До змісту Неділя, 31.05.2020 07:44   

   День Києва відзначається з 1982 року, а з 1987 року днем цього свята офіційно визначено останню неділю травня. Цьогоріч День Києва святкується «тихо» у зв’язку з пандемією на COVID-19. Але це не завада, щоб це Місто любили менше, бо воно увійшло у кров мільйонів корінних киян, і не тільки корінних.

   Дозволю собі привести тут приклад захопленої і щирої розповіді одного киянина про свою любов до столиці:

   «…Гіпнотична притягальність Києва вочевидь пояснюється його небесним убранством і вищим призначенням; він – Божою милістю духовна вісь серединної Європи. Жодна інша столиця у всьому слов’янському світі не наділена такою месіанською місією. Одне лишень слово «Київ», коротке, наче видих з-під самого серця, виброджувало й виброджуватиме в мільйонах умів і душ непередаваною святістю, якою сповнена земля київських пагорбів, Дніпрових схилів, численних храмів, соборів, церков; яка невидимою силою, міцнішою од будь-якого будівельного розчину, скріплює цеглини Святої Софії і Золотих воріт, Лаври й Видубичів, підвалині рештки Десятинної церкви й стіни відбудованого Михайлівського Золотоверхого… До Києва одвіку-віків зблизька і з найдальшої далини йшли люди по очищення від скверни й душевне просвітління, по прощення гріхів і благословення на день завтрашній, по віру і святу правду. Втім, на біду нашу, до нього у всі часи йшли не тільки по це. І йдуть сьогодні… До нього йшли прочани – а ставали кияни, впадаючи серцями в нього, як Почайна та Либідь – у Дніпро… Сила Києва – у безперервних і нескінченних притоках до нього роботящого й головатого українського люду, без якого Місто змаліло б, обміліло, знекровилося. Сила ж українського люду – в тому, що є в нього Київ: опертя, надія, оберіг. Так було й так буде вічно…» - уривок з есе «ВІЧНЕ МІСТО НАД ВІЧНОЮ РІКОЮ» Віктора Баранова.

   Це не просто уривок з тексту, це – оповідь літописця про свою країну, про своє місто і людей у ньому. І зовсім не випадково Віктор Федорович Баранов стає Головним редактором журналу «Київ». Назва журналу говорить сама за себе. Це видання побачило світ на рік пізніше, ніж було затверджено День міста Києва. Тож ці два культурні проекти поєднані і вже багато років йдуть поруч. В той час Віктор Баранов керував ще й Київською організацією письменників. А головою Національної спілки письменників України він був з листопада 2011 року по липень 2014 року.

   Ще дозволю собі трохи спогадів. Беручи до рук журнал «Київ», пригадується день, коли познайомилася із керівником столичного видання, бо ж воно і засновано Київською міською Радою.

   …Якось мені випало побувати на вечорі, котрий був присвячений ювілярові Романові Іваничуку. Зала на першому поверсі НСПУ була переповнена, та я примудрилася знайти місце у другому ряді. І ось ведучий свята Михайло Слабошпицький оголошує: «Слово має головний редактор журналу «Київ» Віктор Баранов». Я почула слово «Київ» і мене наче підняло до небес, бо цей журнал я шукала по кіосках і мені відповідали: «Таке видання до нас не надходить». А тут у залі я почула приємну для себе новину! Звісно, що по закінченні заходу, я знайшла у натовпі пана Віктора і запитала:

- Скажіть, будь ласка, а де можна придбати Ваш журнал?
- Тільки по передплаті.
- Тільки по передплаті? – здивувалася, - А можете дати телефон редакції?

Він взяв мене під руку і, як конвоїр, повів до менш тихого куточку, наказавши:

- Стійте тут, пані, і нікуди, будь ласка, не йдіть! Я зараз повернуся! – і побіг по сходинках на другий поверх. Через хвильку він вже збігав донизу, тримаючи товсте видання літературно-художнього і громадсько-політичного життя письменників не тільки Києва, а й всієї України:

- Ось знайшов 12 число за 2007 рік. В ньому Ви знайдете всі дані про журнал.
- А можете його підписати?! – з радістю запитала.
- Підписати журнал?
- А чому б і ні? – наполягала я.

   Він приязно подивився на мене і зауважив: «Мене такого ще ніхто не просив», і охоче залишив напис: «Шановній пані Антоніні – шанувальниці «Києва» - на Добро і Щастя! Головний редактор –підпис- 4.09.2008 р.». І пан Віктор за мить розчинився у тисняві майстрів слова. А я, щаслива з того, що можу вже постійно читати вісник, який так довго шукала, підійшла до ятки з книжками і знайшла там першодруки Романа Іваничука, Михайла Слабошпицького і нові романи Віктора Баранова. Та більше всього мене надихав до прочитання щомісячник «Київ», який так несподівано увірвався у мою долю, і який змінив у подальшому концепцію мого життя…

Антоніна Просєкова
25 травня 2020
Місто Київ

   Довідка. Журнал «Київ» побачив світ у 1983 році. Віктор Федорович Баранов очолював його з 2004 по 2014 рік. Роки його життя: народився 14 жовтня 1950 в с. Кривушах Кременчуцького району на Полтавщині, помер 30 липня 2014 року у Києві. Похований на Байковому цвинтарі. В цьому році йому б виповнилося 70.
   Зараз очолює журнал "Київ" відома поетеса і прозаїк Теодозія Зарівна, лауреат премій ім. В.Симоненка, ім. Б.Нечерди, ім. В.Свідзінського.

   Схожі публікації на сайті "Ліски" можна знайти за тегами "Бібліотека" та "Пишуть читачі".