До змісту
Автор Незнайка жив в Ірпені на Першій лінії
Як приємно йти ірпінськими вулицями і знати, що ти на батьківщині чудового мультяшного героя – Незнайка! Бо саме тут, в Ірпені, були написані перші глави безсмертного твору Миколи Носова "Незнайко".
Квіткове місто, у якому жили казкові герої з "Незнайка", було саме в Ірпені, де минуло яскраве дитинство майбутнього дитячого письменника Миколи Носова. Спогади про дитячі роки трансформувалися в книгу.
Незважаючи на те, що будинок Носових був на вулиці Перша лінія, письменник прописав своїх героїв на вулиці Квітковій – вона розташована тут же, поруч і не змінила назви з часів свого заснування. А отже, саме тут і жили коротуни, які разом з Незнайком переїдуть зі свого невеликого, екологічно чистого Квіткового міста в мегаполіс – Сонячне місто, де стануть законодавцями мод у різних напрямах.
Цим мегаполісом неодмінно можна вважати Київ, розташований за 20 кілометрів від Ірпеня.
Саме в Києві 23 листопада 1908 року у родині київського актора Миколи Петровича Носова народився майбутній письменник.
Його батьки взяли шлюб з великого кохання, яке пройшло через складні випробування. Одразу після заручин з Варварою Петрівною, слухачкою педагогічних курсів, Миколу Петровича забирають на фронт.
Російсько-японська війна, яка розпочалася в лютому 1904 року, стала першою великою війною в історії людства, де застосували новітню зброю – дальнобійну артилерію, броненосці та міноносці. Тому чисельність жертв у цій війні стала величезною.
Микола Петрович був учасником боїв в Порт Артурі, на Сахаліні, в Маньчжурії. Пройшов великий бойовий шлях. Дивом залишився живим та неушкодженим. Повернувся додому й одружився із своєю нареченою, яка вірно чекала на нього.
Незабаром у них народився первісток – син Петро, який стане відомим художником та кінематографістом. А через півтора року в родині з’явиться на світ і другий син, Микола – видатний дитячий письменник, драматург, кіносценарист. Його книгу “Незнайко” перекладуть на сто мов світу, зокрема, герої заговорять і японською. У Японії навіть відкриють дитячий ресторанний комплекс "Незнайко".
Про своє дитинство Микола Носов напише автобіографічну повість “Тайна на дне колодца”. Вона побачила світ 1977-го року, вже після смерті письменника. Ця мемуарна повість – своєрідний посібник з історії нашого міста.
Родина Носових однією з перших оселилася в Ірпені. У поміщика Сагатовського Носови купили ділянку землі і стали будуватися.
1911-го року, коли Миколі було всього три роки, родина переїхала із Києва до Ірпеня. "Я вже знаю, що ми живемо в Ірпені, а це залізнична станція в двадцяти п’яти кілометрах від Києва, місцевість тут мальовнича: є ліс і річка, тому у багатьох киян в Ірпені дачі, але ми, як і інші ірпінські мешканці, живемо тут постійно, тобто і літо, і зиму…", – так пізніше напише Носов.
Родина майбутнього письменника не була заможною, до дворянського стану не належала, тому великого будинку не мала.
Їх будиночок на Першій лінії (нині вулиця Стельмаха) дивом зберігся. Він має такий же вигляд, як і раніше, тільки добудована невелика веранда. Будинок був дерев’яний, оббитий дранкою, поштукатурений і побілений вапном.
Ось як Микола Носов описує будинок:
"... наш маленький білий будиночок із зеленим двосхилим дахом, без жодних прикрас, здається надто простеньким і навіть бідним у порівнянні з розкішним “замком” (будинком Капійковського), але якби мені запропонували, я б не погодився помінятися з Капійковским будинками, тому що наш будинок – рідний, а будинок Капійковського мені чужий … з ганку нашого будинку мені добре видно, як по залізниці проносяться потяги. Це велике задоволення – побачити їх … ".
На ділянці росло багато квітів, які вирощувала Варвара Петрівна, мама письменника. Яскраві дитячі спогади Микола Носов пронесе через все життя і так пізніше напише: “… я сиджу за столом на заскленій веранді і п’ю чай з молоком. За вікнами на яскравому сонці мерехтять своїм сріблястим листям берізки, літають метелики, дзижчать метушливі мухи, плавно проносяться діловиті бджоли.
