До змісту Вівторок, 12.01.2021 19:52   Джерела: газета "Дарницький вагоноремонтник"; експонати музею ДВРЗ; книга М.С.Павлюка "Мій завод – моя гордість"

   Перший рік VI п'ятирічки - 1956-й- розпочався на Дарницькому вагоноремонтному заводі успішно. У другому кварталі 1955 року завод виборює перше місце в галузі і нагороджується перехідним прапором Міністерства шляхів сполучення СРСР. Станом на 7 вересня 1955 року завод повністю виконав завдання V п’ятирічного плану, при цьому отримав 13 мільйонів крб. прибутку, а понад 250 працівників підприємства вже почали працювати в рахунок наступних років.

   Серед передовиків були лідери виробничих змагань, нагороджені знаком "Почесному залізничнику": Микола Григорович Воробйов, Петро Андрійович Дейнеко, Олексій Олександрович Полтавцев, Олексій Миколайович Зайцев, Михайло Данилович Чумаченко.

   Директором заводу, починаючи з 1951 року, був Олексій Миколайович Зайцев. Народився він у 1907 році в Новгородській області, у великій робітничій сім’ї, зарані пішов працювати на залізницю, звідки його направили на навчання в Ленінградський інститут інженерів шляхів сполучення. З 1933 року почав працювати на керівних посадах на заводах з ремонту вагонів і паровозів, згодом у Наркоматі шляхів сполучення.
   З 1945 по 1946р. був керівником Дарницького вагоноремонтного заводу. Повна назва посади звучала в ті роки так: начальник Дарницького ВРЗ - директор - полковник тяги.
   Зайцев мав значний організаторський хист, сам працював до ночі, і так само був вимогливим до виконавців. У той же час допускав грубість до підлеглих, погрози та інші методи "виховної" роботи. За півтора року його керівництва не було здано жодного будинку для заселення. На заводі не було єдиної думки між начальником та партійним і профспілковим комітетами.
   Для вирішення конфліктної ситуації на завод приїхав секретар Дарницького РК ВКП(б)У – О.Й. Давидов. У його присутності відбулася гостра розмова на закритому засіданні парткому, в результаті чого О.М. Зайцева перевели на посаду начальника Управління заводами Західного округу.
   Не дивлячись на критику вищого керівництва, багатьом заводчанам стиль роботи Олексія Миколайовича Зайцева подобався. Зі спогадів секретаря комсомольської організації заводу Костянтина Мегеди: "Ми жалкували, коли директора заводу Зайцева О.М. забрали в главк МШС. Він хоча бувало виматюкає по справі, але за добре і вчасно виконане завдання завжди похвалить. Завжди приходив на засідання бюро, допомагав в роботі, просив ініціювати якийсь почин, для загальної заводської справи".
   Слід віддати належне Олексію Миколайовичу - він повністю визнав свої помилки, і через деякий час попросився назад на ДВРЗ. 27 липня 1951 року його прохання задовольнили.

   Після призначення на посаду Олексія Зайцева попередній директор заводу (1947-1951рр.) Семен Григорович Зайденберг стає головним інженером. Головним конструктором було призначено Петра Миколайовича Наливайка.

   Відбувалися зміни і в керівництві основними та допоміжними цехами підприємства. Так, у квітні 1956 року начальником енергосилового цеху стає Олександра Іванівна Куюта, яка безпосередньо перед призначенням працювала в цьому ж цеху старшим майстром.
   Народилась Олександра Куюта 5 березня 1923 року в селі Іржавець Ічнянського району Чернігівської області, в сім'ї педагогів. У 1945 році, після закінчення Московського інституту інженерів залізничного транспорту, була направлена на роботу в Київ - на Дарницький ВРЗ. Батько, Іван Григорович Куюта, був учителем біології та ботаніки в школі №11. Мати, Юлія Митрофанівна, викладала українську мову та літературу.
   По направленню Олександра Куюта працювала інженером у відділі головного енергетика, згодом перейшла на посаду майстра в енергосиловий цех. На посаді начальника цеху беззмінно пропрацювала до 1983 року.
   Будучи вимогливим і принциповим керівником у робочий час, Олександра Іванівна не забувала про своїх підлеглих і після роботи, зі знанням справи організовуючи їхній відпочинок - пізнавальні екскурсії, цікаві конкурси та ін. На фото внизу - Олександра Куюта (в центрі) серед колег по роботі, сусідів та знайомих.

   У цьому ж 1956 році з ініціативи колективу відновлено випуск заводської багатотиражної газети. Через Міський комітет партії було отримано обладнання для її друку. На громадських засадах газету почав редагувати Петро Миколайович Наливайко, йому допомагали активні дописувачі та робочі кореспонденти.

   Завдяки впровадженню у виробництво штампової машини, нового методу ремонту хребтових балок шляхом нагріву деталей, зміні порядку виконання робіт у вагоноскладальному цеху, конвеєрної лінії по ремонту кришок люків до вантажних піввагонів, інших передових та раціоналізаторських методів завод працював стабільно і ритмічно. З 1957 по 1960 роки Дарницький ВРЗ випускав з ремонту: 1956 – 6837 вагонів; 1957 – 5791; 1959 -7637; 1960 – 10100 вагонів.

   На кадрах кінохроніки 1956 року - відремонтовані вагони на подвір'ї біля одного з цехів Дарницького вагоноремонтного заводу.

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Завод", "Історія Києва" та "Відео".