 2022 року

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Російсько-українська війна" та "Пишуть читачі".