Крізь вікна і у відкриті навстіж двері мені видно майже всю ділянку, на якій стоїть наш будинок. Перед самим будинком – клумби з квітами. Я вже знаю назву багатьох з них. Ось пахучі, палаючі, як вогники, настурції … Ось – маргаритки. А це мої улюблені – резеда: з тонким, неповторним запахом …
Позаду клумби – зелена галявина, що майорить біленькими ромашками, ліловими дзвониками, синіми волошками та сивими, пухнастоголовими кульбабами. За галявиною – ліс (десятка два молодих берізок і вільха). Тут живуть мої милі подружки – безтурботно-спокійні, задумливі фіалки і замріяно сумні конвалії … Далі сірий, потемнілий від часу дерев’яний паркан з посадженими вздовж нього запашистими і липучими бальзаминовими тополями. За парканом – вулиця. Називається чомусь “Перша лінія” … ”
Перед будинком була викопана криниця, а неподалік на території садиби голубіло плесо невеликого рукотворного ставка позаду будинку, недалеко від господарської будівлі.
Згадує Носов і бакалійну лавку німця Шеккера неподалік вокзалу, і річку з піщаним пляжем, і лісопильний завод німця Ганса, цегляний завод Сагатовського, на якому пізніше буде працювати сам.
Із повісті ми дізнаємося, що Микола Носов разом зі старшим братом Петром освоїв першу грамоту саме в Ірпені. Їх віддали готуватися до гімназії досвідченій ірпінській вчительці. Ось як цю подію згадує сам Носов: "Побачивши, що у справі освоєння грамоти я не відстаю від брата, батьки вирішили віддати нас у гімназію одночасно. В результаті ми обидва стали ходити до вчительки. Звали вчительку Павла Аполлінаріївна. Вона чомусь вирішила, що під час вступу до гімназії будуть іспити і з французької мови. Довелося нам, крім інших предметів, вчити ще й французьку мову… ". Іспити брати Носови витримали і були зараховані до Київської гімназії Стельмашенка.
На той час в родині Носових було вже четверо дітей. В Ірпені 1912-го року народилася сестра Лариса, а через рік – брат Борис. Микола Носов любив їх називати: Лялька і Бобка.
Але щасливе життя швидко закінчилося – почалася війна. Життя ускладнювалось. Носови вирішили продати свій будинок і переїхати до Києва. "Жити з кожним днем ставало все важче – напише Микола Носов. – Пам’ятаю, як батько, продаючи будинок, довгий час не міг домовитися з Єлісєєвим, яка частина землі відійде йому разом з будинком. Батькові обов’язково хотілося, щоб криниця залишилася на нашій частині землі…".
Безцінними є спогади Носова і щодо речей, які родина Носових перевезла з Ірпеня до Києва. Завдяки їм ми можемо уявити, яким був їх побут: "…переїхали з усіма речами і меблями на чолі з глибокодумною шафою і балакучим буфетом, з усіма ліжками, стільцями і столами, із скринею, комодом, швейною машинкою, грамофоном, з картинами, про які було відомо, що батько привіз їх з Японської війни.
З нами не поїхали лише манірні крісла і добродушний товстун диван. Для таких важливих персон у нашій квартирі не знайшлося місця, і довелося їх залишити до кращих часів в Ірпені, в сараї. Я особисто, сказати по правді, залишив їх без жалю, оскільки мені все одно не дозволялося на них сидіти … ".
З переїздом закінчився найщасливіший, найяскравіший період життя Носова – безтурботне дитинство. У своїх спогадах Микола Носов описує його в сонячному світлі, з метеликами та запашною резедою…
Нова сторінка біографії починається з опису зими і такими словами: "У всьому відчувалась тіснота. Ось коли я пошкодував за ірпінським роздоллям. З того часу, як ми переїхали до Києва, в душі у мене оселилася мрія про повернення назад до Ірпеня. Та й не тільки у мене в душі. У всіх була така мрія … ".
Почався новий етап життя письменника, який можна назвати "дорогою до мети".
Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Iсторія" та "Бібліотека".